Гроші й міжнародні економічні відносини

1. дають змогу уникнути суттєвих  загроз з боку спекулятивного  руху валюти з однієї країни  в іншу;

2. балансування попиту і пропозиції  на валюту відбувається за  відповідними змінами на ринку, а це знімає необхідність здійснювати валютні інтервенції.

У той же час політика плаваючих  валютних курсів має певні недоліки. Серед них найбільш помітні такі:

- компаніям і фірмам складніше,  ніж при фіксованому курсі,  планувати виробничу діяльність  і розробляти перспективні плани  щодо ціноутворення;

- обмінний курс валюти в окремій  країні може деякий час перебувати  на рівні, який вже не обумовлюється ринком, і тому країна від цього може зазнавати помітних втрат;

- плаваючий курс за певних  обставин може бути суттєвою  перепоною для здійснення незалежної  національної грошово-кредитної  політики або для досягнення  певних, завчасно поставлених макроекономічних  показників.

Наявність як позитивних, так і  негативних наслідків розглянутих  режимів курсоутворення вимагає  від уряду і центрального банку  країни глибокого аналізу внутрішньої  та зовнішньої ринкової ситуації і  професійного підходу до вибору найбільш ефективного способу встановлення валютного курсу.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів. Це може негативно впливати на стан грошового обігу і в цілому на стан економіки. Тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу. Таке регулювання забезпечується застосуванням декількох методів. До найбільш важливих належать:

- валютна інтервенція;

- операції центрального банку на відкритому ринку;

- облікова політика і політика обов’язкових резервів;

- пряме втручання держави у  процес курсоутворення.

Валютну інтервенцію центральний  банк застосовує тоді, коли необхідно  в короткостроковому періоді  змінити курс валюти (підвищити його або навпаки знизити). Причини конкретної спрямованості валютної інтервенції досить різноманітні, але найчастіше це пов’язано зі змінами в платіжному балансі країни. Наприклад, якщо платіжний баланс має від’ємне сальдо, а у держави сильні експортні позиції, то вона може здійснити валютну інтервенцію, спрямовану на зменшення курсу власної валюти. При цьому можливості для експорту збільшуються, бо експортер може помітно знизити ціни на свою продукцію, а можливості імпорту навпаки зменшуються. Інтервенція такого характеру може бути пов’язана і з боротьбою за міжнародні ринки збуту; а здійснюється вона шляхом скуповування іноземної валюти на ринку країни. Це підвищує попит на неї, і тому курс іноземної валюти зростає, а курс національної валюти падає.

Валютна інтервенція може мати місце  і в тому разі, коли держава хоче підтримати курс своєї валюти або підвищити його. У цьому випадку центральний банк пропонує іноземну валюту і скуповує таким чином власну. Це зменшує попит на іноземну валюту, а на вітчизняну, навпаки, збільшує і призводить до підвищення курсу національної грошової одиниці.

Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюють спеціальний фонд. Його джерелом можуть бути як власні резерви центрального банку, так і кредитні ресурси міжнародних валютних фінансових установ або спеціальних фондів певних валютних союзів. Ефективність впливу на зміну валютного курсу залежить від багатьох чинників, і позитивний результат досягається тільки тоді, коли ці чинники чітко враховані. Скажімо, при невеликому негативному сальдо платіжного балансу, яке викликане тимчасовими і не дуже масштабними явищами, його можна збалансувати завдяки валютній інтервенції. А коли від’ємне сальдо платіжного балансу викликано спадом виробництва, відпливом капіталів та іншими глибинними причинами масштабного характеру — ніяка інтервенція не врятує справу, і валютні резерви, використані державою для валютної інтервенції, витрачатимуться марно.

На зміну курсу валюти суттєво  впливають і операції центрального банку на відкритому ринку. Вони зводяться до купівлі-продажу цінних паперів. Такі операції теж істотно впливають на зміну курсу, бо продаж на внутрішньому ринку іноземних цінних паперів, деномінованих, скажімо, в доларах, призводить до зменшення пропозиції національної валюти, а відтак, і до зміни співвідношення попиту і пропозиції на неї на користь попиту. Це підвищує курс валюти тієї держави, в якій центральний банк здійснює згадані операції. Досить помітно впливає на зміну курсу і дисконтна (облікова) політика. Якщо держава суттєво підвищує дисконтну ставку, то це приваблює іноземний капітал і він надходить у країну. Його збільшення може помітно вплинути на стан платіжного балансу, поліпшуючи його, і водночас на валютний курс, оскільки пропозиція іноземної валюти зросте.

Дещо по-іншому діє така модель впливу на валютний курс, як політика центрального банку в плані зміни норми обов’язкових резервів. Зменшення норми даних резервів приводить до збільшення грошової маси, підвищення ліквідності банківських активів і сприяє зростанню пропозиції національної валюти. Унаслідок таких дій може зменшитись курс національної валюти щодо іноземної.

Валюта має свій курс, тобто своє визначення в іншій валюті, і цим відрізняється від інших валют, які теж мають свій власний курс, не схожий на курс іншої валюти. Але між валютами існує ще й різниця в ступені можливості однієї валюти обмінюватись на інші. Ця особливість називається конвертованістю валюти, а суть її в можливості валюти однієї країни обмінюватись (повністю або частково) на валюти інших країн.

Конвертованість валюти є показником рівня розвитку економіки і певною мірою є відображенням ступеня відкритості економіки, хоча відкритість економіки звести тільки до конвертованості валюти не можна. Вона свідчить про ступінь свободи, яку має національний товаровиробник для участі в міжнародному поділі праці. Конвертованість валюти — це важливий показник рівня розвитку грошової системи та економіки країни в цілому. Там, де немає права на купівлю та продаж іноземної валюти, де існує заборона на її зберігання, ввезення і вивезення там немає конвертованості валюти. Отже, стан конвертованості або неконвертованості визначається валютним законодавством країни. Але це тільки зовнішній, поверховий прояв явища, яким є конвертованість валюти. Внутрішньою, глибинною причиною конвертованості валюти* ступеня цієї конвертованості або її відсутності є стан розвитку товарно-грошових відносин країни і рівень розвитку самої економіки. Не випадково в слаборозвинутих країнах валюта, як правило, є неконвертованою.

Конвертованість валюти може бути різною, і в цьому сенсі валюти розрізняють за ступенем конвертованості на повну конвертованість і часткову конвертованість. Повна конвертованість валюти означає можливість її вільного обміну на іноземну валюту для всіх власників (як резидентів, так і нерезидентів) і за всіма операціями. До останніх належать перш за все платежі за поточними і капітальними операціями. При цьому конвертованість за поточними операціями означає відсутність обмежень на платежі, які пов’язані з поточними міжнародними операціями, наприклад, з торгівлею товарами і послугами. Сюди входить також виплата прибутків, дивідендів тощо. Слід зазначити, що вступ країни до МВФ зобов’язує країну зняти всі обмеження щодо міжнародних платежів, які пов’язані з поточними операціями.

Конвертованість за поточними операціями може бути жорсткою, коли держава встановлює фіксований курс національної валюти щодо іноземної, і м’якою, коли національна  валюта має змінний (плаваючий) курс.

Слід зазначити, що конвертованість  валюти тісно пов’язана зі станом економіки та рівнем її відкритості. Так, відсутність будь-яких обмежень щодо обміну національної валюти за поточними операціями ще не свідчить про наявність конвертованості, якщо в країні існують обмеження у сфері експорту й імпорту, заборонні тарифи, вимога обов’язкового продажу валюти, кількісні обмеження торговельних операцій тощо.

Конвертованість за капітальними операціями означає відсутність обмежень на платежі, пов’язані з рухом капіталу (прямі та портфельні інвестиції, кредити тощо). Країна, яка вступає до МВФ, не бере на себе зобов’язання про забезпечення конвертованості за капітальними операціями. Деякі обмеження за цими платежами можуть мати місце. Так, країна з перехідною економікою за узгодженням з МВФ може вводити обмеження щодо платежів, пов’язаних з капітальними операціями. Це може викликатись потребою зупинити або обмежити відплив капіталу з країни. Проте ліквідація будь-яких обмежень на платежі за капітальними операціями є важливою передумовою досягнення повної конвертованості національної валюти.

На сучасному етапі розвитку повністю конвертованих валют близько 20, зокрема, це валюта таких країн, як США, Канада, Великобританія, Японія, Кувейт і деяких інших.

Частково конвертованою є та валюта, обмін якої на іноземну валюту обмежений. Ці обмеження можуть стосуватися певних операцій. Так, часткова поточна конвертованість означає, що обмін національної валюти на іноземну здійснюється тільки за зовнішньоторговельними операціями. Це означає можливість без обмежень здійснювати експорт і імпорт товарів та послуг. Розвинені країни, які сьогодні мають повну конвертацію своєї валюти, спочатку мали часткову за поточними операціями. До неї вони перейшли на початку 60-х p. XX ст.

Якщо обмеження в конвертованості  валюти стосуються певних суб’єктів (власників  валюти), то розрізняють зовнішню і  внутрішню конвертованість. Зовнішня являє собою такий режим обміну національної валюти на іноземну, який поширюється лише на іноземців (нерезидентів). За внутрішньої конвертованості таким правом обміну валюти користуються тільки резиденти, а що стосується нерезидентів, то для них зберігається режим неконвертованості. Для забезпечення внутрішньої конвертованості країні необхідно нагромадити певні валютні резерви, наблизити ціни на внутрішньому ринку до цін світового ринку тощо.

Неконвертована валюта — це та валюта, що не обмінюється на іноземну валюту або ж має суттєві обмеження  в її обміні як за поточними, так  і за капітальними операціями. До найбільш поширених обмежень, які є ознакою  неконвертованості валюти, належать:

- обмеження на виплату відсотків за зовнішнім боргом, обмеження на перекази за кордон заробітної плати, дивідендів тощо;

- установлення квот і розподіл  валюти між імпортерами;

- необхідність попереднього дозволу  з боку центрального банку  на здійснення платежів за імпортними операціями.

Зазначені обмеження позбавляють  національну валюту країни, де вони вводяться, статусу навіть частково конвертованої.

Процес становлення конвертованості  валюти дуже довгий і складний, Україна  ще тільки розпочала цей процес. Проте, можна вже говорити і про  певні успіхи. У 1997 р. Україна підписала відповідну статтю статуту МВФ, згідно з якою наша країна взяла на себе зобов’язання усунути будь-які обмеження на перекази і платежі за поточними операціями. Іншими словами, починаючи з цього періоду, Україна ввела часткову конпсртованість своєї національної валюти.

2. Торговельний, розрахунковий і платіжний баланс країни

Платіжний баланс — це категорія, в якій знаходять  вартісний вираз зовнішньоекономічні  відносини країни зі світом. У ньому  відбиваються результати міжнародних  економічних відносин. Він найповніше (кількісно та якісно) виражає масштаби, структуру й характер зовнішньоекономічних операцій країни, її участь у світовому  господарстві.

Платіжний баланс — це співвідношення між  сумою надходжень, одержаних даною  країною з-за кордону, і сумою  здійснених нею платежів за кордоном за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць). На його формування впливає ряд факторів: масштаби економічного потенціалу країни, сутність її участі у світовому поділі праці та ін.

Платіжний баланс — це документ, що відображає всі операції з грошима, які обслуговують зовнішньоекономічні зв'язки держави; це баланс між усіма доходами, які  Україна отримує від іноземних  держав у результаті зовнішньоекономічної діяльності, І всіма платежами, які  вона здійснює зарубіжним державам. Облік  платежів з усіх зовнішньоекономічних операцій відбувається за принципом  подвійної бухгалтерії. Наприклад, гроші, які надійшли за рахунок експорту, оприбутковуються зі знаком "плюс" (як прибуток), а гроші, що йдуть за кордон (наприклад, виплата за імпорт), записуються в платіжний баланс зі знаком "мінус" (як витрати). Різниця між доходами й витратами із зовнішньоекономічних операцій називається "сальдо платіжного балансу". Воно може бути позитивним або негативним. В останньому випадку держава буде мати "дефіцит платіжного балансу". Це може негативно позначитися на стабільності обмінного курсу національної валюти.

Стан  платіжного балансу визначається діючою міжнародною валютною системою і  в свою чергу впливає на її функціонування. Україна розробляє платіжний баланс за схемою й методикою Міжнародного валютного фонду.

Платіжний баланс включає: торговельний баланс; платежі та надходження за послуги, некомерційні платежі, доходи від зарубіжних інвестицій, рух довгострокового та короткострокового капіталів і валютних резервів.

Усі елементи платіжного балансу ділять на 3 групи:

1. Частина платіжного балансу, яка  відображає експорт і імпорт, називається торговельним балансом  держави (тобто платіжний баланс  ширше торговельного). Торговельний  баланс — це співвідношення вартості експорту та імпорту даної країни з її торговельними партнерами. На цю групу припадає переважна сума платежів, які здійснюються за зовнішніми платіжними зобов'язаннями.

Якщо  експорт перевищує імпорт, то торговельний баланс вважається позитивним (або  активним), а якщо імпорт перевищує  експорт — негативним (або пасивним). Крім того, у першому розділі платіжного балансу відображається торгівля послугами (туризм, послуги зв'язку, утримання  військових баз за кордоном). Загальний  підсумок по торговельному балансу й обліку послуг показує "сальдо з поточних операцій".