Вчення про політику Н. Макіавеллі. Політичні вчення епохи Реформації

Другою ідеологічною конструкцією, яка мала визначальний вплив на зміст і формування політико-правових поглядів у цю епоху, є теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства. Спершу, схема Августина  з його поділом людей на два  розряди: пануючих і підлеглих, володарів  і рабів; пізніше її витіснила  тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.

Визначальною  для розвитку правових та політичних вчень вказаного періоду є  і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне, однією з центральних проблем  політико-юридичних знань в цей  період є питання про те, яка  влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої — Данте, Марсілій Падуанський, Вільям Оккам. Важливо також відзначити, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея, саме вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.

В цілому, правова  свідомість середньовіччя, як і тодішня  політична ідеологія, головним джерелом таких ключових понять, як справедливість, право, законодавство, мали Біблію, хоча це джерело не перекрило впливу на середньовічну правову думку  етико-юридичних поглядів давньої  Греції та Риму. Разом з тим, вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних  рис. Наприклад, середньовічна правова  думка заперечувала, що і на суспільстві  лежить вина за вчинення злочину окремою  особою, не визнавала обмеженої осудності  людини, відкидала можливість допущення  помилок суддями тощо. Вона вважала, що справедливість зобов'язує застосовувати  до винних тільки два крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному  обсязі, або помилування. У правосвідомості  тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в  його безперечності, віра в його фундаментальне значення для нормального людського  співжиття.

Відродження і Реформація — найбільш значні і знамениті події пізнього західноєвропейського середньовіччя. Термін "Відродження", введений в літературний обіг приблизно  в середині XVI ст., на початках означав  факт воскресіння, відновлення в  духовній культурі тих видатних досягнень  античної цивілізації, які були втрачені в епоху середньовіччя. Нині цей  термін, не втративши свого початкового  значення, трактується більш широко — він охоплює увесь той  комплекс змін, які відбуваються в  Європі в цей період, — це формування національної державності, криза римсько-католицької  церкви та ортодоксальної релігії, яку  вона відстоювала, формування антисхоластичного типу мислення і гуманістичної, антропоцентричноорієнтованої системи світоглядних і етичних цінностей, розквіт опертого на ідею гуманізму мистецтва тощо.

Слово-заклик "Реформація" дещо давнішого походження, ніж термін "Відродження". Вже в XIV–XV ст. воно часто фігурувало у тогочасних ідеологів, які висловлювали за його допомогою думку про необхідність вдосконалювати, покращувати церкву, світські порядки, правові інститути тощо. Пік реформаційного руху припадає на XVI ст. Якщо першою країною, з якої починається Відродження, була Італія, то центром Реформації була Німеччина. Тим спільним, що об'єднує Відродження і Реформацію в один соціокультурний феномен, є зміщення у сторону секуляризації суспільної свідомості, критика офіційної церкви та існуючих суспільно-політичних інституцій. Разом з тим, ці дві події мають і суттєві відмінності між собою. Лейтмотив Відродження — гуманізм, тобто визнання самоцінності, неперехідної значимості людської гідності, всього багатства творчих проявів індивіда, як вищого життєвого блага. Відродження прагнуло перетворити існуюче суспільство, трансформувати його в розумне і гуманне суспільство, яке б не потребувало політико-правових та ідеологічних інститутів, що протистоять йому. Воно було спрямоване проти середньовікової схоластики і догматизму, що сковували людський розум, проти всяких заборон на вільний і самостійний пошук істини. Натомість, провідна тенденція Реформації була спрямована на відновлення у початковій чистоті християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді, її ідеологічні концепції розроблялися у формі строгих "закритих" доктрин, як кодифіковані релігійно-політичні програми, які підлягали беззаперечному прийняттю і виконанню. "Реформація — це чітко і однозначно сформульована система істин, впроваджувана в життя. Тому за неї можна було і померти, і вбити". Релігійна нетерпимість для найбільш яскравих представників Реформації характерна не менше, ніж для представників римо-католицької церкви.

В цілому ж, слід зазначити, що найвищі результати Відродження і Реформації стали  органічними і неперехідними  компонентами всього наступного розвитку людської цивілізації, серед них  є й певна сукупність політико-юридичних  ідей і цінностей. Головна увага  приділялася таким ідеям, як свобода  індивіда, його самоцінність. Саме під  цим оглядом актуалізувалась  антична спадщина. Під поняття  загального блага почали підводити  уявлення про державу з республіканським устроєм, оперту на принципи рівності і справедливості. Гарантія рівності і справедливості — запорука свободи  особи — вбачалася у виданні  і дотриманні законів, зміст яких узгоджується з сутністю людини. У  період Відродження оновлюється  давня концепція суспільного  договору, яким пояснювалась як причина  виникнення держави, так і легітимність державної влади; акцент робився  на значенні вільного виявлення своєї  волі всіма організованими в державу  людьми, звичайно добрими від природи. В цілому, в епоху Відродження  і Реформації закладаються основи раціонально-логічного, вільного від схоластики і догматизму підходу до розуміння державно-правових явищ та їхньої суті.

3.2 Ідеї середньовічних мислителів

Марсілій Падуанський

Марсілій Падуанський (Marsilio da Padova), який жив бл.1275 - 1343 — належить до тих середньовічних мислителів, чия творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища. В 1324 р. він написав найвизначнішу свою політико-правову працю "Defensor Pacis" ("Захисник миру"), в якій висунув ідею народоправства, яка випереджувала час на кілька століть. Тільки значно пізніше ця ідея знову знайшла своє відображення в доктрині великого французького просвітителя Руссо.

"Захисник  миру" складається з трьох трактатів.  У першому розвивається світська  теорія держави, в другому викладаються  погляди на суть і призначення  церкви, у третьому формулюються  висновки. Марсілій опирається у своєму трактаті на раціоналістичне вчення Арістотеля, концепцію єдиного розуму Аверроеса, він також неодноразово згадує Біблію, як книгу, "з якої можна почерпнути знання про божественний закон", він також посилається на Тому Аквінського, Августина.

Розглядаючи погляди Марсілія на державу, необхідно зазначити, що він розглядає її відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього — це світський інститут, який розвивається за власними законами і має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки якій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла з сім'ї, як первинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава — це результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя.

Держава досконала, якщо вона добре управляється, має  хороші закони, а також виконує  функції, що забезпечують підтримку  миру. Саме Падуанському належить перше "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", а не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається він у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку.

Під людськими  законами Марсілій розумів "правила", що регулюють людську поведінку і містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають, як приписи людської влади. Призначення людського права полягає, з одного боку, у регулюванні відносин в державі: — це "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з другого, — в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права.

Основою політичного  вчення Марсілія Падуанського є його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським законодавцем). Він призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.

Виконавчі функції  в державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя — проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя — здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу і виконувати свої рішення на основі закону. Якщо ж правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, то народ може покарати і, навіть, скинути його.

За вченням  Марсілія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати різний устрій, який обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом або всім. Щодо форм держави, то він, так як і Арістотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми. Марсілій виступає за монархію, тобто правління одного, але за монархію виборну, оскільки у такому випадку "народ завжди зможе вибрати найкращого, тоді як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.

Значення  та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні. Його називали "родоначальником всіх демократичних авторів нового часу" та підкреслювали, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до предвісників правової держави в новому розумінні", що він створив "нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних засадах".

Ніколло Макіавеллі

Ніколло Макіавеллі (Machiavelli), 1469–1527, — видатний політичний мислитель Відродження, основоположник нової світської політичної науки. Політичні погляди Макіавеллі викладені ним у працях "Державець", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції". У своїй творчості Макіавеллі відходить від релігійного світогляду і рішуче виступає проти теологічних уявлень про політику, право, державу. На зміну середньовічній концепції божественної визначеності, він висуває ідею історичної необхідності і закономірності, яку він називає fortuna (доля). При цьому, значне місце відводиться вільній волі індивіда. Він підкреслює: "Доля визначає половину наших дій, а другу половину або біля того вона надає можливість вирішувати нам". Людина зв'язана певними умовами, обставинами життя, з якими вона узгоджує свої вчинки, проте Макіавеллі, на відміну від середньовічної християнської концепції, відстоює образ людини-борця, творчої особистості, яка йде навіть проти долі. "Фортуна, подібно до річки під час повені, руйнує те, що не має сили. Правитель, який надіється тільки на фортуну, гине, як тільки вона йому зрадить". Вона любить показувати свою владу тоді, коли в людях немає мужності. Тому, поряд з долею, другою рушійною силою політики і всієї історії Макіавеллі вважає virtu — свого роду особисту енергію, яка проявляється, як сила, доблесть, винахідливість індивіда.

Цікавими  є погляди Макіавеллі на релігію, яку він розглядає суто прагматично: з точки зору служіння державним інтересам, консолідації народу і виховання активних учасників політичного життя. Він відкидає питання про істинність релігійних догм і розглядає їх тільки з позиції користі для суспільства. Релігію і бога, заявляє він, винайшли мудрі люди, для того щоб переконати простий народ у корисності встановленого ладу. Тому для нього важлива не суть віровчення, а те, як люди розуміють його і використовують у політиці: для виховання рабської покори чи для формування високих якостей громадянина.

Аналізуючи  політичне життя суспільства, Макіавеллі приходить до висновку, що в основі політичної поведінки лежить не християнська мораль, а користь і сила. "Доля завжди на тій стороні, де краща армія", — підкреслював мислитель. Аналізуючи реальне політичне життя, він виводить дієві політичні принципи з реальних якостей людини, людської природи, розкладу та руху сил, які борються у суспільстві, та інтересів.

Макіавеллі вперше сформував завдання і суть політичної науки. Її завдання полягає у поясненні реального стану справ, основаному на аналізі фактичного матеріалу та історичного досвіду. На його думку, не дійсність потрібно підганяти під канонізовані схеми, а, навпаки, на основі пізнання реальної дійсності виводити дієві політичні принципи і відповідно до них творити історію. По суті, Макіавеллі став тією ланкою, яка поєднала античну і сучасну політичну науку.

Важливе місце  у поглядах Макіавеллі відводиться державі, яку він розуміє, як політичний стан суспільства, тобто відношення влади і підпорядкування, їхні взаємовідносини, наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, права та законів. Трактування держави, як політичного стану суспільства, підтверджується також поглядами мислителя на походження держави. Держава виникає наступним чином: спочатку людей було мало і вони жили, як і тварини, самостійно. Потім, зі збільшенням їхньої кількості, вони об'єдналися і для захисту вибрали найхоробрішого, зробили його своїм керівником і почали йому підпорядковуватися. З такого спілкування з'являється усвідомлення доброго і поганого, вчинків чесних і добрих та злих і шкідливих. І для того, щоб не було взаємних образ, люди встановили закони і покарання для їхніх порушників. Звідси виникає усвідомлення потреби правосуддя. Тому, при виборі правителя люди стали надавати перевагу вже не сильному, а мудрому і справедливому. Важливим компонентом держави у концепції Макіавеллі є політична влада, як повноваження, могутність, сила, яка проявляється у здатності правлячих осіб примушувати підданих до послуху. Завдання науки, згідно з Макіавеллі, полягає, перш за все, у тому, щоб виявити закономірності руху різних політичних форм, фактори їхньої стабільності, їхній зв'язок з певним станом політичних сил, нормальні і патологічні процеси у формах держави, причини революцій тощо.