Зв'язок кредиту з іншими економічними категоріями

Зв'язок кредиту з іншими економічними категоріями

Кредит як форма економічних відносин має багато спільного з іншими економічними категоріями — грошима, фінансами, торгівлею, капіталом тощо, а саме:

— вони всі є вартісними категоріями;

— гроші як засіб платежу з'явилися на ґрунті кредитних відносин;

— кредит у функції перерозподілу вартості обслуговує рух капіталу, сприяє формуванню фінансових ресурсів, розвитку торгівлі;

— завдяки розвитку кредиту гроші набувають статусу капіталу, що тісно переплітаються між собою функціонально (рис. 1.2).

Особливо тісно пов'язаний кредит із грошима, і цей зв'язок дедалі посилюється в міру розвитку суспільного виробництва й ускладнення економічних відносин.

Водночас кредит — це цілком самостійна категорія, що функціонує поряд з іншими категоріями, не замінюючи жодної з них і не поступаючись їм сферою свого призначення (табл. 1.1).

Рис. 1.2. Зв'язок кредиту з іншими економічними категоріями

Таблиця 1.1. Відмінності кредиту від інших економічних категорій

Від грошей (як грошей) кредит відрізняється такими рисами:

— у них різний склад суб'єктів — носіїв, відповідно, грошових і кредитних відносин: у першому випадку ними є продавець та покупець, у другому — кредитор і позичальник, які можуть не збігатися;

— у них різний характер руху вартості: в суто грошових відносинах має місце зустрічне, еквівалентне переміщення двох різних форм вартості — товарної і грошової, а в кредитних відносинах — нееквівалентне переміщення вартості в грошовій або товарній формі;

— у них різне суспільне призначення в процесі відтворення. Гроші призначені забезпечити реалізацію споживчої вартості та довести її до кінцевого споживача. Вони також є засобом накопичення реалізованої вартості. Кредит призначений задовольняти тимчасові потреби в додаткових коштах одних економічних суб'єктів та сприяти вигідному розміщенню вільних коштів — для других. Навіть якщо кредит здійснюється в грошовій формі, таке його іманентне призначення від цього не змінюється. І навпаки, якщо кредит (замість грошей) забезпечує доведення виробленої вартості до кінцевого споживача (продаж товару з відстрочкою платежу), він не замінює грошей у реалізації цієї вартості: коли настає строк погашення кредиту, тільки гроші можуть забезпечити еквівалентний платіж за товар, хоч виступає він у формі погашення боргу;

— кредит за сферою використання є більш "вузькою" категорією, ніж гроші. Гроші обслуговують реалізацію всього ВВП (крім бартеру), розподіл і перерозподіл його вартості, а кредит обслуговує рух тільки частини ВВП у процесі відтворення. Тому учасниками грошових відносин є усі юридичні та фізичні особи суспільства, а кредитних відносин — тільки певна їх частина;

— рух грошей від одного економічного суб'єкта до іншого (у не кредитних відносинах) завжди супроводжується зміною власника відповідної вартості, представленої грошима: право власності на гроші переходить від платника до одержувача. При кредитному переміщенні вартості її власником завжди залишається кредитор. Навіть продаючи товари у кредит, продавець зберігає за собою право власності на них, яке підтверджується поверненням вартості при погашенні боргу покупцем.

Отже, кредит і гроші — це дві самостійні економічні категорії, кожна з яких має своє специфічне призначення, сферу використання та характер руху вартості.

Істотні відмінності є між кредитом і фінансами. На відміну від кредиту, фінанси формуються в процесі розподілу вартості, тоді як кредит — у процесі перерозподілу. Рух вартості у фінансових відносинах, пов'язаний зі зміною власності, не є зворотним і платним, визначається переважно неринковими, адміністративно-вольовими чинниками. Фінанси та кредит функціонують переважно паралельно, на відокремлених економічних сегментах, доповнюючи, а не підміняючи, один одного. І навіть у тих випадках, коли фінанси та кредит використовуються на одному й тому самому економічному сегменті, вони не знеособлюються, а зберігають свою видову специфіку.

Наприклад, при виконанні державного бюджету можуть використовуватися як суто фінансові відносини (податки та бюджетне фінансування), так і кредитні (державні позики). Проте, якщо фінансові відносини після закінчення бюджетного року в основному завершуються, то кредитні відносини будуть продовжуватися доти, доки держава не погасить усю суму державного боргу, пов'язаного з формуванням конкретного бюджету.

Істотно відрізняється кредит і від торгівлі, насамперед, нееквівалентним рухом вартості при кредитуванні. У торгівлі рух вартості здійснюється на еквівалентних засадах. Разом із тим кредит і торгівля теж тісно переплітаються: торгівля все частіше здійснюється в кредит, а кредит організовується на засадах торгівлі борговими зобов'язаннями.

5) Є дві теорії кредиту: натуралістична та капіталотворча. 1. Натуралістична. Спочатку натуралістичну теорію кредиту обґрунтували відомі англійські економісти А. Сміт (1723–1790) і Д. Рікардо (1772– 1823). Цієї теорії дотримувалися представники так званої історичної школи Німеччини й Австрії, французькі економісти Ж. Сей, Ф. Бастія й американський Д. Мак-Куллох.

Основними постулатами економістів натуралістичної теорії були такі:

– об'єктом кредиту є натуральні, тобто негрошові, речовинні блага; кредит – рух натуральних благ, а тому він є лише способом перерозподілу наявних у цьому суспільстві матеріальних цінностей;

– позичковий капітал тотожний дійсному, отже, нагромадження позичкового капіталу є виявом нагромадження дійсного капіталу, а рух першого повністю збігається з рухом продуктивного капіталу;

– оскільки кредит відіграє пасивну роль, то комерційні банки є посередниками.

Таким чином, представники натуралістичної школи давали перекручене трактування сутності кредиту і його ролі в капіталістичній економіці. Помилковість їх поглядів полягала зокрема у тому, що вони не розуміли кругообіг промислового капіталу в трьох формах і сутність позичкового капіталу як відокремленої частини промислового капіталу в грошовій формі, а отже, самостійної ролі позичкового капіталу і його специфіки. У результаті вони трактували кредит як спосіб перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі, тоді як насправді кредит є рухом позичкового капіталу. Ототожнюючи позичковий і дійсний капітал, натуралісти не розуміли не тільки ролі кредиту і його творця – банків, а і його двоїстого характеру, внаслідок якого кредит може сприяти як розширенню капіталістичного відтворення, так і загостренню його суперечностей.

Зі всіма своїми негативними моментами натуралістична теорія мала низку позитивних аспектів: натуралісти правильно вважали, що кредит не створює реального капіталу, який утвориться у процесі виробництва. Вони показали залежність кредиту від виробництва, не перебільшуючи його ролі (на відміну від представників капіталотворчої теорії), підкреслювали залежність відсотка від коливання і динаміки прибутку.

У міру зростання ролі кредиту і банків у розвитку виробництва, заміни дійсних грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у державному регулюванні економіки послаблялися передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їх пасивних операцій, ці концепції все частіше вступали у суперечність з реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері, тому вони замінялися іншими теоріями – експансіоністською, відтвореною, фондовою, які формувалися у складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

У подальшому натуралістична теорія набула розвитку у працях інших вчених, зокрема Дж. Мілля, Ж. Сея, А. Маршалла.

2. Капіталотворча. У середині XIX ст. панівне становище зайняла  саме ця теорія кредиту. Основні  и концепції були сформульовані  англійським економістом Дж. Ло (1671–1729), відповідно до поглядів якого, кредит займає становище, незалежне  від процесу відтворення, і йому  належить вирішальна роль у  розвитку економіки. Із цього  основного постулату випливали  подальші елементи капіталотворчої  теорії.

Кредит ототожнювався з грошима і багатством. На думку Дж. Ло, кредит здатний надати рух усім невикористовуваним виробничим можливостям країни, створювати багатство і капітал. Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Дж. Ло належить ідея організації емісійного банку, за допомогою якого можна надати рух всім продуктивним силам суспільства і збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці зазнали краху. Так, будучи міністром фінансів Франції у 1719 р., Дж. Ло в 1720 р. перетворив свій приватний банк на Державний королівський банк, що випускав банкноти в порядку обліку векселів і розмінював їх на срібло. Хоча випуск незабезпечених грошей, пов'язаний з придбанням акцій товариства "Компанія Індія", призвів до їх знецінення, банк прогорів, а Дж. Ло втік із країни.

Основний недолік теорії Дж. Ло полягав у тому, що він робив ставку на емісію банкнот ізпримусовим курсом, що мало спекулятивний характер. Однак Дж. Ло виявився пророком, тому що кредитні відносини набули широкого розвитку в XIX–XX ст.

У міру розвитку кредитної системи капіталізму, акціонерних товариств, впровадження чекового обігу ідеї Ло були розвинуті плеядою англійських і французьких економістів. Так, англійський економіст Г. Маклеод (1821– 1902) став найбільш видатним послідовником капіталотворчої теорії. Його концепція зводилася до того, що гроші і кредит, маючи купівельну силу, є багатством. Кредит дає прибуток, тому є "продуктивним капіталом", а банки – це "фабрики кредиту", оскільки вони створюють кредит, а отже, і капітал. Однак капіталотворча теорія помилково трактувала кредит, вважаючи, що гроші, кредит і капітал – однакові поняття. Але зв'язок грошей і кредиту не тотожний, оскільки гроші поділяються на паперові і кредитні. Крім того, представники теорії помилково думали, що кредит і гроші – багатство, тому що чеки, акції, облігації можна обміняти на гроші, а банки створюють капітал через свої активні операції. Представники цієї теорії не розуміли, що розміри банківського кредиту визначаються умовами капіталістичного відтворення, а не власним бажанням банків установлювати обсяги позичкових операцій.

Послідовниками і теоретиками капіталотворчої концепції на початку XX ст. стали західні економісти Й. Шумпетер (Австрія), А. Ган (Німеччина), Дж.М. Кейнс і Р. Хоутрі (Англія).

А. Ган і Й. Шумпетер вважали банки всемогутніми, оскільки кредит створює депозити, а отже, і капітал. Вони думали, що кредит може бути безмежним, а тому такими самими є створювані ним депозити і капітал. На їх думку, інфляційний кредит (тобто кредит, здатний до безмежного розширення) є рушійною силою відтворення, економічного розвитку і сприяє постійному економічному зростанню, тому їхня теорія одержала назву "експансіоністська теорія кредиту". Прихильників пізньої капіталотворчої теорії поєднувало те, що вони надавали перевагу сфері обігу перед виробництвом. Помилковість поглядів А. Гана і Й. Шумпетера полягала у тому, що вона виправдовувала кредитну експансію та інфляцію, сприяла загостренню суперечностей капіталістичного відтворення.

Криза 1929–1933 pp. знищила капіталотворчу теорію і показала її повну неспроможність. Однак "раціональні зерна" цієї теорії були використані Дж.М. Кейнсом і його послідовниками після цієї кризи і Другої світової війни. У цілому, базуючись на капіталотворчій теорії, Дж.М. Кейнс і його послідовники обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, згідно з якими кредит визначає економічний розвиток. Тому для стимулювання виробництва і споживчого ринку необхідно сприяти розширенню інвестицій шляхом зниження позичкового відсотка, що в підсумку збільшить виробничий та споживчий попит, знизить безробіття.

Дж.М. Кейнс прирівнював позичковий капітал до грошей і визначав рівень відсотка від кількості грошей в обігу. Згідно з його більш пізньою концепцією гроші впливають на відсоток, відсоток – на інвестиції, інвестиції – на виробництво, виробництво – на дохід, а останній – на ціни. Водночас наприкінці життя Дж.М. Кейнс визнавав, що грошова маса впливає на відсоток до певного рівня, а інвестиції не завжди належним чином реагують на відсоток.

Теоретичні концепції Дж.М. Кейнса, прийняті правлячими колами як методи регулювання, сприяли виведенню економіки капіталістичних країн із кризи 1929–1933 pp., формуванню системи державного регулювання, послабили глибину спадів у післявоєнні роки. Однак вони не змогли вирішити соціально-економічних суперечностей.

Послідовницею Дж.М. Кейнса в післявоєнні роки стала неокейнсіанська школа грошово-кредитного регулювання, представлена в основному американськими економістами – П. Самуельсоном, Л. Лернером, С. Харрісом, Е. Хансеном, Дж. Гелбрейтом. В основі їх поглядів лежить ідея Дж.М. Кейнса про активне втручання держави у господарські процеси, у тому числі за допомогою кредиту. При цьому головна ставка в регулюванні економіки робиться, з одного боку, на бюджетне фінансування, тобто зростання державних витрат, а з іншого – на здатність центрального банку визначати грошово-кредитну політику шляхом зміни дисконтної ставки.