Управління оборотними активами і методика аудиту запасів

43

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………….....4

1 УПРАВЛІННЯ ОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА……………......5

1.1 Економічна сутність оборотних активів.....................................................................5

1.2 Основні завдання управління оборотними активами……………………………....9

1.3 Управління товарно-матеріальними запасами………………………………….....13

1.4 Управління дебіторською заборгованість………………………………………....18

1.5 Управління грошовими коштами…………………………………………………..21

2  АУДИТ ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСІВ…………………….…………………………...27

2.1  Мета і завдання аудиту виробничих запасів……………………………………....27

2.2. Організація аудиту виробничих запасів…………………………………………..28

2.3 Методика аудиту виробничих запасів……………………………………………..30

3 ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ РОЗРОБКИ МЕТОДИКИ АУДИТУ ЗАПАСІВ …...34

3.1 Розрахунок економічної ефективності розробки методики аудиту  запасів……34

3.1.1 Визначення теоретичної та аналітичної трудомісткості робіт…………….…...34

3.1.2 Розрахунок витрат на теоретичну та аналітичну роботу………………….........34

3.1.3 Відрахування на єдиний внесок……………………………………….……....…35

3.1.4 Розрахунок матеріальних витрат…………………………………………....…...36

3.1.5 Загальні витрати…………………………………...........………………………...36

3.1.6 Визначення трудомісткості розробки методики аудиту………………….…...36

3.1.7 Трудомісткість розробки структури бази даних……………….................…….38

3.1.8 Визначення вартості робіт……………………………………………….......….38

3.1.9 Розрахунок ефективності впровадження запропонованої методики …….…...39

ВИСНОВОК………………………………………………………………………....….41

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………..….43

ВСТУП

Управління виробничим процесом і оборотними активами на підприємстві належить до завдань, які вирішують менеджери-економісти. Оскільки процеси виробництва та реалізації продукції супроводжуються рухом фінансових ресурсів, активну участь у вирішенні завдань, пов’язаних з управлінням оборотними активами підприємства беруть фінансові менеджери.

Актуальність питань оптимізації процесу управління оборотними активами підприємства визначається його основними завданнями. Ефективне управління оборотними активами підприємства дозволяє визначити оптимальний обсяг та структуру оборотних активів; мінімізувати витрат на фінансування та підтримку певного їх обсягу; визначити аспекти управління чистим оборотним капіталом підприємства; забезпечити ліквідність та платоспроможність підприємства; сформувати оптимальний обсяг товарно-матеріальних запасів; оптимізувати управління дебіторською заборгованістю та грошовими коштами тощо.

У процесі управління оборотними активами при визначенні потреби в оборотному капіталі фінансовий менеджер насамперед аналізує структуру, оборотність, ліквідність оборотних активів, а також забезпеченість оборотним і чистим оборотним капіталом підприємства. Аналізуючи усереднені та максимальні значення таких показників на інших підприємствах галузі, а також враховуючи політику підприємства щодо фінансування оборотного капіталу, менеджер отримує основу для прийняття ефективних управлінських рішень.

Аудиторська перевірка операцій з матеріальними цінностями включає дослідження стану складського господарства та збереження матеріальних цінностей, нормування витрачання, оприбуткування, правильності оцінки купованих матеріальних цінностей, використання запасів на виробництві.
На більшості підприємств обсяг операцій з матеріальними цінностями буває досить значним, тому їх перевірка є трудомістким процесом. Під час аудиторської перевірки операцій з матеріальним цінностями потрібно керуватись чинними нормативними та законодавчими документами.

1 УПРАВЛІННЯ ОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Економічна сутність оборотних активів

Оборотні активи – це активи, що обслуговують господарський процес і забезпечують його неперервність. У бухгалтерському обліку до таких активів відносять активи, які споживаються або реалізуються протягом одного операційного циклу чи протягом року. Оборотними активами підприємства є сировина, матеріали, паливо, тара, малоцінні та швидкозношувані предмети, готова продукція, ліквідні цінні папери, грошові кошти. Такі активи, як дебіторська заборгованість, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, є досить специфічними оборотними активами, які певною мірою відображують недосконалість, незавершеність та неперервність виробничого процесу.

Оборотні активи беруть участь як у процесі виробництва, так і в процесі реалізації продукції. Активи, які використовуються у виробничому процесі протягом одного операційного циклу, повністю переносять свою вартість на вартість виробленої продукції і часто змінюють свою початкову форму. Активи, що мають грошову форму, безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва. Вони обслуговують кругообіг капіталу підприємства та об’єднують процеси виробництва й реалізації продукції.

Кругообіг оборотного капіталу (рис. 1.1) здійснюється протягом одного операційного циклу: грошові кошти авансуються у виробничі запаси, в процесі виробництва створюється нова продукція, продукція реалізується (можливо на умовах комерційного кредиту, що викликає появу дебіторської заборгованості), виручка за реалізовану продукцію надходить на розрахунковий рахунок і знову авансується у виробництво. Якщо підприємство функціонує ефективно, процес кругообігу оборотного капіталу забезпечує неперервність виробничого процесу та зростання капіталу підприємства, оскільки в цьому випадку виручка за реалізовану продукцію перевищуватиме кошти, авансовані у виробництво.

Рис. 1.1 Кругообіг оборотного капіталу підприємства

Оборотні активи підприємства на відміну від необоротних мають досить рухливу структуру. При цьому завжди можна визначити максимальний і мінімальний рівні оборотних активів. Різницю між максимальним та мінімальним рівнем оборотних активів називають сезонною (змінною) складовою, оскільки при стабільній ситуації в економіці значні коливання рівня оборотних активів переважно пов’язані із сезонним характером діяльності підприємства. Мінімальний рівень оборотних активів визначає постійну (системну) складову оборотного капіталу (рис. 1.2).

  Рис. 1.2 Структура активів підприємства

Високий рівень страхового запасу та потреби в додатковому оборотному капіталі є необхідними для підприємств, що функціонують у країнах з перехідною економікою, оскільки саме додаткові запаси сировини, матеріалів, готової продукції забезпечують безперебійну роботу підприємства при збоях у постачанні та важко прогнозованому збуті.

Оборотні активи можна поділити на три основні складові: запаси, дебіторську заборгованість, грошові кошти та високоліквідні цінні папери.

Запаси – це активи, які утримуються підприємством для подальшого продажу для управління підприємством, споживання під час виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг або перебувають у процесі виробництва з метою подальшого продажу продукту виробництва. Запаси включають:

-         сировину, основні й допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріальні цінності, призначені для виробництва продукції, виконання робіт, на дання послуг, обслуговування виробництва й адміністративних потреб;

-         незавершене виробництво у вигляді не закінчених обробкою й складанням деталей, вузлів, виробів та незакінчених технологічних процесів;

-         готову продукцію, виготовлену на підприємстві та призначену для продажу;

-         товари у вигляді матеріальних цінностей, що придбані (отримані) та утримуються підприємством з метою подальшого продажу;

-         малоцінні та швидкозношувані предмети, що використовуються протягом не більш як одного року або одного операційного циклу, якщо він триває більше за один рік.

При відпуску запасів у виробництво, продажу та іншому вибутті оцінка їх, як правило, здійснюється за одним із таких методів:

1.      собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);

2.      собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);

3.      середньозваженої собівартості;

4.      ціни продажу.

Оцінка запасів за методом ФІФО ґрунтується на припущенні, що запаси використовують у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство, тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю перших за часом надходження запасів. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного місяця визначається за собівартістю останніх за часом надходження запасів.

Оцінка запасів за методом ЛІФО ґрунтується на припущенні, що запаси використовують у послідовності, що є протилежною їх надходженню на підприємство, тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження запасів. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного місяця визначається за собівартістю перших за часом одержання запасів.

Оцінка за середньозваженою собівартістю проводиться за кожною одиницею запасів діленням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звітного місяця і вартості отриманих у звітному місяці запасів на сумарну кількість запасів на початок звітного місяця й одержаних у звітному місяці запасів.

У бухгалтерському обліку та звітності запаси відображуються за найменшою з двох оцінок: первісною вартістю або чистою вартістю реалізації. За чистою вартістю реалізації вони відображуються тоді, коли на дату балансу їх ціна знизилась або вони зіпсовані, застаріли або іншим чином втратили первісно очікувану економічну вигоду. Чиста вартість реалізації визначається за кожною одиницею запасів вирахуванням з очікуваної ціни продажу очікуваних витрат на завершення виробництва та збут [7].

Поточна заборгованість споживачів та постачальників є необхідним результатом операційної діяльності підприємства, має регулярний характер і пов’язана із затримками в оплаті товарів, робіт та послуг або з реалізацією продукції на умовах комерційного кредиту. Така заборгованість визнається активом одночасно з визнанням доходу від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг і включається до підсумку балансу за чистою реалізаційною вартістю.

Дебіторська заборгованість за розрахунками з бюджетом – це заборгованість фінансових і податкових органів перед підприємством, а також переплата за податками, зборами та іншими платежами до бюджету.

Грошові кошти та короткострокові фінансові інвестиції є найбільш ліквідними активами підприємства.

Грошові кошти – це кошти, в національній та іноземній валюті у касі підприємства, на поточних та інших рахунках у банках, які можуть бути, використані для поточних операцій: оплати товарів, робіт і послуг, розрахунків із постачальниками, трудовим колективом, податковими органами, іншими суб’єктами ринку.

Короткострокові фінансові інвестиції – це інвестиції на строк не більше як один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент. До таких інвестицій належать вкладення в короткострокові державні цінні папери (облігації, векселі, казначейські зобов’язання), комерційні цінні папери емітовані іншими суб’єктами ринку, – фінансовими інститутами та корпораціями, банківські депозити тощо. Часто високоліквідні фінансові інвестиції називають еквівалентами грошових коштів, оскільки вони можуть бути швидко перетворені в грошові кошти і забезпечують виконання зобов’язань підприємства перед кредиторами.

Якщо підприємство ефективно управляє оборотним капіталом, обсяг грошових коштів завжди достатній для забезпечення платоспроможності й ліквідності підприємства. При цьому якщо підприємство функціонує в умовах розвиненого фінансового ринку, воно може більш ефективно управляти своїми грошовими коштами, вкладаючи їх частину в ліквідні цінні папери, що дає змогу в будь-який момент виконати зобов’язання перед кредиторами і водночас отримати стабільний, хоча й невисокий, дохід.

1.2 Основні завдання управління оборотними активами

Управління виробничим процесом і оборотними активами на підприємстві належить до завдань, які вирішують менеджери-економісти. Оскільки процеси виробництва та реалізації продукції супроводжуються рухом фінансових ресурсів, активну участь у вирішенні завдань, пов’язаних з управлінням оборотними активами підприємства беруть фінансові менеджери. До найважливіших із таких завдань належать:

-         визначення оптимального обсягу та структури оборотних активів;

-         мінімізація витрат на фінансування та підтримку певного їх обсягу;

-         управління чистим оборотним капіталом підприємства;

-         забезпечення ліквідності та платоспроможності,

-         формування оптимального обсягу товарно-матеріальних запасів;

-         управління дебіторською заборгованістю;

-         управління грошовими коштами тощо.

У процесі управління оборотними активами при визначенні потреби в оборотному капіталі фінансовий менеджер насамперед аналізує структуру, оборотність, ліквідність оборотних активів, а також забезпеченість оборотним і чистим оборотним капіталом підприємства. Аналізуючи усереднені та максимальні значення таких показників на інших підприємствах галузі, а також враховуючи політику підприємства щодо фінансування оборотного капіталу, менеджер приймає відповідні управлінські рішення.

Оскільки зміни в оборотних активах, як правило, пов’язані зі змінами в поточних пасивах підприємства та зі змінами в ліквідності, управління оборотним капіталом обов’язково включає управління чистим оборотним капіталом (ЧК), який визначається як різниця між оборотними активами та поточними зобов’язаннями (при визначенні чистого оборотного капіталу часто виключають короткострокові вкладення, не пов’язані з операційною діяльністю):

                        ЧК = Товарно-матеріальні запаси +

                     + Дебіторська заборгованість +

                      + Грошові кошти – Поточні зобов’язання.                                             (1.1)

Іншими словами, управління оборотним капіталом включає не тільки формування необхідного обсягу оборотних активів, а й визначення структури джерел їх фінансування, що є одним із завдань фінансової політики підприємства.

У процесі визначення необхідного обсягу оборотних активів підприємства можуть бути реалізовані різні стратегії інвестування, серед яких граничними є так звані «сильна» та «слабка» стратегії.

При «сильній» стратегії інвестування підприємство підтримує необхідний обсяг реалізації за рахунок мінімального обсягу оборотних активів. Реалізація такої стратегії пов’язана, з одного боку, зі зростанням прибутковості та ефективності використання оборотних засобів, а з другого – зі зростанням ризику можливих втрат внаслідок нестачі грошових коштів або товарно-матеріальних запасів для забезпечення неперервного й стабільного виробничого процесу. Така політика інвестування оборотних активів може використовуватись і приносити значну вигоду лише в умовах стабільного ринку та за наявності на підприємстві висококваліфікованих менеджерів з управління оборотним капіталом.

«Слабка» стратегія інвестування характеризується високим рівнем оборотного капіталу, яким підприємство підтримує визначений обсяг реалізації. Основними результатами реалізації такої стратегії є наявність у підприємства достатнього для стабільної виробничої діяльності обсягу оборотного капіталу й зниження рентабельності виробничого процесу внаслідок неефективного використання ресурсів. У процесі реалізації будь-якої політики управління оборотним капіталом підприємства повинні намагатись прискорити оборотність оборотних активів з тим, щоб вивільнити частину оборотних коштів та поліпшити ефективність їх використання. Прискорення оборотності може відбуватися на всіх стадіях кругообігу:

-         на стадії формування запасів – за рахунок ви значення зайвих запасів та їх ліквідації, оптимального вибору постачальників і поліпшення організації постачання;

-         на стадії виробництва – за рахунок впровадження нових технологій та підвищення ефективності праці, що сприятиме скороченню виробничого циклу без зниження якості продукції, яку виробляють;

-         на стадії реалізації продукції – за рахунок раціональної організації збуту, що, зокрема, забезпечується формуванням і реалізацією ефективної кредитної політики [8].

Залежність між рівнем оборотного капіталу та прибутком показано на рис. 1.3. При низькому рівні оборотного капіталу підприємство може не мати достатнього рівня прибутку в результаті нестачі оборотних коштів і втрати ліквідності.

Рис. 1.3 Залежність між рівнем оборотного капіталу і прибутком

Зростання рівня оборотного капіталу до деякої величини забезпечує неперервний і стабільний виробничий процес за рахунок оптимальних для даного підприємства обсягу товарно-матеріальних запасів, залишку грошових коштів на рахунку та необхідного в конкретних умовах обсягу дебіторської заборгованості.

В результаті ефективного використання ресурсів прибуток досягає максимальної величини. Подальше нарощення обсягу оборотних активів приводить до виникнення надлишкових товарно-матеріальних запасів, невиправданої дебіторської заборгованості, неефективного використання грошових коштів, що негативно впливає на ефективність усієї виробничо-господарської діяльності підприємства та призводить до зниження прибутку.

1.3 Управління товарно-матеріальними запасами

Товарно-матеріальні запаси призначені для використання у виробничо-господарській діяльності. Вони включають сировину й матеріали, незавершене виробництво, готову продукцію та інші запаси. Оскільки процеси виробництва і реалізації продукції практично ніколи не бувають ідеально узгоджені в часі, обсяг запасів може коливатись у значних межах. Крім того, на обсяг сировини, матеріалів і готової продукції впливає багато інших чинників.

Так, запаси готової продукції залежать від стабільності попиту, змін в обсягах ринку, сезонного коливання цін, строків зберігання, тривалості переробки, сезонності постачання та реалізації тощо. Продукцію також можна випускати і реалізувати партіями з метою економії витрат, що призводитиме до періодичних коливань залишку готової продукції на складі.

Утримання певного обсягу товарно-матеріальних запасів на підприємстві завжди пов’язано зі значними витратами, оскільки необхідно витрачати кошти на оренду складських приміщень, пошук покупців і постачальників, оплату праці співробітників, які займаються зберіганням та транспортуванням запасів, тощо.

Найбільш важливішими складовими витрат є:

1.      витрати на фінансування запасів, тобто на сплату процентів за банківськими та іншими позиками, оскільки придбання запасів переважно фінансують за рахунок позикових коштів;

2.      витрати на компенсацію втрат у результаті морального старіння та псування матеріалів, сировини й готової продукції.

З урахуванням того, що більшість промислових підприємств закуповують сировину та комплектуючі партіями, а також реалізують продукцію партіями, тобто здійснюють оптові поставки своєї продукції покупцям, доцільно поділити витрати на утримання запасів на дві групи:

-         операційні витрати на утримання запасів, які включають витрати підприємства з фінансування, зберігання, страхування запасів, та витрати, пов’язані з моральним старінням і псуванням запасів. Для оцінки витрат з фінансування використовують, як правило, середньозважену вартість капіталу);

-         витрати на приймання та розміщення замовлень або на організацію замовлень. До них відносять витрати на переговори з партнерами по бізнесу, переобладнання устаткування для виконання конкретного замовлення, відповідні транспортні витрати, а також можливі втрати від збоїв у виробничому процесі в результаті низького рівня запасів, недоотримання виручки через відсутність достатніх запасів готової продукції на складі тощо.

Операційні витрати підприємства пропорційні до середньої величини запасів, оскільки обсяги банківського кредитування, страхові суми чи витрати на зберігання завжди визначаються величиною запасів (рис. 1.4). Чим більші запаси утримує підприємство, тим більшими будуть операційні витрати на їх утримання. Як правило, такі витрати визначаються у процентному відношенні до середнього обсягу запасів.

Витрати на приймання та розміщення замовлень, навпаки, обернено пропорційні до обсягу запасів, оскільки втрати від збоїв у виробничому процесі чи ризик недоотримання виручки через низький рівень запасів зменшуються при збільшенні рівня запасів, а основні витрати на організацію замовлення практично не залежать від обсягу самого замовлення.

Це свідчить про існування деякого оптимального для підприємства обсягу товарно-матеріальних запасів і відповідно оптимального обсягу замовлення, при якому витрати на утримання запасів будуть мінімальними. Обсяг запасів, менший від оптимального, призводить до збільшення витрат і зростання ризику зупинки виробництва; обсяг запасів, що перевищує оптимальний, також призводить до збільшення витрат на зберігання виробничих запасів, але вже в результаті виникнення надлишкових запасів та знерухомлення грошових коштів.

Певною мірою вирішити основні завдання управління запасами дають можливість моделі Баумоля та Міллера – Орра, які з успіхом застосовуються також для оптимізації управління грошовими коштами підприємства.

Рис. 1.4 Визначення най економнішого обсягу замовлення (НОЗ)

Модель Баумоля, яка ґрунтується на припущеннях про точно прогнозований збут, рівномірне надходження замовлень та рівномірне їх виконання, дає можливість аналітично виразити залежність між обсягом запасів (замовлення) та витратами на їх утримання. Диференціюванням цієї залежності можна визначити найекономніший або оптимальний обсяг замовлення (ООЗ), за якого витрати на утримання запасів будуть мінімальними

                                          ,                                                              (1.2)

де Р – річний обсяг реалізації в одиницях продукції, шт;

Вз – витрати на організацію замовлення, грн;

Во – операційні витрати на утримання запасів, у процентах до обсягу запасів, грн;

Цз – закупівельна ціна одиниці продукції, грн.

При рівномірному збуті та постачанні й утриманні запасів на оптимальному рівні середній залишок запасів на складі визначається величиною ООЗ : 2, а точка нового замовлення – періодом на підготовку до реалізації чергової партії продукції.

Якщо підприємство підтримує деякий рівень страхового запасу на складі (С), коливання залишку запасів буде визначатись інтервалом {С, ООЗ + С}, середній залишок – величиною (ООЗ + С) : 2 (рис. 1.5), а точка замовлення визначатиме рівень запасів, при якому потрібно організувати їх поповнення.

Модель Міллера – Орра, яку іноді називають вдосконаленою моделлю Баумоля, визначає оптимальні обсяг запасів та точку замовлення на основі рівня страхового запасу С, витрат на утримання запасів та дисперсії залишку запасів на складі.

Процедура мінімізації витрат на утримання запасів з урахуванням можливих відхилень залишку запасів від деякого розрахункового значення дозволяє визначити інтервал між верхньою та нижньою межами коливання залишку запасів на складі І, який визначає оптимальний обсяг замовлення та рівень запасів Р, що відповідає точці замовлення:

                                             ,                                                    (1.3)

                                               ,                                                             (1.4)

де Вз – витрати на організацію замовлення, грн;

Во – операційні витрати на утримання запасів у процентах до обсягу запасів, %;

у – стандартне відхилення залишку запасів на складі, шт;

С – страховий запас, шт.

Рис. 1.5. Стан товарно-матеріальних запасів на складі

Моделі Міллера – Орра і Баумоля, хоча й мають велике практичне значення, можуть слугувати лише орієнтиром при управлінні товарно-матеріальними запасами в умовах нестабільного ринку, характерного для України і багатьох інших країн з перехідною економікою.

У цілому, при плануванні запасів сировини та матеріалів на підприємстві незалежно від політики управління запасами, що буде формуватись менеджерами підприємства, необхідно:

-         оцінити вартість і доступність коштів для фінансування придбання запасів;

-         проаналізувати та оцінити найбільш вагомі витрати на утримання запасів, а саме витрати на фінансування, страхування, складування та можливі втрати в результаті старіння й псування запасів;

-         врахувати сезонну доступність сировини та сезонні коливання обсягів виробництва;

-         визначити оптимальний розмір закупки сировини чи матеріалів з урахуванням як витрат на зберігання запасів, так і можливої економії від зниження ціни сировини чи вартості доставки при збільшенні розміру закупки;

-         визначити мінімальний обсяг страхового запасу, який буде достатнім для забезпечення безперебійної роботи підприємства в умовах нерівномірного постачання та збуту.

1.4 Управління дебіторською заборгованістю

Дебіторська заборгованість, як і товарно-матеріальні запаси, є активом, що не приносить прибутку. Однак наявність певного обсягу дебіторської заборгованості є необхідним результатом господарської діяльності підприємства, а оптимізація її обсягу – одним із найважливіших завдань, які повинен вирішувати фінансовий менеджер у процесі управління оборотним капіталом.

Якщо підприємство функціонує в умовах перехідної економіки, значні та стабільні обсяги дебіторської й кредиторської заборгованості, як правило, свідчать про низький рівень фінансової дисципліни в розрахунках між підприємствами. Дебіторська заборгованість у цьому випадку є одним із видів іммобілізованих активів, коштами, що тимчасово вилучені з обігу, а кредиторська – коштами, що тимчасово залучені в безоплатне користування. Дебіторська і кредиторська заборгованості знецінюються в умовах інфляції, тому доцільним є зменшення дебіторської і збільшення кредиторської заборгованості в певних межах.

У країнах з розвиненою ринковою економікою, для яких характерний високий рівень конкуренції на ринку товарів та послуг, дебіторська і кредиторська заборгованості свідчать про активне використання підприємствами механізму комерційного кредитування. Як правило, при цьому між обсягами дебіторської та кредиторської заборгованості існує чіткий і контрольований з боку фінансового менеджера взаємозв’язок, а обсяг, структура і середній строк погашення дебіторської заборгованості визначаються кредитною політикою підприємства. Остання виступає одним із необхідних структурних елементів управління дебіторською заборгованістю і комерційним кредитом на підприємстві. Весь механізм управління комерційним кредитом включає:

1.      формування ефективної кредитної політики, яка б забезпечувала як достатньо високі обсяги реалізації, так і низький ризик неповернення з боку покупців-позичальників;

2.      управління кредитним портфелем (дебіторською заборгованістю) підприємства в цілому;

3.      управління процедурою кредитування.

4.      Основними параметрами дебіторської заборгованості, які мають визначатись кредитною політикою підприємства на основі глибокого аналізу особливостей фінансово-господарської діяльності підприємства та конкурентного середовища, є обсяг дебіторської заборгованості (обсяг продаж у кредит) та середній строк погашення заборгованості. Основними проблемами, які повинні вирішити менеджери підприємства, формую чи його кредитну політику, є:

5.      визначення максимально допустимих рівнів ризику;

6.      визначення оптимального кредитного періоду;

7.      встановлення системи знижок;

8.      встановлення механізму інкасації коштів.

Визначення максимально допустимих рівнів ризику полягає в розрахуванні оптимального співвідношення між обсягом продаж у кредит та розміром можливих втрат при кредитуванні покупців різного класу. Збільшення прибутку від зростання обсягу продаж у кредит має перевищувати можливі збитки від реалізації товару менш надійним покупцям. Оцінка можливих втрат від продажу в кредит включає оцінку кредитоспроможності потенційних та реальних покупців, встановлення відповідних кредитних рейтингів і ризиків неповернення для них, а також у подальшому оцінку обсягу можливих втрат від кредитування покупців різного класу. Як правило, для покупців з різним рівнем кредитоспроможності встановлюють різні умови кредитування. Чим нижчий кредитний рейтинг покупця, тим жорсткішими будуть умови кредитування. Коефіцієнти втрат для покупців різних категорій ризику наведено в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 Коефіцієнти втрат для покупців різних категорій ризику

Стандартні умови кредитування в умовах розвиненої ринкової економіки передбачають дисконт у розмірі 1-3%, якщо оплата відбувається протягом 10-20 днів, і повну оплату протягом 30-60 днів. Умови «2/10 net 30» означають дисконт у розмірі 2%, якщо оплата здійснюється протягом перших 10 днів із дня поставки продукції продавцем, і оплату в повному обсязі, якщо вона проводиться в період 10-30 днів із дати поставки товару [7].

Залежно від ситуації на ринку та фінансово-господарського стану підприємства-кредитора ним може проводитись більш чи менш жорстка кредитна політика. Більш жорстка кредитна політика пов’язана з підвищенням вимог до кредитоспроможності покупців, зменшенням кредитного періоду та знижок за ранню оплату, а також збільшенням вимог до інкасації коштів У разі простроченої заборгованості.

М’яка кредитна політика сприяє збільшенню обсягів реалізації продукції і визначається пом’якшенням вимог до кредитоспроможності покупців, збільшенням кредитного періоду та дисконту. Продумана кредитна політика, яка відповідає поточній ринковій кон’юнктурі та фінансовим можливостям підприємства, забезпечує зростання обсягів реалізації, прибутку і в кінцевому підсумку сприяє підвищенню ефективності всієї фінансово-господарської діяльності підприємства.

Отже, ефективність комерційного кредитування, як і банківського, визначається умінням правильно оцінювати й ефективно управляти кредитним ризиком. Однак, якщо банк при поганому управлінні кредитним ризиком може стати банкрутом, підприємство-кредитор при проблемах із погашенням та управлінням дебіторською заборгованістю може звернутись до фінансових посередників – факторингових фірм і певною мірою вирішити свої проблеми.

1.5 Управління грошовими коштами

Кругообіг капіталу на підприємстві супроводжується рухом грошових коштів, внаслідок чого збільшується або зменшується залишок грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства. При ефективному управлінні фінансами у підприємства не виникають часті та непередбачувані потреби в поповненні грошових коштів за рахунок банківських чи інших позик. Залишок коштів на рахунку поповнюється надходженнями від реалізації продукції і зменшується в разі оплати сировини, матеріалів, виплати заробітної плати, сплати податків тощо. При збалансованому в часі грошовому потоку при звичайній діяльності підприємства, яка не супроводжується розширенням обсягів виробництва, залишок коштів на рахунку разом зі страховим запасом у вигляді ліквідних цінних паперів, як правило, достатній для здійснення поточних виплат.

Утримання залишку грошових коштів на рахунку пов’язано з витратами, оскільки грошові кошти, як і інші активи підприємства, фінансуються за рахунок джерел, за користування якими потрібно сплачувати певну плату. Незважаючи на те, що деякі зобов’язання підприємства є коштами, які тимчасово перебувають у розпорядженні підприємства на безоплатній основі (кредиторська заборгованість по заробітній платі, перед засновниками тощо), середня вартість ресурсів, розрахована на основі вартості власних та позикових коштів, може бути значною.

Збільшення середнього залишку грошових коштів на рахунку підприємства призводить до зростання альтернативних витрат і одночасно зменшує ризик втрати ліквідності. Зменшення залишку грошових коштів супроводжується зменшенням витрат на їх утримання і зростанням ризику втрати ліквідності та платоспроможності.

Управління залишком грошових коштів полягає у визначенні деякого оптимального для підприємства рівня середнього залишку грошових коштів, який дає змогу з одного боку, підтримувати платоспроможність підприємства на належному рівні, а з другого – отримувати прибуток від інвестування тимчасово вільних грошових коштів.

У цілому управління грошовими коштами на підприємстві включає:

-         розрахунок фінансового циклу, або періоду обороту грошових коштів;

-         аналіз руху грошових коштів та його прогнозування;

-         визначення оптимального залишку грошових коштів і оптимізацію розрахунків;

-         складання бюджетів поточних надходжень і ви трат тощо [9].

Фінансовий цикл, або період, протягом якого грошові кошти вилучені з обороту, визначають на основі даних про тривалість виробничого циклу та середній строк реалізації продукції. Аналіз руху грошових коштів проводять на основі Звіту про рух грошових коштів.

При прогнозуванні грошових потоків розглядають можливі варіанти руху грошових коштів, оцінюють відповідні їм імовірності та виявляють позитивні або негативні тенденції, що дає можливість більш кваліфіковано підходити до складання бюджетів поточних надходжень та витрат і приймати ефективні управлінські рішення щодо управління оборотним капіталом підприємства в цілому.

Для визначення оптимального залишку грошових коштів і оптимізації розрахунків використовують моделі Баумоля та Міллера – Орра, оскільки завдання управління залишком грошових коштів можна трактувати як завдання управління запасами грошових коштів, тобто управління запасами. Альтернативні витрати можна розглядати як витрати на утримання запасів, а транзакційні, пов’язані з перетворенням частини страхового запасу ліквідних цінних паперів у грошові кошти, – як витрати на поповнення запасів (на організацію замовлення).

Застосування моделі Баумоля для визначення оптимального залишку грошових коштів передбачає виконання досить жорстких обмежень щодо руху грошових коштів на підприємстві, а саме:

      рух коштів точно прогнозований;

      кошти витрачаються з постійною швидкістю;

      надходження коштів відбувається періодично і виключно за рахунок реалізації цінних паперів.

Модель Баумоля дає можливість аналітично виразити залежність між залишком грошових коштів та витратами на його утримання . Оптимальний залишок грошових коштів, при якому витрати на його утримання будуть мінімальними, розраховують за формулою:

                                            ,                                                                    (1.5)

де Р – річні потреби в грошових коштах;

Вт – транзакційні витрати, пов’язані з перетворенням частини страхового запасу ліквідних цінних паперів у грошові кошти;

Ва – альтернативні витрати в процентах до обсягу грошових коштів.

Середній залишок грошових коштів на рахунку становить половину оптимального залишку, якщо підприємство допускає мінімальний залишок на рахунку, який дорівнює нулю, і (ОЗГК + МЗ) : 2, якщо підприємство підтримує мінімальний залишок (МЗ) на рахунку на деякому рівні. Коливання залишку грошових коштів на рахунку за моделлю Баумоля (рис. 1.6) визначається інтервалом {МЗ, ОЗГК + МЗ}. При зменшенні залишку до мінімального рівня МЗ здійснюється продане ліквідних цінних паперів в обсязі ОЗГК і поповнення запасу грошових коштів. Кошти витрачаються до моменту, коли залишок знову досягне мінімального значення і відбудеться їх чергове поповнення.

Рис. 1.6 Рух грошових коштів згідно із моделлю Баумоля

Модель Міллера – Орра є більш прийнятною з практичного погляду, оскільки враховує непередбачені коливання залишку грошових коштів на рахунку, що є характерним для підприємств, які не можуть точно спрогнозувати щоденний рівень надходжень та витрат.

Модель визначає інтервал між верхньою та нижньою межами коливання залишку I, при якому мінімізуються сумарні витрати на утримання грошових коштів на рахунку:

                                               ,                                                               (1.6)

де Вт – транзакційні витрати, грн;

у – стандартне відхилення одноденного чистого потоку грошових коштів, грн;

Ва – альтернативні витрати в процентах до обсягу грошових коштів у розрахунку на день, %.

Середня величина залишку СЗ та точка повернення Р, що визначає рівень, відносно якого залишок на рахунку може збільшуватись і зменшуватись у певних межах, визначаються з таких виразів:

                                         ,                                                                              (1.7)

                                         ,                                                            (1.8)

де МЗ – мінімальний залишок коштів на рахунку, грн.

Коливання залишку грошових коштів, що відповідає моделі Міллера – Орра. Щодня в результаті здійснення господарських операцій залишок коштів на рахунку змінюється. При збільшенні залишку до рівня, який визначається верхньою межею коливання залишку (МХЗ = МЗ + I), здійснюється купівля цінних паперів на суму (2 / 3) Ч I і зменшення залишку до рівня, що визначається точкою повернення Р. «Точка повернення» Р згідно з формулою (1.7) ділить інтервал I у співвідношенні 2 : 1. При зменшенні залишку коштів на рахунку до мінімального рівня здійснюється продаж цінних паперів на суму (1 / 3) Ч I і поновлення обсягу грошових коштів до рівня Р.

Отже, коливання залишку коштів на рахунку відбувається довільно, поки не досягає максимального чи мінімального рівня. По досягненні верхньої або нижньої межі коливання (які визначаються інтервалом I) залишок коштів на рахунку повертається до рівня Р шляхом купівлі чи продажу цінних паперів.

Особливістю завдань, які вирішує менеджер у процесі управління грошовими коштами підприємства, є їх оперативний характер і необхідність знаходити компромісні рішення (як, наприклад, щодо формування залишку грошових коштів, який би був, з одного боку, достатнім для забезпечення платоспроможності, а з другого – не потребував значних витрат на його утримання). Ці завдання ускладнюються в умовах нестабільного ринку, коли підприємству важко спрогнозувати надходження коштів, оперативно вирішити питання щодо короткострокового кредитування або інвестування коштів у ліквідні цінні папери. У таких випадках особливого значення набуває складання бюджетів поточних надходжень та витрат, які на основі майбутніх чітко визначених у часі надходжень і витрат грошових коштів дають змогу визначити рівень забезпеченості підприємства грошовими коштами та своєчасно виявити потреби в додатковому фінансуванні.

Такі бюджети виступають не тільки необхідним елементом у системі управління оборотним капіталом, а й відіграють важливу роль у процесі оперативного фінансового планування.

У цілому, якість управління грошовими коштами підприємства суттєво залежить не лише від кваліфікації фінансового менеджера, його уміння планувати потребу в грошових коштах та оперативно приймати фінансові рішення, а й від макроекономічної ситуації в державі та рівня розвитку ринків цінних паперів, кредитних ресурсів і банківських послуг.

2 АУДИТ ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСІВ

2.1  Мета і завдання аудиту виробничих запасів

Важливу роль у підвищенні ефективності роботи підприємств відіграє раціональне використання матеріальних цінностей, які є основою виробничої діяльності та займають більш ніж 70 % у собівартості продукції.

У бухгалтерському обліку під терміном "запаси" розуміють активи, які:

      утримуються для подальшого продажу за умов звичайної господарської діяльності;

      перебувають у процесі виробництва з метою подальшого продажу продукту виробництва;

      утримуються для споживання під час виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, а також управління підприємством.

Запаси визнаються активом, якщо існує імовірність того, що підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди, пов'язані з їх використанням, та їх вартість може бути достовірно визначена.

З метою бухгалтерського обліку до запасів включають:

      сировину, основні й допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріальні цінності, що призначені для виробництва продукції, обслуговування виробництва й адміністративних потреб;

      незавершене виробництво у вигляді не закінчених обробкою і складанням деталей, вузлів, виробів та незакінчених технологічних процесів;

      готову продукцію, що виготовлена на підприємстві, призначена на продаж і відповідає технічним та якісним характеристикам, які передбачені договорами та іншими нормативно-правовими актами;

      товари у вигляді матеріальних цінностей, що придбані (отримані) та утримуються підприємством з метою подальшого продажу;

      малоцінні та швидкозношувані предмети, що використовуються протягом не більше одного року або нормального операційного циклу, якщо він більше одного року.

Основними завданнями аудиту матеріально-виробничих запасів є:

1)     перевірка збереження цінностей;

2)     контроль за дотриманням норм витрат матеріалів і встановлених норм запасів;

3)     перевірка правильності оцінки і раціонального використання матеріалів у виробництві;

4)     аналіз стану обліку і внутрішнього контролю за рухом матеріалів.

Аудиторська перевірка операцій з матеріальними цінностями включає дослідження стану складського господарства та збереження матеріальних цінностей, нормування витрачання, оприбуткування, правильності оцінки купованих матеріальних цінностей, використання запасів на виробництві, перевірка операцій з МШП. Основна мета перевірки - встановлення законності, достовірності та доцільності операцій з матеріалами, правильності їх відображення в обліку.

2.2. Організація аудиту виробничих запасів

Необхідними умовами збереження товарно-матеріальних цінностей є правильна організація складського господарства та контроль пропускної системи на підприємстві, а також забезпечення необхідними кадрами служб матеріально-технічного постачання та збуту продукції.

Завдання аудитора полягає в тому, щоб виявити та попередити появу порушень. Основну роль в аудиті матеріальних цінностей відіграє інвентаризація. Присутність аудитора під час інвентаризації необхідна. У його функції входить:

      -присутність під час інвентаризації, якщо запаси матеріальних цінностей дуже великі та якщо аудитор з недовірою ставиться до очікуваних результатів;

      -спостереження за виконанням процедур та ідентифікація з метою визначення ступеня відповідності їх законодавчим актам;

      -перевірка правильності підрахунку на основі випадкової вибірки;

      -вивчення обгрунтованості віднесення операцій до певного звітного періоду;

      -отримання пояснень з приводу значних невідповідностей матеріальних цінностей даним бухгалтерських записів;

      -перевірка правильності оцінки фактичного обсягу запасів.

Аудиторські процедури поділяються на ті, що проводяться:

      - до інвентаризації;

      - під час інвентаризації;

      - після інвентаризації.

У ході аудиту необхідно перевірити існування у відділі кадрів підприємства документації з питань підбору, прийому на роботу та звільнення матеріально-відповідальних осіб (зав. скла­дами, експедиторів та інших). За даними трудових книжок та особових справ необхідно встановити, чи не призначаються на ці посади особи, які мають непогашені судимості за корисливі злочини, чи погоджувалось їх призначення з головним бухгалтером підприємства. Далі слід встановити, чи укладені з такими працівниками письмові договори про повну матеріальну відповідальність.

Договори про повну матеріальну відповідальність, згідно зі статтею 135-1 КЗпП, мають бути укладені з усіма працівниками (які досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із зберіганням, обробленням, продажем, перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт може бути визначено у колективному договорі. У ході аудиту слід перевірити, чи надаються щорічні відпустки матеріально відповідальним особам, чи проводиться інвентаризація цінностей під час передачі їх особам, які тимчасово замінюють матеріально відповідальних осіб [12].

Бланки доручень є документами не суворої звітності, тому аудитору слід перевірити порядок отримання, зберігання і обліку бланків доручень, як документів суворої звітності. Під час оприбуткування бланків доручень слід вказувати місце зберігання, нумерацію, їх кількість та вартість.

Заповнюючи типовий бланк доручення, обов'язково вказують строк його дії (10 днів). Доручення завжди повинно мати номер і дату видачі, повну назву і поштову адресу споживача товару, а потім - платника.

Доручення видається конкретній фізичній особі, яка має право на отримання товару. В ньому вказуються дані паспорту особи, якій видається доручення. Отримуючи цінності, представ­ник разом з дорученням повинен подати паспорт. Уповноваженому представникові покупця, який має прострочене доручення, товарно-матеріальні цінності не видаються.

У доручення вписується повна назва постачальника і назви, номери і дати видачі документів, за якими отримують товар. Зворотний бік доручення повинен містити перелік товарно-ма­теріальних цінностей, які отримує представник покупця, з їх нумерацією по порядку, повною назвою кожного товару, одиницею його виміру та кількістю прописом. Доручення підписує особа, яка повинна отримати товар. Підпис цієї особи завіряється керівництвом підприємства-покупця і відбитком печатки [11].

2.3  Методика аудиту виробничих запасів

На початку аудиту матеріально-виробничих запасів слід перевірити стан складських приміщень, оснащення місць зберігання цінностей вагами, мірною тарою та іншими вимірю­вальними приладами. Склади мають бути оснащені стелажами та іншими пристроями для збереження матеріалів. Аудитор повинен розглянути стан охорони підприємства і дотримання пропускного режиму.

Важливим фактором підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності виготовленої продукції є нормування витрат матеріалів. Перевірка обґрунтованості встанов­лених норм досягається шляхом контрольного запуску сировини і матеріалів у виробництво. Тому у разі необхідності з метою визначення істинних витрат матеріальних ресурсів під час проведення аудиту здійснюються контрольні запуски матеріалів у виробництво. За їх результатами складається відповідний робочий документ аудитора, в якому вказується кількість сировини, що передана у виробництво, технологічні режими та обладнання, які ви­користовуються для її обробки, кількість продукції (вузлів, напівфабрикатів), яка виготовлена з цієї сировини. Такі дані можуть бути використані для відновлення обліку витрат матеріалів. Ці відновлені дані необхідно зіставити з фактичними витратами окремих груп матеріалів, визначити результат (економію чи перевитрату), а від матеріально відповідальних і посадових осіб отримати пояснення з цих питань.

Невід'ємним елементом контролю є забезпечення суворого лімітування відпуску матеріалів та сировини у виробництво. Ліміти встановлюються, виходячи з науково обґрунтованих норм витрат, обсягу виробничої програми, з урахуванням залишків матеріалів, не витрачених на початку місяця.

З метою перевірки збереження матеріальних цінностей і достовірності облікових даних під час аудиту повинна обов'язково проводитися інвентаризація матеріалів та інших виробничих за­пасів [13].

Інвентаризація проводиться раптово й одночасно на всіх об'єктах із залученням фахівців, які добре знають технологію і порядок обліку, збереження та використання окремих видів ма­теріальних ресурсів, а також представників громадських організацій. Інвентаризація матеріальних запасів, як правило, здійснюється в порядку розташування цінностей у даному приміщенні. У разі зберігання цінностей однією матеріальною відповідальною особою у різних ізольованих приміщеннях інвентаризація проводиться послідовно по місцях зберігання. Після перевірки цінностей вхід до приміщення опломбовується, і комісія переходить для роботи у наступне приміщення. Факт опломбування засвідчується актом, у якому обов'язково вказуються члени інвентаризаційної комісії, дата складання акта, місцезнаходження та назва складу, кількість пломб та їхні номери. Акт підписується всіма членами інвентаризаційної комісії. Склад після цього охороняється.

Під час проведення інвентаризації аудитор повинен обстежити приміщення, перевіривши надійність забезпечення зберігання цінностей від можливих крадіжок, пожеж, псування. У разі, якщо будуть знайдені недоліки в зберіганні цінностей або у порядку ведення їх обліку, їх необхідно вказати в робочому документі аудитора. На малоцінні та швидкозношувані предмети, які стали непридатними, але ще не списані, комісією складаються акти встановле­ної форми із зазначенням терміну їхньої експлуатації, причин непридатності до експлуатації, можливості використання цих предметів на інші господарські цілі.

Після закінчення інвентаризації аудитору слід перевірити якість її оформлення та правильність регулювання інвентаризаційних відмінностей. При цьому звертають увагу на те, щоб вартість надлишків і нестач у порівняльних відомостях була наведена відповідно до їх оцінки, показаної в облікових регістрах. Потім слід приступити до перевірки правильності проведення заліків залишків і нестач внаслідок пересортиці [12].

У разі нестачі матеріальних цінностей, які підлягають списанню на витрати в міру відпуску їх у виробництво та обліковуються лише у кількісному виразі, розмір збитків визначається, ви­ходячи з ринкових цін на аналогічні матеріальні цінності, зменшених пропорційно до фактичного зносу, але не менше, ніж на 50 % ринкової ціни.

Якщо рішення керівника підприємства щодо врегулювання інвентаризаційних відмінностей є неправомірним, наприклад, згідно з нормативними документами нестачі слід було б віднести на рахунок винних осіб, а віднесено на рахунок прибутку, то аудитор повинен зробити відповідний запис у робочому документі.

Аудитор має перевірити також точність оцінки матеріалів. Як відомо, придбані (отримані) або вироблені запаси оцінюються за первинною вартістю. Первинною вартістю запасів, що придбані за плату, є їх собівартість, яка складається з таких фактичних витрат:

1)     сум, що сплачуються згідно з договором постачальнику (продавцю) за вирахуванням непрямих податків;

2)     сум ввізного мита;

3)     сум непрямих податків у зв’язку з придбанням запасів, які не відшкодовуються підприємству;

4)     сум транспортно-заготівельних витрат (витрати на заготівлю запасів, оплата тарифів (фрахту) за вантажно-розвантажувальні роботи і транспортування запасів усіма видами транспорту до місця їх використання, включаючи витрати зі страхування ризиків транспортування запасів);

5)     інших витрат, які безпосередньо пов'язані з придбанням і доведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання у запланованих цілях.

Первинною вартістю запасів, які виготовляються власними силами підприємства, визнається собівартість їх виробництва. Не належать до первинної вартості запасів:

      понаднормові втрати і нестачі запасів;

      проценти за користування позиками;

      витрати на збут;

      загальногосподарські та інші подібні витрати, які безпосередньо не пов'язані з придбанням і доставкою запасів та приведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання.

3        ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ РОЗРОБКИ МЕТОДИКИ АУДИТУ ЗАПАСІВ

Визначити економічну ефективність – це означає, виявити її вплив на економіку компанії з урахуванням результатів провадження методики аудиту на стадії проектування та експлуатації.

Метою економічного розділу даної курсової роботи є економічне обґрунтування розробки методики аудиту запасів.

Для економічного обґрунтування розробки методики необхідно розрахувати:

      витрати на аналітичну і теоретичну роботу;

      трудомісткість розробки методики;

      вартість робіт;

      економічна ефективність впровадження методики аудиту запасів;

      термін окупності.

3.1 Розрахунок економічної ефективності розробки методики аудиту  запасів

3.1.1 Визначення теоретичної та аналітичної трудомісткості робіт.

Розрахунок витрат на розробку методики аудиту запасів з урахування кількості робочого часу, використаного на різні види робіт.

Вартість для кожного виду робіт розраховують за формулою:

                                        ,                                                                  (3.1)

трудомісткість виконання відповідного виду робіт, год.;

    оклад за виконання відповідного виду робіт, грн.;

      кількість робіт.      

3.1.2 Розрахунок витрат на теоретичну та аналітичну роботу з урахуванням кількості робочого часу, використаного на різні види робіт наведено в таблиці 3. 1.2.1

Таблиця 3.1.2.1 – Розрахунок витрат на роботу

Загальна сума буде дорівнювати:

                   ∑ В = 276+748,8+1170+391+460+184+276+368+276=4149,8 грн.

3.1.3 Відрахування на єдиний внесок

Відрахування на єдиний внесок розраховується за формулою:

                                                        ,                                                  (3.2)

   де =37,6% відсоток відрахувань на єдиний внесок.

3.1.4 Розрахунок матеріальних витрат наведено в таблиці 3.4.1.

Таблиця 3.1.4.1 – Матеріальні витрати

3.1.5 Загальні витрати обчислюються за формулою:

                                              С=∑ В+ +                                                         (3.3)

                                              С=4149,8+1560,32+2400=8110,12грн.

3.1.6 Визначення трудомісткості розробки методики аудиту

Трудомісткість розробки методики аудиту у люд./дн. Для організації – основного розробника визначається за формулою:

,                             (3.4)

де - базовий норматив трудомісткості розробки методики, люд./дн.;

- коефіцієнт новизни, який враховує ступінь новизни і прогресивність системи;

- коефіцієнт інформаційної ємності методики аудиту, який враховує підвищення трудоємності його розробки у випадку збільшення  кількості показників і джерел інформації, які використовуються під час розробки;

- коефіцієнт складності узгодження, який враховує підвищення трудоємності розробки методики аудиту під час збільшення кількості організацій, яким необхідно направити проект методики аудиту на відкликання та узгодження;

- коефіцієнт конструктивної складності питань, стосовно вхідних чи вихідних даних, які враховують зміст трудомісткості виникаючих питань;

- коефіцієнт затвердження, який враховує кількість підрозділів, керівники яких беруть участь у розробці;

- коефіцієнт, який враховує розробку одного проекту;

- коефіцієнт, який враховує об’єм документів у листах.

Значення всіх перерахованих коефіцієнтів надані в таблиці 3.1.6.1

Таблиця 3.1.6.1 – значення коефіцієнтів

3.1.7 Трудомісткість розробки структури бази даних складає:

= 220(1+0,05+0,04+0,04+0,08+0,1)∙1∙1=288,2 люд./дн.

3.1.8 Визначення вартості робіт

Вартість робіт визначається на основі трудомісткості цих робіт за формулою:

                                                                                   (3.5)

де середньомісячна заробітна плата розробника, грн.;

  загальна трудомісткість розробки, люд./дн.;

    середня кількість робочих годин за місяць поточного року, год.;

    коефіцієнт нарахувань на заробітну плату, який враховує всі види нарахувань і податків, які встановлені чинним законодавством;

    коефіцієнт накладних витрат

Таблиця 3.1.8.1 – Вихідні дані для розрахунку вартості розробки методики аудиту.

Тоді вартість робіт буде дорівнювати:

Звідси сумарні витрати на розробку методики аудиту складатимуть:

                                                                                                                 (3.6)

                                           В=8110,12+5923,68=14033,8 грн.

3.1.9 Розрахунок ефективності впровадження запропонованої методики аудиту.

Особливістю розрахунку економічної ефективності розробки методики аудиту є визначення основного показника – економічного ефекту, який характеризується різницею між вартісною оцінкою результату витрат:

                                             Е = Р – В,                                                           (3.7)

де економічний ефект, грн.;

    результат,грн.;

    витрати,грн.

Економічний ефект від розробки методики аудиту складається за рахунок економії робочого часу на проведення перевірок роботи всієї організації. Тому економія буде дорівнювати:

                                                                                    (3.8)

де тривалість проведення розробки методики аудиту;

     кількісне зменшення робіт з даними.

    .

Визначаємо економічний ефект від розробки методики аудиту:

                       Е = 15740,93 – (0,1514033,8) = 13635,86 грн.

Термін окупності витрат на впровадження методики складає:

                                                                                                                       (3.9)

Рентабельність складає:

                                                                                                            (3.10)

Оскільки економічний ефект складає 13635,86 грн., термін окупності витрат на впровадження методики 1 рік, рентабельність 102, розробка і впровадження методики аудиту є економічно доцільним.

ВИСНОВОК

Дослідження теоретичних основ управління оборотними активами показало, що оборотні активи на відміну від необоротних мають досить рухливу структуру. При змінах на ринку залежно від сезону, роботи постачальників тощо запаси сировини, готової продукції та залишки на розрахунковому рахунку можуть коливатись у значних межах. При цьому завжди можна визначити максимальний і мінімальний рівні оборотних активів. Різницю між максимальним та мінімальним рівнем оборотних активів називають сезонною (змінною) складовою, оскільки при стабільній ситуації в економіці значні коливання рівня оборотних активів переважно пов’язані із сезонним характером діяльності підприємства. Мінімальний рівень оборотних активів визначає постійну (системну) складову оборотного капіталу.

Оборотні активи можна поділити на три основні складові: запаси, дебіторську заборгованість, грошові кошти та високоліквідні цінні папери.

При відпуску запасів у виробництво, продажу та іншому вибутті оцінка їх, як правило, здійснюється за одним із таких методів:

собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);

собівартості останніх за часом надходження за пасів (ЛІФО);

середньозваженої собівартості;

ціни продажу.

У процесі управління оборотними активами при визначенні потреби в оборотному капіталі фінансовий менеджер насамперед аналізує структуру, оборотність, ліквідність оборотних активів, а також забезпеченість оборотним і чистим оборотним капіталом підприємства. Аналізуючи усереднені та максимальні значення таких показників на інших підприємствах галузі, а також враховуючи політику підприємства щодо фінансування оборотного капіталу, менеджер приймає відповідні управлінські рішення.

Іншими словами, управління оборотним капіталом включає не тільки формування необхідного обсягу оборотних активів, а й визначення структури джерел їх фінансування, що є одним із завдань фінансової політики підприємства.

Успіх бізнесу залежить від ефективного використання в процесі господарських операцій наявних ресурсів. Відтак будь-яка підприємницька діяльність складається з трьох взаємопов"язаних елементів: інвестиційної, операційної, фінансової діяльності. Для узгодження різних видів діяльності існує специфічна функція управління, що забезпечує планування, організацію, мотивацію, контроль та регулювання діяльності. Планування включає встановлення мети діяльності, визначення необхідних ресурсів та шляхів для досягнення мети.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.        Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1992 р.

2.        Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.

3.        Закон України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 р.

4.        Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»» від 22 травня 1997 р.

5.        Закон України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р.

6.        Закон України від 22 лютого 2000 р. «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво».

7.        Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами. – К.: Знання, 1996.

8.        Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. – М.: Финансы и статистика, 1997.

9.        Белолипецкий В.Г. Финансы фирмы. – М.: ЮНИТИ, 1998.

10.   Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1997.

11.   2001 МФБ.  Стандарти аудиту та етики.- К.: ТОВ « Пріорітет- інформ», 2003.- 45-48с.

12.   Кулаковська Л.П., Піча Ю. В.. Організація і методика аудиту: Навчальний посібник.- К.: Каравела, 2004.- 365-401с.

13.   Петрик О.А. Аудит: методологія і організація:- Монографія.- К., 2003.- 123с.

14.   Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.1993 р., із змінами і доповненнями.