Планування у регионально-адміністративному менеджменті

 

 

ВСТУП

 

 

З переходом до ринкової економіки в Україні суттєво зменшилась роль плану як інструменту державного  регулювання соціально-економічного розвитку регіону. В умовах, коли ринкові регулятори не в змозі ліквідовувати “вузькі місця” регіонального розвитку,  забезпечити соціальні гарантії населенню, що проживає на певних територіях, необхідно переглянути позиції щодо ролі, яку зможе взяти на себе регіональне планування в проведенні державної регіональної політики, в ефективному поєднанні загальнодержавних і місцевих важелів управління, в розширенні фінансового потенціалу територій для  вирішення місцевих проблем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття планування  та його принципи планування.

Головною економічною складовою управління на будь-якому рівні є планування - процес розробки прогнозів, планів і програм.

Проноз – (від лат. forecast) це науково обґрунтоване міркування про можливий стан об’єкта у майбутньому

План – система цілей, які необхідно досягти за певний період часу

Програма – документ, який містить поставлені цілі, шляхи їх досягнення, обґрунтування актуальності і доцільності, а також механізми, що гарантують його виконання.

Засоби планування не повинні протистояти ринковому саморегулюванню економіки. Потрібна така система планів, логіка якої б визначається поєднанням інтересів макро-, мезо- та мікрорівнів. Для того, щоб планування відповідало своєму призначенню і не було примусовим засобом управління, необхідно забезпечити :

• узгоджуваність планових та прогнозних розробок різних рівнів управління;
• системність, комплексність і безперервність планування та прогнозування;
• обов’язковість виконання планових завдань.

Ці принципи планування зумовлюють підходи до розвитку планування та його посилення як економічного засобу управління.

Принципи планування – методологічні положення , що застосовуються при розробленні планів і програм соціально-економічного розвитку

Принцип узгоджуваності передбачає індикативний характер планів, їх спрямованість на координацію дій усіх суб’єктів господарювання з метою досягнення обопільної вигоди на макро-, мезо- та мікрорівнях. Для розробки планів потрібні: прозора і достатня інформаційна база, аналіз варіантів майбутньої економічної ситуації та можливість вибору кращого, визначення економічних поставлених завдань. У такій ситуації відпадає необхідність директивних планів.

Системність та комплексність планування повинні забезпечити реалізацію вимог загальної теорії систем, згідно з якою кожний об’єкт управління має розглядатися як деяка складна система та як елемент більш загальної системи. Тому внутрішні і зовнішні зв’язки об’єктів управління мають обов’язково враховуватися у планах та прогнозах усіх рівнів. Узгодження їх потрібні не тільки у просторі, а і у часі.

В умовах кардинальних структурних перетворень у народному господарстві головним засобом регулювання внутрішніх і зовнішніх зв’язків можуть бути перспективні плани як документи, що визначають стратегію соціально-економічного розвитку. Поточні програми і плани повинні розроблятися на основі перспективних як оперативний, тактичний засіб управління. За допомогою системи у згоджених у часі і просторі планів і програм досягається безперервність планування, необхідність якої витікає із безперервності відтворюваного процесу.

Обов’язковість виконання планових завдань – третій принцип планування. Важливе значення в управлінській діяльності має контроль за виконанням планів. Всебічна контрольованість дозволяє вчасно оцінити економічну  ситуацію, виявити прорахунки, недоліки та невикористані можливості і аг мітити оперативні заходи, необхідні для досягнення поставлених цілей [2].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Сучасні проблеми планування розвитку регіонів України

Україна, успадкувавши від Радянського Союзу систему галузевого управління, за якого регіони розглядалися як суб’єкти соціально-економічних відносин, до цього часу немає виваженої регіональної політики. В одних областях скупчена промисловість (схід, південь), а в інших - сільське господарство (захід, північ). Існуючі механізми державного регулювання регіонального розвитку в основному базуються на принципах централізованої системи, можливості якої вже вичерпані.

Незважаючи на наявність нормативно-правових документів, сьогодні в Україні відсутня цілісна система планово-прогнозної роботи. Внаслідок цього спостерігається незадовільний рівень виконання прийнятих рішень, повільне фінансування визначених державних та регіональних пріоритетів. Це, в свою чергу, не дає можливості сконцентрувати наявні ресурси для вирішення загальних проблем [3].

Особливостями формування регіональної політики в Україні сьогодні є брак досвіду щодо здійснення власної регіональної політики, незавершеність процесів формування дієздатних центральних органів державної влади і правового оформлення держави, економічна криза.

Головною регіональною проблемою для України є нерівномірний економічний і соціальний розвиток областей та їх груп, диспропорції в техногенному навантаженні на окремі території, значні обсяги первинного ресурсоспоживання і затратний тип виробництва, зумовлені рівнем технологій, що використовуються, моральним і фізичним станом основних засобів, наявність зон економічної депресії та інше. В економіці України (в тому числі у промисловості) спостерігається поглиблення регіональної диференціації [2]. В результаті постає проблема  збільшення диспропорцій соціального розвитку регіонів, низька конкурентоспроможність та інвестиційно-інноваційна активність.

Різні темпи розвитку регіонів підсилюються кризовими проявами в  економіці. Це в основному спричинено дією механізму ринкової  конкуренції,  що призвело до поділу регіонів за їх конкурентними перевагами, різним рівнем адаптації до умов ринку регіонів з різною структурою економіки  та можливостями місцевої влади до проведення реформ на регіональному рівні.

Поглиблення дисбалансу в економічно-соціальному розвитку на регіональному та місцевому рівні істотно ускладнює реалізацію єдиної політики у сфері соціально-економічних перетворень, збільшує загрозу виникнення регіональних криз, дезінтеграції національної економіки;  перешкоджає формуванню загальнодержавного ринку товарів і послуг; не дає змоги повною мірою використовувати потенціал міжрегіонального та прикордонного співробітництва; ускладнює розв'язання екологічних проблем.

Стабільний розвиток регіонів залежить від рівня диверсифікації економічного потенціалу. Україна належить до індустріально розвинутих держав світу, має один з найбільших в Європі структурно розгалужених промислових комплексів. Разом з тим найслабкішим місцем національної економіки є структурна розбалансованість промислового комплексу. Його деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи. За роки проведення реформ ситуація істотно погіршилася. Застаріла і вузькоспеціалізована  економічна база більшості регіонів не відповідає сучасним вимогам ринкової економіки і не використовує весь наявний потенціал регіонів.

Характерною ознакою нинішньої економіки нашої країни є те, що підприємства не можуть самостійно виготовляти більшості видів продукції виробничо-господарського призначення без поставок з інших країн, хоча в країні є всі умови для налагодження самостійного виробництва.

Знижується конкурентоспроможність окремих регіонів на зовнішньому ринку: питома вага майже половини областей в загальноукраїнському експорті не перевищує одного відсотка. Збільшується регіональна асиметрія за обсягами інвестицій в основний капітал. Третя частина всіх прямих іноземних інвестицій припадає на столицю України. У кожному другому регіоні частка залучених іноземних інвестицій дорівнює або менша 1 відсотка сукупного обсягу по Україні [3].

Значна диспропорція у сфері економічного розвитку регіонів спричинена проблемами, що впливають на конкурентоспроможність, - незадовільний стан інфраструктури, низький рівень пристосування робочої сили до ринкових умов, недостатня підтримка розвитку підприємництва, відсутність інноваційної спроможності підприємств, деградації навколишнього природного середовища та, як наслідок, низька інвестиційна привабливість територій.

Існує об’єктивна необхідність переорієнтувати  економіку регіонів на інноваційну модель розвитку. Разом з тим науково-інтелектуальний потенціал регіонів слабо інтегрований у виробничу і невиробничу сферу, відсутній механізм впровадження дослідно-конструкторських розробок у практичну діяльність окремих підприємств.

Основним стратегічним ресурсом і чинником економічного зростання в регіонах є людський потенціал. Процес використання людського потенціалу в регіонах уповільнюється через ситуацію, що склалася на ринку праці, низький рівень якості надання соціальних послуг та освіти, зменшення доходів та рівня особистого споживання, поширення бідності тощо.

Потребує розв'язання проблема збереження і зміцнення трудового потенціалу, що має велике значення для сталого соціально-економічного розвитку України. Саме кількісні та якісні параметри трудового потенціалу стають в умовах кризових явищ в економіці та соціальних протиріч у суспільстві основним чинником розвитку регіонів.

Як бачимо, сучасний стан економіки України, перетворення і процеси, які відбувалися у минулому, свідчать про те, що розв’язання проблем соціально-економічного розвитку є одним з найбільш важливих у державі. Подолання кризових явищ, перехід до сталого економічного зростання потребують подальшого відпрацювання механізмів регулювання економіки як на державному, так і на регіональному рівні.

Державна регіональна політика в першу чергу повинна бути спрямована на розв'язання проблем зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально-економічного розвитку регіонів, нерозвинутої виробничої та соціальної інфраструктури, низької інвестиційної привабливості регіонів та інноваційної активності в них, нераціонального використання людського потенціалу та слабких міжрегіональних зв'язків.

Основною метою державної регіональної політики України на сучасному етапі розвитку є створення умов, що дадуть змогу регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку, здобути конкурентні переваги на зовнішньому ринку. Отже, вона повинна забезпечувати ефективне стимулювання процесів регіонального розвитку, уникати міжрегіональних диспропорцій, узгоджувати дії центральних та регіональних органів влади у здійсненні структурної перебудови економіки. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 3. Регіональні програми соціально-економічного розвитку.

У затверджених колегією міністерства економіки України Методичних рекомендаціях записано, що «Головною метою програми на сучасному перехідному етапі реформування економіки - є рішення поточних проблем, а саме: призупинення падіння виробництва, його стабілізація, поступове нарощування обсягів виробництва продукції і послуг».

Звідси видно, що програма не зорієнтована на досягнення стратегічних цілей. Відсутність економічної стратегії згубна для економіки перехідного періоду. Так, існує потреба створити новий механізм планування.

Програма соціально-економічного розвитку регіону тепер складається з трьох частин:

1. аналітично-прогнозної;
2. системи основних показників;
3. балансових розрахунків.

Перша частина програми містить інформаційні дані та аналіз розвитку продуктивних сил регіону на початок прогнозного періоду, роз'яснення змісту цілей, задач і пріоритетів у розвитку соціально-культурної сфери, напрямів ринкових перетворень тощо.  

У другій частині програми розраховуються зведені показники, сукупність яких дає загальну уяву про параметри розвитку регіонального господарства. До них відносяться валовий внутрішній продукт (ВВП), чисельність населення, кількість працюючих, обсяги виробництва товарів і послуг, обсяги капітальних вкладень, доходи і витрати місцевих бюджетів, а також грошові доходи населення.

Третя частина програми включає інформацію про стан використання фінансових, трудових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва, використання сільськогосподарської продукції й іншу балансову інформацію.

У суспільстві з різними формами власності держава повинна подбати як про оптимальне функціонування ринкового механізму, так і про способи управління цими процесами, що ринковий механізм не в змозі охопити. Це, насамперед, забезпечення пропорційності і збалансованості народногосподарського комплексу і його окремих територіальних частин, економічних і політичних прав людини, його соціальної захищеності, а також охорони навколишнього середовища.

Головна мета стратегії розвитку Донецького регіону – поліпшення якості життя населення за рахунок структурних змін економіки, підвищення конкурентоспроможності регіону.

Регіональні програми соціально-економічного розвитку Донецької області на період до 2015 року включає наступні цілі:

1. Развиток людського ресурсу.
2. Раціональне використання природних ресурсів.
3. Трансформація доходів у капітал і залучення інвестицій в економіку області.
4. Малий бізнес як елемент структурної перебудови економіки та формування середнього класу.
5. Формування високоефективного іноваційно-виробничого комплексу регіону.