З численних мислителів Древньої Греції особливе місце в розвитку політичної думки займають Сократ, Платон і Аристотель

З численних мислителів Древньої Греції особливе місце в розвитку політичної думки займають Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ /469-399 до н.е./ - видатний мислитель, що залишив глибокий слід у розвитку політико-правової думки. Дві його головні ідеї мають особливе значення. По-перше, це відношення до закону. Сократ був принциповим прихильником законності. На його думку законність повинна збігатися зі справедливістю й у суспільстві повинні панувати не сила і примус. а чеснота і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і в якості найважливішого критерія класифікації і характеристики форм державного устрою і правління. Так, у якості упорядкованих держав, керованих гарними законами, він розцінював Спарту і Крит,аристократичні держави помірно-олігархічними в той час - Фивы і Мегари. Негативно ставився до "крайньої" демократії Афін, погрязшим у користолюбстві громадян і некомпетентному демократичному правлінні. Влада, що засновується на волі народу і на державних законах, Сократ іменував царством, влада ж проти волі народу, що спирається не на закони, а на свавілля правителя - тиранією. до якої він ставився різко негативно, як режиму беззаконня, свавілля і насильства.

По-друге, Сократ вважав, що в керуванні державою верховенство повинно бути за знанням, інтелектом, правити повинні знаючі. Ця вимога, що резюмує Ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі початки держави, ставиться до всіх політичних форм: "Царі і правителі не ті, що носять скіпетри, не ті, що обрані відомими вельможами, і не ті, що досягли влади за допомогою жереба або насильства, обманом, але ті, що вміють правити". Проблема політичного блага є проблема розумного упорядкування поводження людей. Для досконалості суспільних, політичних відносин, за Сократом, необхідно панування розуму над свавіллям волі. Звідси і його висновок про те, що в державі правити повинні добрі, що добре знають свою справу люди.

Видатні діячи демократії ,що пришли до влади в 399 р. до н.е., висунули проти 70-літнього Сократа обвинувачення в безбожії, порушенні вітчизняних законів і розбещенні молоді. Друзі організовують йому побіг із в'язниці, але осуджений на смерть Сократ залишається вірним своїм принципам - не порушувати законів, не відповідати кривдою на кривду - і відмовляється від побігу.

Платон /427-347 гг до н.е./ - один із видатних мислителів не тільки античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні погляди Платона викладені в діалогах "Держава", "Політика" і "Закони". Платон - учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом буквально по п'ятах і записував все, що чув від учителя. Після смерті Сократа Платон 12 років мандрував і повернувшись в Афіни заснував свою школу, що одержала назву Академії і проіснувала майже тисячу років.

Будучи філософом - ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти суспільного устрою, зокрема, проект ідеальної держави.

Платон вважав, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини /структурі душі/, що містить у собі три складові частини: розумну, люту і ту, що вожделіє. Кожна частина в державі повинна виступати, як чеснота: розумна частина - як мудрість, люта - як мужність, вожделійна як полізна. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства правителів, лютій - верства воїнів, що вожделіє - верства селян і ремісників. Кожна верства зайнята своєю справою: правителі управляють державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні блага, причому верства правителів складається з філософів, людей науки.

Щоб захистити правителей-философів від усяких низинних пристрастей, пов'язаних із володінням власністю, Платон наполягав на її ліквідації для них - також він виступав за скасування для них індивідуального шлюбу і моногамної сім’ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмеження - вони не повинні мати власних будинків, землі - для них не передбачався інститут сім'ї, уводилася спільність дружин, що народжуване потомство переходило на виховання держави.

В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так все улаштоване кращим чином. Інтереси окремої людини, меншості "частини", повинні бути підпорядковані інтересам більшості і "цілого". Людина для держави, а не держава для людини - кредо політичної філософії Платона.

Англійські вчені ХХ ст. А Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну державу Платона як реакційну утопію тоталітарного толку, тому що в такій державі передбачався тотальний контроль з боку держави за людиною у всіх сферах її життєдіяльності, включаючи особисте життя. За пріоритет держави на шкоду щастю кожної особистості критикував Платона і його учень Аристотель. Саме йому належить фраза, що стала згодом знаменитою: «Платон мені друг, але істина дорожче».

Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав характеристику іншим формам правління. Такі політичні форми, як тимократія, олігархія і демократія він вважав недосконалими. Тимократія - панування сильних воїнів ~ завжди буде схильна воювати, тому що війна - це збагачення приватних осіб пристрасть до збагачення призводить на державні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію. Олігархія - влада небагатьох багатих - відстороняє бідняків від керування, розколює суспільство на дві держави: одне - багатіїв, інше - бідняків, що будуть знаходитися в постійній ворожнечі. Перемога бідних людей означає перехід до демократичного державногоустрою. Демократія – влада народу, за Платоном, устрій приємний, але маючий необхідного керування це – влада мас, посередності, що веде до псування моральності, воцарінню нахабності, свавілля і безсоромності. Багато питань при демократії вирішуються за допомогою жереба, обговорюються на форумах. Але в народних зборах усе вирішує криклива юрба, якою управляють спритні демагоги. І утворювалося так, що демократія - це не влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ знаходиться. Звідси - демократія короткочасна юрба незабаром поступається владою перед одноособовим тираном і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає найбільше і найжорстокіше рабство. Люди утомлюються від відсутності порядку тут з'являється вовкувата фігура тирана, що наводить порядок, але віднімає свободу.

У діалозі "Політика" Платон висвітлює ряд політико-правових проблем. Так політика, за Платоном, це царське мистецтво, що потребує знань і умінь управляти людьми. При наявності таких даних у правителів буде вже не важливо, правлять вони за законами або без них. У всяких інших державах, де немає щирих правителів, правління повинно здійснюватися через закони, написані в міру сил знаючими людьми. Таким чином, роль законності в схемі Платона скоріше допоміжна.

Аристотель /384 - 322 р.р. до н.е./ автор більш двадцятьох політико-філософських робіт, головна з яких - "Політика". Творчість Аристотеля оцінюється як найвище досягнення античної політичної думки - він заклав основи теорії політики. Як і Платон, Аристотель вважав, що будь-якому індивіду властиві неприборкані пристрасті і прагнення. Але, якщо Платон вважав, що цю пристрасть можна приборкати лише за допомогою сили, Аристотель закликав забезпечити пануванням розуму над низинними інстинктами і поміччю політики, держави. Держава, говорив Аристотель, виникає з необхідності людей спілкуватися, допомагати одне одному, для задоволення їхніх загальних потреб. Маючи поняття про справедливість і кривду, добро і зло, істину і брехню, люди можуть жити в умовах державного спілкування. Головне в державі - влада, що спаює її і не дозволяє розпастися на окремі сім’ї. У державі, як і в сім’ї, хтось повинний управляти, а хтось підпорядковуватися. Одна держава відрізняється від іншої формою організації влади.

Головне завдання політичної науки Аристотель вбачав у тому, щоб відшукати найбільш вдосконалений державний устрій. Проаналізувавши 158 відомих йому державних устроїв, Аристотель розробив типологію форм державного устрою. У основу типології він поклав три критерії: Перший - кількісний - число правлячих осіб /один, декілька, більшість цей критерій Аристотель вважав не головним, тому що будь-яке число правителів може правити погано. Другий критерій - якісний - які цілі, у чиїх інтересах здійснюється влада? Тут можливі два варіанти: в інтересах усіх громадян держави / у загальних інтересах/ або в інтересах самих правителів / у приватних інтересах/. І третій - майновий критерій - правлять багаті або бідні - збігається з кількісним критерієм правління меншості / багаті/ або бідні / більшість/ і в такий спосіб самостійної ролі в типології державного устрою не грає.

По цих критеріях Аристотель розділив усі форми державного устрою на "правильні" і "неправильні". До "правильних" формам Аристотель відніс монархію /правління одного, але на загальне благо/, аристократію /правління деяких кращих людей в інтересах усіх/, політію / збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага/. Політію Аристотель вважав кращою формою держави, тому що вона сполучає принципи аристократії / чеснота/, олігархії / багатства/ і демократії /свобода/. В політії у нравах домінує помірність, у майні - середній статок, у влади - середній клас. «Неправильними» формами державного устрою Аристотель вважав тиранію /необмежене керування одного в корисливих інтересах/, олігархію / правління деяких багатих заради власного блага/, демократію / правління незаможної більшості, здійснювана у власних інтересах/.

Політичне правління - це, за Аристотелем, правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же - "урівноважений розум".

Аристотель не виділяє держави із суспільства. У його вчанні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси строго підпорядковані суспільному благу.

Отже, для політичної думки античності характерні такі риси: - пошук ідеальної моделі держави, спроможної забезпечити справедливість і порядок

- розгляди політики  як форми цивілізованого буття  людей, що припускала нероз’єдненість  держави, суспільства й окремого  індивіда

- відсутність чіткої  межи між філософією, етикою і  політикою , що визначила моралізаторський  характер робіт із політичної  проблематики