Розвиток інновацій в Україні

Ф_вир —   загальна   вартість   виробничих   фондів, тис. грн.

Потенційні можливості розвитку і ефективності виробництва   визначаються перш за все науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-економічними результатами.

Чим цілеспрямованіше і ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, що є першоджерелами розвитку продуктивних сил, тим успішніше вирішуються  кінцеві і пріоритетні (по відношенню до виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

1.2. Стан вітчизняного науково-виробничого комплексу і оцінка його інноваційного потенціалу

Для того щоб краще уявляти собі масштаб  і специфіку задач, з якими  приходитися мати справу, реалізуючи стратегічний вибір України на користь інноваційних механізмів господарського розвитку, необхідний змістовний аналіз актуального стану її науково-технологічного і виробничого комплексів, наявних систем організації й управління, забезпечуючих інфраструктур, а також виділення в структурі цих комплексів тих елементів, що в найбільшій мірі підготовлені до розвитку і кооперації в рамках сучасної світогосподарської системи.

Здійсненню  такого аналізу має передувати вивчення спрямованості і специфіки процесів глобалізації світової економіки, формування в її рамках нових полюсів сили: регіональних агломерацій, транснаціональних корпорацій і їхніх альянсів, найбільших мегаполісів, а також інформаційного і фінансового «каркасу» нового світового економічного порядку.

Шляхом постійного зміщення фокусів аналітичної роботи з внутрішніх аспектів проблем реорганізації національного господарства на зовнішні закономірності функціонування і розвитку світогосподарської системи (і навпаки), та зіставлення одержуваних результатів, можливо буде оцінити інноваційний потенціал української економіки, виділити в ній перспективні сектори та визначити спрямованість і характер штучних впливів, здатних перебороти загрозливу динаміку асиміляції національного господарства світовою економікою в якості її периферійного елемента, яка спостерігається сьогодні. Також можна визначити ефективні механізми здійснення таких впливів, маючи при цьому на увазі, що однією з найважливіших ознак розвитку систем є така організаційно-управлінська спів організація процесів функціонування і процесів змін, що здатна забезпечувати стабільне відтворення систем життєдіяльності при динамічній зміні структур і форм здійснення самої діяльності.

Перш, ніж перейти до аналізу ситуації в науково-технічному і виробничому комплексах країни й оцінці їх інноваційного потенціалу та перспектив розвитку, буде доцільним коротко зупинитися на історії конверсії оборонного комплексу, - проблеми, з проведенням якої в минулому десятилітті зв'язувалися великі надії на структурну перебудову промисловості країни і пріоритетний розвиток її наукомістких галузей. Звертання до теми конверсії, критичний аналіз зусиль по її проведенню і оцінка отриманих результатів повинні допомогти більш рельєфно побачити проблеми, над якими треба працювати, реалізуючи інноваційну стратегію на державному і регіональному рівнях, а також на рівні галузей і виробництв. Підставами для такого твердження можуть бути наступні:

1. Конверсія, як процес зміни ряду базових характеристик виробництва, може бути класифікована у якості масштабної інновації або процесу розвитку. А саме ці процеси і проблеми їхньої активізації в господарській практиці є центральною темою дослідження.

2. Очевидно, що, як і десять років тому, так і сьогодні перспективи господарського розвитку нашої країни здебільше пов'язуються з потенціалом наукомістких виробництв, що у найбільшій мірі відповідають світовому рівню технологій, які використовуються. Очевидно також, що цим критеріям у першу чергу відповідають підприємства військово-промислового комплексу (ВГЛК) (колишні чи такі, що залишились).

3.  Досвід проведення конверсії показав, що однією з найважливіших умов успішного здійснення таких масштабних перетворень є попередня глибока аналітична проробка усіх значущих аспектів проблеми і формування на цій основі таких програм, які б враховували і пов'язували в єдиний цільовий комплекс усі фактори, критичні для успіху модернізації: правові, технологічні, організаційні, фінансові, кадрові, інформаційні, соціальні. Традиційна недооцінка значущості попереднього аналітичного обґрунтування «великих програм» і зневага до їх наступного інтелектуального супроводу - це небезпека, яка реально загрожує перспективам реалізації стратегії інноваційного розвитку. Формування інноваційної економіки - не менш масштабна і складна проблема, чим глибока конверсія виробництва, і вона пред'являє настільки ж тверді вимоги до рівня і якості робіт на всіх етапах реалізації.

4. Рішення загальнонаціональних задач неминуче веде до необхідності узгодження повноважень і функцій усіх рівнів, які залучені до їх реалізації і тісної координації відповідних програм: державних, регіональних і виробничих (галузевих і окремих підприємств). Критичний аналіз практики конверсії може дати відповідь на питання про можливі технології і механізми розробки і узгодження програм подібної складності.

5. Реалістичне програмування конверсії було неможливе без глибокого аналізу світової кон'юнктури й оцінки перспектив інтеграції галузей вітчизняного виробництва в системи міжнародної кооперації. Ці ж задачі стоять і в порядку денному сьогоднішнього дня, і їхня значущість тільки зростає.

Нарешті, аналіз зусиль по проведенню конверсії  може дати відповідь на питання про  те, якою мірою наявний у країні управлінський ресурс і досвід програмування відповідають масштабу і складності поставленої мети - переводу національного господарства на інноваційний шлях розвитку.

2. Управління інноваціями

2. 1. Підходи до управління інноваціями на вітчизняному підприємстві

Управління інноваційним процесом — невід’ємна складова діяльності сучасного підприємства, що охоплює планування, організування та стимулювання інноваційної діяльності, реалізацію інноваційних проектів, розрахованих на отримання конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій підприємства.

Основними завданнями, що вирішують у межах управління продуктовими інноваціями, є:

• дослідження ринку для нових продуктів (потреби, місткість, переваги споживачів, вибір цільових сегментів ринку, стратегії просування товару до споживача);
• прогнозування характеру і стадій життєвого циклу нового продукту; визначення способів продажу нового продукту; 
• дослідження кон’юнктури ринку ресурсів;здійснення комплексного аналізу витрат, ціни, обсягів виробництва і продажу нового продукту;
• оцінювання ефективності інноваційного проекту; 
• аналіз ризиків, визначення методів їх мінімізації та страхування.

Інновація - це кінцевий результат впровадження нововведення з метою поліпшення об'єкта управління й отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту. Нововведення - оформлений результат фундаментальних і прикладних досліджень, розробок чи експериментальних робіт у якій-небудь сфері діяльності по підвищенню її ефективності.

Жодна робота не здійснюється без правильної керованості  та узгодженості дій. Будь-яка управлінська діяльність визначається ефективною насамперед за допомогою обґрунтованості методології  вирішення проблем. Без хорошої теорії практика сліпа. Проте в даний час до менеджменту застосовуються тільки деякі наукові підходи: системний, поведінковий, адміністративний, маркетинговий та ін. Не застосовуються відтворювальний, нормативний, функціональний підходи.

У сучасних умовах особливого значення набувають дослідження  в галузі управління інноваційними  процесами. Аналіз теорії та практики економічного управління різноманітними об’єктами дозволило встановити необхідність застосування в управлінні інноваційними процесами наступні підходи:

• системний та маркетинговий підходи до управління інноваціями;
• функціональний, відтворювальний та нормативний підходи;
• комплексний, інтеграційний та динамічний підходи;
• процесний та кількісний підходи до управління інноваціями; 
• адміністративний, поведінковий та ситуаційний підходи;
• структурний, предметний підходи до управляння інноваціями.

Кожен підхід відбиває або характеризує тільки один з аспектів менеджменту. Вони не є синонімами, не дублюють один одного.

В умовах зростаючої динамічності ринків, постійної зміни соціально-економічної ситуації, швидкого розвитку нових технологій особливу важливість набуває процес управління інноваціями. На відміну від інших видів діяльності підприємств інновації (більшою мірою технологічні та продуктові) пов’язані з підвищеним рівнем ризику та значними обсягами інвестиційних ресурсів.

Впровадження  єдиної системи планування та управління проектами для організації інноваційної сфери допоможе істотно підвищити  ефективність реалізації проектів компанії.

Основні переваги використання системи управління проектами в області реалізації інноваційних проектів:

• можливість регламентування процедур управління проектами;
• визначення та аналіз ефективності інвестицій, 
• використання математичних методів розрахунку тимчасових, ресурсних, вартісних параметрів проектів;
• централізоване зберігання інформації за графіком робіт, ресурсів і вартостям;
• можливість швидкого аналізу впливу змін в графіку, ресурсному забезпеченні та фінансуванні на план проекту;
• забезпечення структури контролю виконання робіт проектів;
• облік і управління ризиками проектів;
• забезпечення контролю якості робіт;
• управління і контроль поставок і контрактів при забезпеченні проектної діяльності.

Якісне та ефективне  управління інноваціями на підприємстві можливе лише при комплексному використанні декількох підходів, оскільки при використанні якогось одного підходу може бути не охоплено всю сферу діяльності фірми.

2.2 Типи організаційних структур управління інноваціями на підприємстві

Під організацією здійснення інновацій розуміємо процес упорядкування елементів інноваційної системи, що забезпечує раціональне поєднання в часі й просторі всіх елементів процесу розробки та дифузії новацій з метою ефективного виконання ухвалених планових рішень з досягнення завдання і стратегічних цілей підприємства. Організація інноваційного менеджменту передбачає створення певної ієрархічної організаційної структури, до складу якої входять спеціалізовані підрозділи управління, керівники різних рівнів, яким надають повноваження для ухвалення та реалізації певних управлінських рішень і які є відповідальними за їх результати.

Успіх управління інноваціями залежить від організаційної моделі підприємства загалом та підрозділів, які безпосередньо є відповідальними  за нововведення. Оскільки важливішою проблемою є комплектування спеціалістами і встановлення організаційної форми роботи, то необхідно вибрати організаційну структуру управління. Організаційна структура управління є сукупністю взаємопов'язаних ланок управління, розташованих на різних рівнях.

Розвиток НТП  у 80-ті роки XX століття спричинив виокремлення менеджменту інноваційним процесом у самостійний вид управлінської  діяльності. Внаслідок цього з'явилися  гнучкі структури наскрізного менеджменту  інноваційною діяльністю, що використовують горизонтальні зв'язки між підрозділами ІІДКР, служби головного технолога, виробництва, збуту.

Система менеджменту  процесом інновацій передбачає створення  центральних служб для координації  інноваційної діяльності, формування цільових проектних груп чи центрів з розробки інновацій, організацію консультаційної допомоги у сфері інновацій. Центральні служби координації діяльності забезпечують комплексний підхід до такої діяльності: розробляють єдину науково-технічну політику, контролюють і координують інноваційну діяльність, проведену у різних виробничих підрозділах.

Спеціалізовані  підрозділи — ради, комітети з розробки інноваційної політики — створюються  переважно у великих організаціях, що випускають наукоємну продукцію. Завданням таких підрозділів є визначення ключових напрямів інноваційного процесу і подання конкретних пропозицій вищому керівництву для ухвалення рішень.

Служби координації, інновацій — це підрозділи, що здійснюють координацію інноваційної діяльності в рамках організації загалом, узгодження цілей і напрямів технічного розвитку, розробку планів та програм інноваційної діяльності, спостереження за розробкою інновації та її впровадженням.

Програмно-цільові  групи з проведення наукових досліджень, розробки і виробництва нової  продукції та технології — це самостійні господарські підрозділи для комплексного здійснення інноваційного процесу від ідей до виробництва конкретної програми. Вони створюються на середньому рівні менеджменту у складі підрозділів маркетингу, ИДКР, служб головного конструктора і технолога. Цільові групи, що створюються па тимчасовій чи постійній основі терміном па 1—5 років, сприяють ефективній організації творчого пошуку.

Програмно-цільова  група також може бути організована так. Інженер-конструктор (технолог), який є автором ідеї, очолює цільову групу і безпосередньо відповідає за розробку і впровадження конкретної інновації. У цьому разі реалізується принцип гнучкого наскрізного менеджменту інноваціями, що ґрунтується на децентралізації управління.