Сутність авторитарного політичного режиму

 

 

Вступ

 

Теорія авторитаризму виникла на основі елітаристських теорій західних вчених. Впродовж тривалого періоду історії багато країн використали досвід авторитарного правління. Часто авторитаризм, як чистий політичний режим чи його окремі прояви, використовувались у нині демократичних країнах як то Франція чи Великобританія і став перехідною ланкою у формуванні сталого демократизму. Та зараз більшість Латиноамериканських, постсоціалістичних та країн Азії і досі залишаються на авторитарному рівні. Авторитаризм визначається як антидемократична система правління, при якій владу посідає військо, партія чи політична група, зосереджені навколо лідера; зазвичай є наслідком військового перевороту. Що постійно підтверджується історією країн Латинської Америки.

Головною особливістю авторитарного політичного режиму являється тотальний контроль суспільства у політичній сфері з боку правлячої еліти, в усіх інших сферах життєдіяльності суспільства спостерігається відносна свобода. Серед інших характеристик авторитарного режиму: зберігається часткова цензура, ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна або потенційна опора на силу, обмеження сфери дії або відмова від принципу виборності державних органів і посадових осіб, відсутність єдиної ідеології, суд виступає допоміжним органом, самовладдя, або невелика кількість носіїв влади, права і свободи людини і громадянина проголошуються, але реально не забезпечуються належним чином.

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність авторитарного політичного режиму

 

Термін  «авторитаризм» (лат. auctoritas - влада, вплив) використовуєтья в політичній науці для позначення режиму, який характеризується монополією на владу якоїсь однієї партії, угруповання, особи чи соціального інституту .

Авторитарні режими відрізняються від тоталітарних наступними основними рисами :

1) авторитаризм не має  єдиної і обов'язкової для всіх  ідеології, допускає обмежений плюралізм, якщо він не завдає шкоди системі; громадянин не піддається репресіям, якщо він не є активним противником режиму: не обов'язково підтримувати режим, достатньо його терпіти              (ритуальне підтвердження лояльності і відсутність прямого виклику); при авторитаризмі центральну роль грає не світобачення, а збереження влади;

2) допускається неоднакова  ступінь регламентації різних  аспектів суспільного життя: при тоталітаризмі контролюються всі сфери суспільного життя , для авторитаризму характерна навмисна деполітизація мас , їх досить слабка політична інформованість;

3) при авторитаризмі найвищою  цінністю є держава як осередок  владних функцій (ідея держави як надкласового верховного арбітра ) ;

4) авторитарні диктатури воліють зберігати традиційні класові, станові або племінні перегородки, чужді тоталітарізму, який розриває традиційні соціальні зв'язки , перетворює «класи в маси»;

5) на відміну від тоталітаризму, при якому систематичний терор проводиться легально і організовано, при авторитаризмі використовується практика вибірного терору.

Суттєвими рисами авторитаризму є:

• монополія на владу однієї групи, партії чи коаліції , які нікому не підзвітні;

• повна або часткова заборона на діяльність опозиції;

• сильно централізована моністична структура влади;

• збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між державою і суспільством;

• спадкоємство і кооптація як головні способи рекрутування правлячої еліти;

• відсутність можливості ненасильницької зміни влади;

• використання силових структур для утримання влади .

Авторитаризм має багату історію, яка включає в себе стародавні тиранії, деспотії та олігархії , абсолютні монархії періоду середньовіччя та Нового Часу, фашистські диктатури та ін.. У сучасному світі авторитарні режими найбільш поширені в країнах Азії , Африки , Близького і Середнього Сходу , Латинської Америки.

Широка поширеність і стійкість авторитарного режиму (у багатьох випадках перехід від авторитаризму до демократії виявлявся невдалим) в більшості сучасних країн породжує питання про витоки авторитаризму, причини його збереження та відтворення .

До таких належать:

а) збереження традиційного типу суспільства орієнтованого на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитет;

б) збереження патріархального і підданьского типів політичної культури як переважаючих, тобто відсутність активного впливу населення на політичну систему;

в) значний вплив релігійних норм (насамперед ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичні орієнтації населення;

г)  економічна відсталість;

д) нерозвиненість громадянського суспільства;

е) висока ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Економічна відсталість і слабкість громадянського суспільства, а значить і нерозвиненість механізмів саморегуляції суспільства обумовлюють розширення та збільшення функціонального навантаження на державу. Це означає, що держава змушена брати на себе ті функції, які суспільство в силу своєї слабкості виконати не в змозі. Таким чином, окрім своїх специфічних функцій державі доводиться здійснювати адміністративне втручання в економіку і її регулювання, займатися розподілом матеріальних благ і економічних ресурсів, підтримувати національну культуру і освіту. Нерозвиненість ринкових відносин і приватної власності ставлять особистість в жорстку економічну залежність від держави.

На авторитарний характер влади впливає наявність у незахідних суспільствах переважно не горизонтальних, а вертикальних соціальних зв'язків, в яких відносини між патроном і клієнтом будуються на взаємних зобов'язаннях. Значний конфліктний потенціал у відносинах між різними етнічними, професійними, клановими, соціальними групами при майже повній відсутності інституціональних форм вирішення конфліктів зумовлює чи не єдиний спосіб інтеграції суспільства та збереження його стабільності - використання сили з боку держави .

З числа соціокультурних факторів відзначимо великий вплив релігіі на суспільство і особливості політичної культури в країнах незахідної цивілізації. У політичній науці існує точка зору, згідно з якою між релігією і типом політичного режиму простежується певний взаємозв'язок. Так, демократія спочатку виникла в протестантських, а потім у католицьких країнах. Звідси робиться висновок, що нехристиянські релігії більшою мірою ціннісно орієнтовані не на демократичний, а на авторитарний характер відносин .

Авторитаризм містить у собі певні реформаторські можливості . Він цілком сумісний з економічним, соціальним, культурним, релігійним, а частково і з ідеологічним плюралізмом . Його вплив на суспільний розвиток має як слабкі, так і сильні сторони. До числа слабких відноситься повна залежність політики від позиції глави держави або групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей запобігання політичних авантюр, обмеженість інститутів політичного вираження громадських інтересів.

У той же час авторитарна політична система має і свої переваги, що особливо відчутні в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада має порівняно високу здатність забезпечувати політичну стабільність і громадський порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на вирішення певних завдань, долати опір політичних супротивників. Все це робить її досить ефективним засобом проведення радикальних суспільних реформ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Авторитарний тип політичної культури

 

Авторитарній політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше, носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран тощо) або група осіб (військова хунта та ін.). Здійснюється монополізація влади і політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається утворення політичної опозиції існуючому режиму.  По-друге, виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об' єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур. Невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів саморегулювання суспільного життя. Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. По-третє, всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров' я. Опора, в разі необхідності, - на силові структури, що покликані оберігати безпеку режиму, суспільний порядок, охорону кордонів держави.

Авторитарна політична культура, характеризується аполітичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполітичність культивується режимом, який побудований на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне – щоб не заважали правити. У авторитарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”.

  Політична поведінка влади при авторитарному режимі характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко й ефектно здійснювати реорганізацію суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем. Дати визначення авторитарним системам дуже важко. На відміну від тоталітаризму, автократія - влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної процедури (авторитарна влада), а тоталітаризм - влада, що не знає жодного іншого "авторитету", окрім зовнішнього примушення, прямого насильства (тоталітарна влада).

Для найбільших послідовників та прихильників авторитарних режимів властиві певні ключові характеристики, що, зокрема зумовлюють та визначають їхню політичну культуру. Ось ці характеристики:

  1.      Високий  рівень покори встановленому, легітимному  авторитету в їхньому суспільстві (авторитарна покора). Кожен громадянин  виявляє певний рівень покори  встановленій владі. Цілком очевидно, що ситуація повного ігнорування  загальноприйнятих правил поведінки  та співжиття унеможливила б  ситуацію існування такого суспільства. Але інколи, люди не лише слідують  правилам дорожнього руху та  вчасно виплачують податки, а  й сліпо підкоряються владі  диктатури навіть якщо вона  цілковито виявляє собою нечесність, корупцію, несправедливість і суспільне  зло. Від таких громадян можна  очікувати підтримки правлячого  режиму у ситуації, коли є хоч  найменша можливість до виправдання  протиправних владних дій.

2.      Високий рівень агресивності у ім'я авторитету (авторитарна агресія). Здавалося б, як сумісні поняття авторитаризму і агресивності, коли справа не в авторитарному лідері, а в авторитарних послідовниках? Дана теза не означає збройних виступів проти інакодумців, прихильники авторитаризму проголошують високоморальний спосіб життя і, як яскраво описує їх Боб Алтемеєр, проф. Вінніпезького університету, частіше їх можна зустріти у церкві, ніж у барі. «Правильно» для них означає більше ніж будь-що інше. «Мабуть» означає, що вони мають величезну фізичну силу для утвердження своєї позиції у суспільстві. Частіше за все, їхніми жертвами стають жінки та діти, підпадаючи під дію сімейної влади «авторитарного послідовника». Мається на увазі активне прагнення підігнати життя інших під власні стандарти, розділені стандарти встановленої влади.  

3.      Високий рівень стандартизації, традиційності у поглядах (стандартизація або традиційність поглядів) - багато зі стандартизованих форм поведінки авторитарні лідери перейняли з релігійних настанов. Наприклад, церква підтримує традиційну сім'ю, де чоловік - голова та основний годувальник родини, дружина - піклувальниця про дітей та побут чоловіка. Авторитарні лідери повністю погоджуються з такою «розстановкою сил» і прагнуть перетворити кожну родину за таким зразком. Авторитарні послідовники також розділяють таке бажання і цілком впевнені, що за цим зразком має прагнути жити кожна родина, відхилення трактується як «ненормальність».

Чим же відрізняються авторитарні системи від тоталітаризму? Найважливіша відмінність полягає в тому, що авторитарна влада не має тоталітарних амбіцій. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, вони швидше засновані на розмитій концепції національного інтересу. Авторитарний режим - це режим, що має основу беззаперечного підпорядкування владі всіх сфер суспільства та пов' язаний із деспотичною владою однієї особи (монарх, диктатор) або групи осіб (військові та релігійні клани).

В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 р.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І, нарешті, є ще одна категорія авторитарних режимів, що вже зникає, - монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі - Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія - монархії, що існують в системах парламентської демократії. Йдеться про монархії в найменш розвинених країнах, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йорданія, Саудівська Аравія та ін.). Залежно від конкретно-історичних обставин, авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на демократію, але й на тоталітаризм. Історичний факт: відбулося переростання авторитарного режиму на Кубі в тоталітарний політичний режим. Водночас авторитаризм в Іспанії, Південній Кореї, Аргентині, Чилі поступово еволюціонував у демократію.

В посттоталітарній Україні присутні елементи авторитаризму. По-перше, постійно проявляється тенденція до посилення виконавчої влади за рахунок ослаблення влади законодавчої та її концентрації в руках одного лідера. Причому, всі гілки виконавчої влади, від президента до силових міністерств, вимагають для себе ледь не виняткових повноважень. По-друге, поява різноманітних форм власності сприяє створюванню елементів громадянського суспільства. По-третє, практична відсутність принципу гласності в діяльності органів державної влади і реальної відповідальності керівників за результати своєї діяльності. По-четверте, широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (президента та уряду). Але, мабуть, головне в авторитаризмі посттоталітарного суспільства - спроможність поєднувати економічний розвиток на базі пріоритету приватної власності і ринкової економіки з надбанням почуття особистої відповідальності громадянами. А це, певно, сприяє руйнуванню тоталітарних структур і створенню дієздатних демократичних інститутів.