Інфляція: стан, причини, наслідки

Отже, ми розглянули вплив інфляції на довгострокові позики. Перейдемо до розгляду впливу інфляції на угоди, що визначають рівень заробітної плати.

Інфляція і заробітна плата

Згадаймо, що попит і пропозиція на ринку праці мають один спільний визначник (за неокласичною теорією) -- рівень реальної заробітної плати. Узгоджуючи її розмір, роботодавці та наймані працівники реагують певним чином на умови, що склалися на ринку праці. Якщо, приміром, рівень ВВП і зайнятість високі, заробітна плата має тенденцію до зростання. І навпаки, якщо обсяги ВВП і рівень зайнятості зменшуються, заробітна плата зростає повільно або навіть зменшується.

Крива заробітної плати Філіпса відображає зв'язок між інфляцією (знеціненням) заробітної плати та відставанням ВВП і може бути представлена формулою:

(8)

де - темп інфляції зарплати;

Y -- фактичний обсяг ВВП;

Y* -- потенційний обсяг ВВП;

-- коефіцієнт чутливості (еластичності) реагування заробітної плати на зміни обсягу ВВП.

М. Фрідман та Е. Фелпс критикували криву, описану формулою (8), у зв'язку з тим, що вона не враховує очікуваної інфляції, яка погоджує розміри заробітної плати з очікуваним зростанням рівня цін.

З урахуванням інфляційних очікувань рівняння кривої Філіпса набуває вигляду

(9)

де Рe -- очікуваний рівень інфляції.

Це рівняння означає, що за будь-якого заданого рівня ВВП заробітна плата зростає швидше, ніж рівень сподіваної інфляції. Припускається, що номінальна заробітна плата зростає на 1 % швидше на кожний додатковий процент очікуваної інфляції. Сказане вимагає відповіді на питання: чому підприємства погоджуються на таке прискорення заробітної плати? Така поведінка підприємців пояснюється тим, що підвищення номінальної заробітної плати не буде вразливим для них, якщо з однаковими темпами зростатимуть ціни на їх продукцію. За цих обставин і підприємці, і наймані працівники опиняються в таких умовах, в яких вони б знаходились за умови відсутності інфляції. Отже, зростання заробітної плати враховує сподівану інфляцію.

Але, як ми уже знаємо, інфляція може виявитись і несподіваною. За цих умов робітники усвідомлюють зростання цін та інфляцію своєї заробітної плати тільки з часом і вимагатимуть відповідної компенсації. За такої ситуації компенсація набуває форми відшкодування втрат тільки за несподівану інфляцію, не враховану в попередньому трудовому договорі.

Колективні угоди, укладені профспілками, які містять вимоги індексування заробітної плати з поправкою на інфляцію, теж спричиняють певне сум'яття з приводу того, чи це компенсація за минулу інфляцію, чи за сподівану.

Ця обставина дуже важлива для подальшого прогнозування темпів інфляції.

Якщо ставки заробітної плати на наступний рік відображають темп інфляції за попередній рік, а ціни базуються на наявній заробітній платі, то сьогоднішня інфляція відображатиме вчорашню, і темпи інфляції будуть змінюватись повільно. Якщо ж для встановлення ставок заробітної плати беруть до уваги тільки сподівану інфляцію, то можлива радикальна зміна політики, яка змінює сподівання, що може швидко змінити темп інфляції.

Крім вказаного аспекту, важливо згадати ще один аспект цієї проблеми. Заробітна плата може індексуватись на 100 % або тільки частково, приміром, на 50--60 %.

Є два способи часткової індексації заробітної плати:

* встановлення верхньої межі зростання цін, перевищення якої передбачає компенсацію. Наприклад, якщо темп інфляції перевищує 5 %, то починаючи з 5,1 % доходи починають індексуватись;

* встановлення верхньої межі компенсації. Цей спосіб обмежує величини, в яких компенсується зростання цін завчасно фіксованим процентом.

Укладання трудових угод на 2--5 років не можуть передбачити з повною достовірністю зміну рівня інфляції, особливо в нестабільній економіці. Тому для врахування інфляції використовують найпоширеніших два методи:

* індексація заробітної плати за індексом споживчих цін (ІСЦ) та періодичного (щоквартального чи раз у півроку) перегляду заробітної плати щодо її збільшення відповідно до зростання цін за цей період;

* передбачення періодичного, наперед оголошеного підвищення заробітної плати, виходячи із сподіваних темпів зростання цін.

Якби інфляцію можна було передбачити з повною достовірністю, то обидва методи мали б приблизно однакові наслідки. Але оскільки очікування часто виявляються помилковими, то вважається, що індексація, яка ґрунтується на фактичних темпах інфляції, надійніше гарантує стабільність реальної заробітної плати, ніж виплати наперед передбачені.

Інфляція впливає не тільки на долю дебіторів і кредиторів, найманих працівників та підприємців. Вона зачіпає й інтереси держави. Так, в умовах інфляції відбувається свідоме відстрочення платниками сплати податків до державного бюджету, що дає змогу останньому розрахуватись з державою знеціненими грошима. Це явище інфляційного оподаткування в науковій літературі отримало назву "ефекту Олівера -- Танзі" (за іменами його дослідників Хуліо Олівера та Віто Танзі). Цей ефект коротко можна сформулювати наступним чином: будь-яка інфляція зменшує податковий тягар. Цей ефект проявляється з більшою силою в міру зростання темпу інфляції та відстрочки часу сплати податків.

Водночас необхідно зазначити, що інфляція, послаблюючи податковий тягар, зумовлений висвітленими вище причинами, породжує й іншу, зворотну тенденцію.

По-перше, посилення податкового тягаря відбувається з причини вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, амортизаційних відрахувань, які визначаються (як правило) не на відновній, а на початковій вартості основного капіталу. Інфляція за цих умов знецінює амортизаційні відрахування і посилює податковий тягар на підприємства, знижуючи стимули до виробничого інвестування.

По-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою грошовою емісією, примушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законодавством. Цей податок називають інфляційним.

Інфляційний податок (ІТ) пов'язаний з утратою вартості (купівельної спроможності) грошей внаслідок інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готівки. Інфляційний податок обчислюється за формулою

(10)

де ІТ -- інфляційний податок;

-- темп приросту інфляції за рік;

-- рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент грошей. За доби феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкування грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава. Вона ж є й отримувачем сеньйоражу (SЕ). Сеньйораж визначається купівельною спроможністю грошей, випущених в обіг за певний період.

(11)

де Mn -- пропозиція грошей в n-му році;

Mn-1 -- пропозиція грошей в (n-- 1)-му році;

Pn -- рівень цін в n-му році.

Якщо , тобто якщо відношення грошової маси до рівня цін залишається незмінним, то інфляційний податок і сеньйораж рівні між собою, тобто ІТ = 8Е.

Але, не зважаючи на те, що номінальна і реальна вартість грошей не збігається, виготовлення нових грошей пов'язане з певними витратами. Позначимо ці

витрати Мe.

Тоді формула сеньйоражу матиме вигляд

SE= (12)

де Мс -- витрати на виготовлення нових грошей.

Дохід держави від сеньйоражу ґрунтується на бажанні суб'єктів економіки підтримати на незмінному рівні реальні касові залишки, які інфляція постійно зменшує. Збільшуючи рівень інфляції, держава отримує додаткове джерело отримання доходу до бюджету. Але в міру зростання інфляції попит на реальні касові залишки скорочується. Причиною цього є зростання альтернативних затрат на їх утримання. Пояснюється це тим, що гривні, які ми зберігаємо у своїх гаманцях, не приносять доходу. Якби ми ці гривні витратили на придбання облігацій або поклали на рахунок у банк, ми б на них отримували дохід у вигляді номінального позичкового процента. Саме він є неявною втратою при зберіганні грошей.

3.2. Інструменти фіскальної та грошової політики щодо регулювання інфляційних процесів

Фіскальна політика - сукупність заходів, які здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом - урядовими витратами і оподаткуванням для досягнення повної зайнятості, збільшення виробництва і зменшення інфляції.

Фіскальна політика може здійснюватись у формі:

1) дискреційної фіскальної політики:

а) стимулюючої фіскальної політики;

б) стримуючої фіскальної політики;

2) не дискреційної(автоматичної) фіскальної політики.

Під дискреційною фіскальною політикою розуміють обізнане маніпулювання податками і урядовими витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економічного зростання. Фіскальна політика повинна орієнтуватись на додатне сальдо урядового бюджету, якщо перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією.

Було доведено, що фіскальна політика впливає виключно на попит, тобто на величину сукупних витрат і сукупний попит. Але економісти визнали також, що фіскальна політика (особливо зміни податків) може змінити сукупну пропозицію і, відповідно, вплинути на ті зміни, які фіскальна політика може викликати у співвідношенні рівня цін реальне виробництво.

Викликана надлишковим попитом інфляція вимагає фіскальних дій з боку уряду, які могли б сформувати бюджетний надлишок. Однак антиінфляційний ефект такого надлишку залежить від того, як уряд буде його використовувати.

1. Уряд може використовувати додаткові кошти для погашення боргу. Цей захід може знизити антиінфляційний вплив бюджетного надлишку. Викуповуючи свої боргові зобов'язання у населення, уряд передає свої надлишкові податкові надходження назад на грошовий ринок, викликаючи падіння ставки процента і стимулюючи таким чином інвестиції та споживання.

2. З іншого боку, уряд може добитись більшого антиінфляційного впливу свого бюджетного надлишку просто за рахунок вилучення цих надлишкових сум, призупинивши їх наступне використання. Вилучення надлишку означає, що уряд вилучає купівельну спроможність деяких розмірів із загального потоку доходів та витрат і утримує її. Якщо надлишкові податкові доходи не вливаються знову в економіку, то відсутня можливість витрачання навіть деякої частини бюджетного надлишку, тобто ці кошти не створюють інфляційного впливу, який протидіє дефляційному впливу надлишку. Кейнсіанці вважають, що для корекції інфляції або спаду значних масштабів необхідні дискреційні фіскальні заходи з боку конгресу, тобто зміна податкових ставок, податкової структури і величини витрат.

Грошово-кредитна політика -- це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» -- політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Мета грошово-кредитної політики - досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. ,

У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи:

операції на відкритому ринку;

зміна рівня мінімальної резервної норми;

визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку - найбільш важливий метод, з точки зору регулювання пропозиції грошей. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Національний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням, купуючи або продаючи урядові цінні папери.

Національний банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і, таким чином, впливати на пропозицію грошей.

Пропозиція грошей і попит на них, насамперед, впливають на номінальну відсоткову ставку. Водночас попит на реальні інвестиційні товари - обладнання, споруди - в цілому визначається реальною відсотковою ставкою, яка дорівнює номінальній за відрахуванням темпів інфляції.

Отже, можна зробити важливий висновок. Наприклад, скорочення грошової пропозиції призведе до зростання відсоткової ставки, що, в свою чергу, викличе скорочення інвестицій, а значить - сукупного попиту і ВВП. Але у довгостроковому періоді ефект відсоткової ставки інший. Скорочення грошової пропозиції призведе до зниження інфляції і, таким чином, до уповільнення зростання номінального ВВП відносно реального. Це, в свою чергу, призведе також до скорочення реальної відсоткової ставки, зростання інвестицій та ВВП і, зрештою, - до скорочення номінальної відсоткової ставки, оскільки вона визначається темпом інфляції, який знизився. Але необхідно пам'ятати, що це може бути можливим лише після періоду високої відсоткової ставки.

Ефективна грошово-кредитна політика розглядається як невід'ємний компонент антиінфляційної політики тому, що помилкове, необґрунтоване збільшення грошової пропозиції спричинює інфляцію.

В Україні монетаристські методи, передусім, використовувалися як антиінфляційний засіб. Протидією інфляції було, насамперед, відстрочення бюджетних виплат, що призвело до небувалого зростання заборгованості бюджету і значного загострення кризи неплатежів.