Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Апреля 2014 в 15:47, реферат
Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.
Вступ
Розділ І
Біографія, коротка характеристика діяльності
Розділ II
Політична діяльність та її оцінка
Висновки
Список літератури
Після війни у В’єтнамі Джиммі Картер сподівався покінчити з тодішньою політикою США. Однак дії його адміністрації, в тому числі серйозні помилки, які мали місце в Ірані й Афганістані, виставили США слабкими і нерішучими. І хоча політика Обами не послабила міжнародних позицій Америки, вона також не відзначилася досягненнями, які можна було б порівняти зі зближенням із Китаєм Річарда Ніксона, багато в чому через те, що можна назвати догматичним прагматизмом, який лежить у її основі, — прагненням запобігти гіршому, а не досягнути кращого.
Більше того, Обама зіткнувся зі значними обмеженнями, в тому числі з глобальною економічною кризою, внутрішньою політичною поляризацією, ворожим Конгресом та виникненням нових могутніх гравців, яким необхідні США, але вони не хочуть визнавати їхнього домінування. Як наслідок, він не зміг змінити стратегічних реалій, наприклад, узгодити широкі інтереси Америки з інтересами Ірану (оголошений ворогом), Пакистану (друг-ворог) та Ізраїлю (ключовий союзник).
Потрібно зазначити, що Обама зіткнувся зі складнішою дипломатичною та стратегічною обстановкою, аніж Ніксон у 1970-х роках. Нестабільність правлячої коаліції в Ірані перешкоджає будь-яким результативним переговорам між двома країнами, а політична роздробленість у Пакистані істотно гальмує там політику США. І крихкість правлячої коаліції Ізраїлю в поєднанні з сильною підтримкою ізраїльського прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу в Конгресі США ускладнює процес впливу на політику в цій країні, незважаючи на значний вплив Ізраїлю на стратегію США в арабському світі.
Проте Обама все ж намагався визначити умови можливої великої угоди. Будь-яка угода з Іраном потребувала б згоди з боку Ізраїлю та країн Перської затоки, які мають різні цілі. І США не можуть домовитись із Пакистаном без згоди Індії, яку Америка не змогла б примусити до цього, особливо зважаючи те, що вона спирається на Індію, намагаючись врівноважити зростання впливу Китаю в Азії.
У випадку з Ізраїлем умови буцімто простіші: в обмін на гарантії серйознішої безпеки від США Ізраїль погодиться зі створенням палестинської держави на основі кордонів 1967 року. Однак Ізраїль також є однією з найважливіших внутрішньополітичних тем в США, і тому будь-яке віддалення від Ізраїлю є неприйнятним для більшості американців.
Висновки:
Оцінити зовнішньополітичну ефективність американського президента за один термін — досить непросте завдання з огляду на складне дипломатичне і стратегічне оточення і значні внутрішні труднощі, з якими стикається кожен президент США. Проте напередодні президентських виборів у листопаді важливо виокремити сили, які сформували зовнішню політику Барака Обами, та оцінити, наскільки успішно він з ними може впоратися.
Обама дотримав обіцянки вивести американські війська з Іраку протягом першого терміну. Але стратегічно зазначений крок виявився провальним, якщо зважити на те, як сильно знизився політичний вплив США на Ірак. Справді, уряд прем’єр-міністра Нурі аль-Малікі дедалі більше стає союзником Ірану. Проте в цьому не можна звинувачувати самого лише Обаму, оскільки не він розпочав військовий конфлікт з Іраком. Проте він також не зміг поліпшити ситуацію з досягненням політичного компромісу між іракськими шиїтами та сунітами.
З іншого боку, Обама розширив військову кампанію в Афганістані, яку він вважав «війною з необхідності», і змусив Талібан захищатися. Однак США почнуть виведення військ після 2014 року, оскільки ще не визначили політичне рішення, яке відповідало б їхнім інтересам.
І хоча першу президентську каденцію Обами не можна назвати зовнішньополітичним розчаруванням, його досягнення, нехай і нетривіальні, були вельми обмеженими. Якщо він залишиться і на наступний термін, то, найімовірніше, переконається, що вигравати стає дедалі складніше, якщо граєш із метою не програти.
Список використаної літератури: