Теория элит Москва. Типология лидерства

Кроме того, на отбор и  результативность элиты заметное влияние  оказывает качество образования. Это естественно, поскольку занятие политикой требует знаний по широкому кругу проблем. По результатам того же исследования, 80% членов парламента и 96% государственных должностных лиц имеют университетское образование, в то время как доля людей с университетским дипломом в населении этих стран составляет лишь 8%. В ряде стран доступ в элиту обусловлен наличием дипломов определенных университетов. Так, в Англии таковыми являются дипломы Оксфордского и Кембриджского университетов.

Тип образования во многом влияет на эффективность и политический стиль элит (т. е. следование определенным правилам и процедурам при принятии решений). Так, 40% государственных чиновников Великобритании имеют гуманитарное образование, тогда как в Германии - 2%, в США - 6%, а в Голландии - ни одного. Среди государственных чиновников Великобритании очень мало лиц с юридическим образованием - всего 3%, тогда как в Германии - 66%, в Италии - 54%, в Голландии - 39%, в США - 20%. Среди законодателей картина примерно следующая: если 51% членов палаты представителей США были адвокатами, то в Англии ими были только 21%.

Политика по-прежнему является «мужской» профессией. Женщины в элите составляют лишь 7%, хотя по рассматриваемым странам эта цифра колеблется. Если в Голландии среди элиты насчитывается 14% женщин, то среди британской элиты - 4%.

Эффективность и результативность политической элиты зависят в  значительной мере от понимания ею своей роли, от ее позиции и убеждений. Исследования показывают, что элита  глубоко сознает свою роль в политической жизни общества, однако идеологическая и ценностная ориентации национальных элит заметно различается. Это обусловлено социокультурными особенностями стран, в которых проживают элиты.

Скажем, модель желаемого  будущего в представлении различных  элит отличается доминированием тех  или иных, значимых для них, факторов. Например, если американцы, по результатам  опроса С. Элдерсвельда, акцентировали внимание на социальной справедливости, образовании широких слоев общества и материальном благосостоянии, то голландцы отдали предпочтение социальному равенству и солидарности общества, а англичане высказались за экономическую надежность и необходимость материального благополучия.

Однако полного согласия по поводу ценностей внутри национальных элит не существует. Среди высших государственных  чиновников США 25% в числе ценностей  выделяют социальную справедливость; 27% выступают за необходимость образования, расширения знаний и культурный прогресс; 28% обращают внимание на буржуазные ценности материального благосостояния, безопасности и надежности. У английских парламентариев 22% заинтересованы преимущественно в социальной справедливости, 12% отдают предпочтение политической реформе, 35% - материальному благосостоянию.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Класифікація політичних систем

Однакові за своєю сутністю основні  елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і національно-державних  умовах, мають певні особливості  у кожній конкретній країні. У зв´язку  з цим важливою для політології  є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними  ознаками різні групи систем, з´ясовувати  спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основний метод  типології політичних систем — їх порівняльний аналіз.

Залежно від ознак, які кладуться  в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення  форм державного правління сягають  ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну  наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості  правителів у державі та мети, яку  вони переслідують, називав три правильні  форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні  — тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм  класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний  базис суспільства. Відповідно до цього  критерію виокремлюються політичні  системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного  суспільства. Ця класифікація є надто  загальною і не пояснює наявних  істотних відмінностей між політичними  системами в межах однієї суспільно-економічної  формації. Проте попри її жорстку  прив´язаність до економічної і  соціальної структури суспільства  вона має таке ж право на існування, як і будь- яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об´єктивною  реальністю.

Традиційний для марксизму й  поділ політичних систем залежно  від типу суспільного ладу на політичні  системи соціалістичних і капіталістичних  країн та країн, що розвиваються. Основні  риси політичних систем цих країн  збігаються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером  трьох типах легітимності політичного  панування — традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих  типів існують політичні системи  з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується  на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу  згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного  панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об´єднуються поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні  мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим  чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно  від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв  чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших  англомовних країнах. Для нього  характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає  в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні  цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні  еліти толерантні одні до одних. Тут  оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу  й судову гілки, чітко визначено  їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними  партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні  системи цього типу стабільні, ефективні  і здатні до саморегулювання.

Континентальне-європейський тип  політичної системи притаманний  передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових  культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних  ідеологічних позицій, які знаходять  підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві  й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в  Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і  Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип  політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській  Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах  Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах  соціалізму (Китай, Північна Корея, В´єтнам, Куба). Він характеризується високим  ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з  яких є тотальний ідеологічний вплив  і насильство.

Одним із основних у сучасній політології  є поділ політичних систем залежно  від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів  представляють та узгоджують у них  усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних  принципах і здійснюється як безпосередньо  самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької  демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об´єднання, проводитися  вибори до представницьких органів  влади, існувати певною мірою незалежні  засоби масової інформації тощо. Однак  при цьому заперечується поділ  державної влади, реальні важелі Управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи  або групи осіб, які очолюють виконавчу  владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи  характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату  єдиної правлячої партії з державним  апаратом, зосередженням державної  влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою  всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням  насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Детальніше про особливості  демократичних, авторитарних і тоталітарних політичних систем ідеться у главі  про політичні режими.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії  з навколишнім середовищем розрізняють  відкриті політичні системи —  ті, що мають динамічну структуру  й широкі взаємозв´язки з навколишнім  середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і  відсутністю таких взаємозв´язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у  минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму  до демократії характер, внаслідок  чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості  інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційне  закріплено основні принципи демократичної  організації політичного життя  суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності  тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу  систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної  влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень  вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів  широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й  персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації  державної влади.