Сучасні світові тенденції розвитку інновацій

Треба зазначити, що Ф. Хайєк, тоді професор Віденського університету, 1929 р. незалежно від Шумпетера сформулював ідею ефективної конкуренції, включивши в модель дещо інший чинник – монополію на інформацію, що його він зв’язував як з НТР, так і з характеристиками діяльності підприємця-новатора. Ф. Хайєк писав: "Практично кожен індивід має певні переваги щодо інших у тім розумінні, що він володіє унікальною інформацією, якій можна знайти вигідне застосування, але котру можна використати лише за умови, коли рішення, що залежать від цієї інформації, приймає він сам або бере в цьому активну участь".

Хайєк підкреслював, що така конкуренція дає стимули до виявлення вже накопичених знань або до пошуку нових, які можуть мати високу економічну цінність. Ринок, таким чином, є каталізатором і координатором пошукової актив­ності, незалежно від того, чи він монополізований, чи ні. Навпаки, монополія надає незрівнянно більші можливості, передусім матеріальні, для цього пошуку.

Зрозуміло, що таку конкуренцію не можна пояснити з погляду традиційних її форм: досконалої чи недосконалої конкуренції. Але модель ефективної конкуренції Шумпетера добре "вписується" в модель монополістичної конкуренції Чемберліна, яку можна розглядати у цьому контексті як намагання диференціювати продукт або виробництво.

Отже, одна з базових праць інноваційної теорії є "Теорія економічного розвитку" Йозефа Шумпетера, що була написана на початку 20 століття. Цією працею автор ввів в економічну науку поняття інноваційного процесу. В "теорії економічного розвитку" автор виділяє 5 нових комбінацій розвитку, які згодом буде називати типами інновацій:

1)     використання нової техніки і технології тобто введення нового методу виробництва в основі якого лежить нове наукове відкриття;

2)     впровадження продукції з новими властивостями;

3)     використання нової продукції;

4)     зміни в організації виробництва і його матеріально-технічному забезпеченні;

5)     виникнення нових ринків збуту.

Пізніше Шумпетер починає використовувати поняття інновації (малися на увазі зміни з метою впровадження та використання нових споживацьких товарів, нових виробничих і транспортних засобів, нових ринків та організації виробництва). Шумпетер поділяв інновації на три послідовних етапи:

1)     дослідження (винаходи),

2)     нововведення,

3)     розповсюдження.

Ситуація

Інноваційна політика – це процес пошуку ідеї та створення нового товару з урахуванням потреб споживачів, вихід ново­го товару на ринок, спостереження за його поведінкою на ринку.

Розроблення інноваційної політики підприємства (фірми) передбачає визначення цілей і стратегій його розвитку на найближчу і далеку перспективу, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства і забезпеченості його ресурсами.

Стратегія нововведень (або інноваційна політика) передбачає об'єднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень та спрямована на впровадження нових технологій і видів продукції. Інноваційна політика фірми орієнтується на досягнення майбутніх результатів через інноваційний процес (стадія досліджень, запровадження нововведень у виробниче використання та нового продукту в ринкове середовище).

Таким чином, розробка інновацій — один з основних напрямків стратегічного планування, здійснюваного на рівні вищого менеджменту організації, її метою є визначення основних напрямків науково-технічної діяльності організації в наступних галузях:

   розробка і впровадження інновації;

   розробка і впровадження нових технологічних процесів при освоєнні нової продукції;

   удосконалення використовуваної технології.

Розробка і впровадження інновації стає одним з основних напрямків стратегії організації, тому що визначає багато напрямків її розвитку.

Здійснення інноваційної політики в цілому допускає:

   розробку планів і програм інноваційної діяльності;

   спостереження за ходом розробки інновації і її впровадженням;

   розгляд проектів розробки інновації;

   проведення єдиної інноваційної політики;

   координацію інноваційної діяльності у функціональних і виробничих підрозділах;

   забезпечення фінансовими і матеріально-технічними ресурсами;

   забезпечення розробки інновації кваліфікованими кадрами;

   створення тимчасових цільових груп для комплексного вирішення інноваційних проблем — від мети до впровадження інновації.

Інноваційна діяльність становить органічну частину маркетингової діяльності організації, особливо це відноситься до організацій, зайнятих виробництвом наукомісткої продукції. Тут спостерігається особливо тісна взаємодія інженерно-технічних підрозділів з підрозділом маркетингу.

Ці підрозділи стають трансформаторами ідей і конкретних пропозицій, що виходять від споживачів. Вони беруть активну участь у розробці програм маркетингу з продукту. Між вивченням потреб і розробкою інновації існує зворотний зв’язок. що дозволяє в процесі розробки інновації максимально враховувати вимоги споживачів і коректувати відповідно до них техніко-економічні показники нової продукції з метою їхньої оптимізації.

Головне в інноваційній політиці організації — формулювання основної мети розробки інновації, визначення терміну її проведення, оцінка результатів у вигляді конкретних практичних цілей, скорочення термінів впровадження нової продукції.

Література

1.      Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Леоненко П.М., Нестеренко А.П. Історія економічних учень. – К. : Знання, 2004. – 1300 с.

2.      Валдайцев С.В. Управление инновационным бизнесом: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.

3.      Власова А. М., Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент. – К.: КНЕУ, 1997.

4.      Злупко С.М. Вплив наукових досліджень М.І. Туган-Барановского на формування і розвиток економічних поглядів Й.А. Шуммпетера // Творча спадщина Й.А. Шумпетер та трансформація сучасної економіки України: Матеріали XIV Між народ. наук.-практ. конф. – Чернівці, 2003. – С. 12-16

5.      Злупко С.М. Історія економічної теорії: Підручник. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2005. – 719 с.

6.      Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

7.      Морозов Ю.П. Инновационный менеджмент. Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 446 с.

8.      Реверчук С., Полулях І. Історія економічних вчень. – Л. : Тріада плюс, 2007. – 352с.

9.      Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент: Учебник. – М.: Интер-синтез, 1998.

10. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. – М., 1995.