Виникнення політичних партій в Україні та основні етапи їх формування

2. Дисидентський рух зумовив  також значний суб'єктивний вплив  на розвиток процесу розбудови  багатопартійності в Україні.  Мається на увазі те, що з  його рядів вийшла плеяда політичних  діячів, які безпосередньо взяли  участь у створенні політичних  партій, привнісши тим самим у  партійний рух традиції та  досвід дисидентства і правозахисної  діяльності. Ряд з них організували  та очолили політичні партії. В числі перших політичних  партій, які виникли в Україні,  лідерами п'яти були колишні  дисиденти. А загальний тюремний  стаж 12 народних депутатів Верховної  Ради України XII скликання складав  майже 10 років.

Таким чином, поява перших елементів багатопартійності в  Україні на рубежі 80-90-х pp. була детермінована передусім соціально-економічними та політичними умовами, які склалися в Україні. Йдеться про кризовий стан суспільства, неспроможність пануючої в ньому влади відшукати шляхи виходу з кризи, а відтак усвідомлення суспільством необхідності її заміни. Тому немає нічого дивного, що найбільш суттєвий вплив на виникнення партій мав процес виборів до Верховної Ради України 1990 р. Партії повинні були б виявитися більш придатними виконувати функцію боротьби за владу, оскільки порівняно з рухами мали ряд переваг. Можливість реалізації власних політичних програм через владні структури зумовлювала потребу чіткої організації, яка була властива не так об єднанням і рухам, як партіям. Вони були організованішими та структурованішими, мали чітко окреслену ідеологічну орієнтацію, якісно однорідний склад учасників, а також конкретно визначені функції та завдання. З іншого боку, виникнення українських політичних партій було детерміноване внутрішньою логікою розвитку неформальних суспільно-політичних організацій. Це підтверджує законі помірний характер процесу партійного будівництва в Україні.

Аналізуючи історію виникнення системи багатопартійності В  Україні, можна помітити, що поява  політичних клубів, спілок, товариств  та рухів хронологічно передувала появі  політичних партій. Так, восени 1987 р. у  Львові виникає молодіжне об'єднання  «Товариство Лева» у Києві  Будинку вчених АН УРСР створюється  українознавчий клуб «Спадщина»,:,] в  Київському університеті - студентське  об'єднання «Громада», в серпні] 1987 р. в Києві виникає Український  культурологічний клуб (УКК).а Діяльність усіх цих організацій з самого початку набирає політичного  характеру.

Значну політичну роботу проводить у цей час і Спілка письменників] України, яка, по суті, разом  із своїм друкованим органом - газетою  «Літературна Україна» перетворюється на штаб демократично настроєних сил.

11-12 лютого 1989 р. за активною  участю українських письменників  відбулася установча конференція  Товариства української мови (ТУМ). 4 березня 1989 р. проходить установча  конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». 29 грудні 1989Р. відбувся І з'їзд Асоціації «Зелений Світ».

Виникнення туму, «Меморіалу», «Зеленого Світу» свідчило про значну політизацію суспільства, його потенційну готовність до створення всеукраїнського  політичного об'єднання. У цей  же час відбувається організаційне  оформлення й інших форм соціальної самодіяльності населення. Ця обставина  і зумовила розбіжності в означенні  початку багатопартійності в  Україні. Частина дослідників датують  початки багатої партійності  в Україні осінню 1989 р., інші - весною 1990 р.

Подібні розбіжності в  хронологічному визначенні початків багатопартійності  не є принциповими. Проте належить зауважити, що другий підхід більш адекватно  відображає реалії, передусім з формальної точки зору. Адже саме навесні 1990 р. в Україні на регіональному рівні  почалася реєстрація політичних утворень, які декларували себе в якості політичних партій. У цей час виникають  Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком, Всеукраїнське  політичне об'єднання Державна Самостійність  України» (ДСУ) на чолі з І. Кандибою, Українська християнсько-демократична партія (УХДП В. Січко), Українська народно-демократична партія (ундп - Є. Чернишов, А. Ки-реєв), а 1 липня 1990 року - відбувся установчий з'їзд Української міжпартійної Асамблеї (згодом Українська Національна Асамблея (УНА) Ю. Шухевич). Всього в Україні за відносно короткий час виникає 20 партій і об'єднань загальною чисельністю близько 30 тис. членів. Однак, незважаючи на велику кількість різних угруповань, жодне з них не стало достатньо впливовим навіть у західних областях України.

Проте якщо брати до уваги  сутнісний зміст процесу творення багатопартійності в Україні, то більш раціональним видається перший підхід. Саме восени 1989 р. в Україні  було вперше задекларовано намір  створення політичної партії - партії зелених України (ПЗУ).

Той факт, що вперше в Україні  про намір створити політичну  партію заявили учасники екологічного руху - «зелені» - є зовсім не випадковим. Чорнобильська атомна катастрофа, що сталася у квітні 1986 р. не знає аналогів в історії людства. Найтрагічнішим було те, що у сукупності з іншими регіональними екологічними катастрофами (Донбас, Чернівці, Південь України) Чорнобиль створив реальну загрозу  знищення традиційного для українського етносу географічного середовища, що дорівнювало би самогубству української  нації.

Пасивність і безвідповідальність  компартійних функціонерів на тлі абсолютної незахищеності пересічних громадян від наслідків екологічних потрясінь  сприяли політизації світогляду учасників екологічного руху. Невідкладність у вирішенні комплексу екологічних  проблем диктувала швидку радикалізацію  їх політичних позицій. Слід узяти також  до уваги, що екологічний рух довгий час компартійними чиновниками  вважався значно «безпечнішим», ніж  національно-визвольний або демократичний. Однак попри декларацію намірів, екологічний рух в Україні  так і не зумів організаційно  оформити утворення першої в сучасній українській історії політичної партії (Партія «зелених» була створена лише восени 1990 р.).

Даній обставині сприяло  те, що, по-перше, цілі екологічного руху об'єктивно підпорядковувалися завданням  національно-визвольної боротьби. По-друге, національно-визвольний рух наприкінці 80-х pp. в Україні перетворився на основну опозиційну до КПРС силу, а ідея національного відродження в поєднанні з демократичними ідеалами зуміла об'єднати навколо себе найбільш широкі верстви населення України.

Легалізацію політичного  плюралізму в Україні більшість  дослідників пов'язують з утворенням Народного Руху України. До його організаційного  оформлення в різних регіонах України  виникають об'єднання, які ставлять собі за мету створення широкого загальнодемократичного руху (Демократичний фронт у Львову «Народна спілка сприяння перебудові' у Києві, «Народний фронт України сприяння перебудові» на Вінниччині та Хмельниччині). Активну діяльність у цьому напрямку ведуть УГС та Українська демократична спілка (до складу якої ввійшло багато членів Українського культурологічного клубу). 16 лютого 1989 р. ініціативна група, до складу якої увійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР, в газеті «Літературна Україна» опублікувала проект програми Руху. Організаційне оформлення НРУ завершилось установчим з'їздом. який відбувся 8-10 вересня 1989 р. 1Ю9 делегатів з'їзду репрезентували близько 300 тис. активних учасників цієї масової організації. Головою Руху було обрано і. Драча, а головою секретаріату - М. Гориня.

На першому етапі Руху вдалося об'єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів - щ комуністів-реформаторів до членів УГС. Це був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті необхідності боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Участь письменників, літераторів, відомих  усій Україні (таких як філософ М. Попович) надали ідеї Руху своєрідної «легітимності», дозволили залучити до Руху більшу кількість людей, ніж  ту, яку могли на той час повести  за собою дисиденти-правозахисники. Поява і діяльність Руху засвідчили, що монополії КПРС в політичній сфері  прийшов кінець. Разом з тим  із початку створення Руху в ньому  існували різні політичні напрями, об'єднані ідеєю національного відродження  та антикомунізму, що закладало підвалини  для створення нових партій на базі Руху.

Згодом, коли почалася кампанія по виборах до Верховної Ради УРСР, за ініціативою НРУ, УГС, «Меморіалу», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, асоціації «Зелений Світ»  і багатьох інших організацій  для координації дій було створено виборчий Демократичний блок України.

Слід, однак, зауважити, що серед  демократичних сил України на той час єдності ще не було. Зокрема, Українська національно-демократична ліга (УНДЛ), Союз незалежної української  молоді (СНУМ) тп деякі інші радикали виступали на виборах із гаслом: «Ради без комуністів», а Українська національна партія (УНП), Державна самостійність України Великої Ради (ДСУ) закликали бойкотувати вибори. Усвідомлення того, що головною перешкодою на шляху до виходу з кризи є існуюча система влади, неможливість у подальшому впливати на дії владних структур із метою їх гуманізації, підштовхувала реформаторів до висновку про необхідність боротьби за політичну владу. Перебраний політичної влади в свої руки - ось єдине повноцінне рішення, яке могло задовольнити прихильників радикальних реформ тоталітарного суспільства.

Визначення головної мети передбачало напрям пошуку способів її реалізації. В пригоді тут став світовий досвід, який переконував, що найбільш придатною структурою для  боротьби за владу виступає політична  партія.

Включення лідерів та учасників  українського національно-демократичного руху у систему політичної боротьби за владу в державі шляхом участі у виборчому процесі підштовхнуло усвідомлення ними необхідності створення  власних політичних структур.

8 березня 1990 р. в «Літературній  Україні» було надруковано заяву  «До членів Руху та до всіх  громадян України (відому як  «звернення 23-х»). У ній містився  заклик «негайно провести позачерговий  з'їзд НРУ, на якому виробити  концепцію Руху та його діяльності  як політичної партії». Однак  IV сесія Великої Ради Руху, яка  відбулася наприкінці березня  в м. Хуст, не підтримала цієї  ідеї. Дискусія про майбутнє НРУ  як політичної партії була  нібито відкладена, як виявилося  згодом, ненадовго, оскільки на  цій же сесії І. Драч і  Д. Павличко заявили про намір  створити Демократичну партію. Провідним  теоретиком нової партії став  відомий правозахисник, літературознавець  Юрій Бадзьо, який ще навесні 1989 р. склав проект програми «Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності». Наприкінці травня 1990 р. було опубліковано Маніфест Демократичної партії України (ДемПУ). А 22 вересня 1990 р. в м. Теребовля на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і теребовлянської районної організації ДемПУ був затверджений Статут партії. Цей день і був проголошений днем заснування ДемПУ. Установчий же з'їзд партії відбувся в Києві 15-1 б грудня 1990 р.

У листопаді 1989 р. відбулася  гостра дискусія в керівництві Української  Гельсінської спілки (УГС) щодо реорганізації  її в політичну партію. У квітні 1990 р. на основі УГС проведено установчий з'їзд - створено Українську республіканську  партію (УРП).

У лютому 1990 р. відбувається організаційне оформлення плюралізму в лавах компартії України. Слідом за Москвою, напередодні XXVIII з'їзду КПРС в Україні виникають осередки Демократичної платформи. Перша  республіканська конференція партклубів Демплатформи відбулася 29 березня і990 р. у м. Харкові. На ній були присутні 109 делегатів із 21 області України. Конференція прийняла «Звернення до комуністів України». В українському парламенті 37 народних депутатів підтримали ідеї Демократичної платформи й об'єднались у депутатську групу «Демократична платформа КПУ, яка ввійшла до складу опозиційної Народної Ради. Початковою метою Демократичної платформи була демократизація КПУ зсередини, однак хід і підсумки останні: партійних з'їздів розвіяли всі надії на можливість докорінної демократизації компартії. Саме після цього остаточно визріває рішення про створення НОВОЇ Партії Парламентського ТИПу. 1-2 грудня 1990 р. В Києві відбувається установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (в підготовчих документах - Українська партія демократичної згоди).

У жовтні 1990 р. II Всеукраїнські  збори Руху вносять принципі зміни  у свою програму - проголошується як мета повна незалежність України, зникла згадка про «соціалізм» тощо

Отже, досвід формування багатопартійності  в Україні ще раз підтвердив обґрунтованість  двоетапної схеми переходу від тоталітаризму  до демократії, де на І етапі відбувається об'єднання всіх значний опозиційних  груп для боротьби з комуністами, а на II етапі - диференціація руху на різні політичні сили і справжня політична дискусія, притаманна плюралістичній системі.

Навесні 1990 р. поряд із націонал-демократичною  почали поступово заповнюватися  решта проміжків політичного  спектру в Україні: від лівих  до правих. Від 1989 р. в Україні заявило  про себе 20 партій загальноукраїнського масштабу та близько 10 осередків та організацій партій із керівними  центрами за її межами. Це - анархо-синдикалісти, кадети, представники Демократичного союзу, Марксистсько-робітничої партії - партії диктатури пролетаріату та інших. З'явилися також і первинні організації різного роду екзотичних партій (наприклад, міжнародної партії друзів пива, партії нормалістів тощо). Станом на 1.01.1932 р. офіційний статус (без КПУ, яка була зареєстрована 22 липня 1991 р. й заборонена після серпневого заколоту) мало и партій, а також 189 громадських організацій. Така часова прив'язка процесу утворення партії до терміну виборів свідчить про прагматизм українських політиків у ставленні до потреби виникнення політичних партій. У партіях вони вбачали передусім найбільш придатний інструмент в боротьбі за політичну владу.