Соціологія конфлікту 60 років ХХ ст : гол ідеї та представники

1.Соціологія конфлікту  60 років ХХ ст : гол ідеї та  представники

2. Драматургічний підхід  Гофмана

Проблема конфлікту є  однією з актуальних у соціології, оскільки суспільні процеси, явища, все наше суспільне життя пов'язане  з даною проблемою.

Конфлікт - це зіткнення протилежних  цілей, позицій, поглядів, суб'єктів  взаємодії. Він завжди пов'язаний із усвідомленням людиною суперечностей власних інтересів та інтересів інших суб'єктів. Загострення ж цих протиріч породжують конфлікти.

Більшість мислителів того часу виходила з того, що конфлікт - це реальність, неминуче явище в житті суспільства  і стимул соціального розвитку. З цих позицій виходили і М. Вебер, Г. Гумплович, Г. Зіммель та інші мислителі. Г. Зіммель, наприклад, вбачав у конфлікті соціалізуючу систему, котра здатна об'єднати антагоністичні " сторони.

З середини XX ст. в соціології сформувався напрям, який всебічно і глибоко досліджував проблему соціальних конфліктів (Р. Дарендорф, А. Козер, К. Боулдінг). Так, німецький соціолог Р. Дарендорф створив теорію конфліктної моделі суспільства, виходячи з того, що будь-яке суспільство постійно піддасться соціальним змінам, внаслідок чого відчуває соціальні конфлікти щомоменту. Він дослідив причини конфліктів і етапи їх розвитку, в основу чого поклав конфлікт інтересів. Дарендорф виходив з того, що соціальна нерівність і породжені нею соціальні протиріччя створюють соціальну напруженість та конфліктні ситуації. Інтереси суб'єктів безпосередньо впливають на формування конфлікту, тому, щоб зрозуміти його природу, необхідно, передусім, зрозуміти природу інтересу і способи усвідомлення суб'єктом конфлікту.

Американський соціолог Л. Козер під соціальним конфліктом розуміє боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу і ресурси: свої ідеї він об'єднав в теорію позитивно-функціонального конфлікту.

Про можливість та необхідність регулювання соціального конфлікту писав і американський соціолог К. Боулдінг (загальна теорія конфлікту). В цілому західні соціологи багато зробили у вивченні соціальних конфліктів. Соціологічний напрям у теорії конфлікту умовно можна поділити на біологічний, психологічний та суто соціологічний підходи.

Найбільш контрастно біологічні тенденції виявлялися у соціології О. Конта, Г. Спенсера, П. Лілієнфельда, А. Шефле, основною ідеєю яких було те, що головним регулятором життя виступає закон боротьби за існування.

Закони міжвидової боротьби, природного відбору та боротьби за існування як фактори розвитку людського суспільства розглядаються і в концепціях У. Беджгота, Л. Гумпловича та ін.

Психологічні теорії конфлікту - це в основному різноманітні інтерпретації інстинкту агресивності, що обґрунтовані і подані Г. Лєбоном, У. Мак-Дугалом, 3. Фройдом.

Соціологічні теорії конфлікту відходять від попередніх двох установок, і подають конфлікт як одну із форм соціальної взаємодії. Це - найбільш правильний і визнаний підхід до вивчення і подання природи конфлікту.

У суспільстві відбувається кількість конфліктів, які можна  класифікувати за різними критеріями. Відносно суспільних сфер, в яких відбуваються конфлікти, останні поділяються на:

■ економічні (розбалансованість  між інститутами виробництва, обміну, споживання та власності, реакція на перекоси в економічній та соціальній політиці уряду, проблеми перерозподілу власності, у зв'язку з розвитком ринкових відносин);

■ трудові ■ політичні  ■ міжетнічні ■ соціальні ■ конфлікт культур;■ конфлікт на релігійній основі.

Залежно від суб'єктів та зон протиріч конфлікти поділяються на:

■ особистісні ■ міжособистісні ■ міжгрупові ■ конфлікт належності

■ конфлікт із зовнішнім  середовищем 

Типологізуючи соціальний конфлікт, його вияви можна подати у таких формах:

■ конфронтація (як пасивне  протистояння груп з протиборствуючими  інтересами);

■ суперництво■ конкуренція

Конфлікт не виникає відразу, це процес боротьби протилежних інтересів (мається на увазі соціальний конфлікт, котрий не зумовлений ситуативними факторами), цінностей і сил.

Для того, щоб протиріччя переросло в конфлікт, необхідне  усвідомлення протилежності інтересів  і відповідна мотивація поведінки. На етапі переростання протиріччя в конфлікт утворюється своєрідний стан, котрий можна назвати передконфліктною ситуацією.

Конфлікт у процесі  свого розвитку зазнає змін. Процес розгортання конфлікту триває доти, поки не з'являться перші відчутні результати протистояння.

Подальшою стадією протікання соціального конфлікту є його вирішення. Ознакою вирішення конфлікту служить його завершення. Вирішення конфлікту можливе лише за умови зміни конфліктної ситуації, тобто ліквідації корінної причини конфлікту. Це досить складний процес, він може відбуватися різними шляхами і вирішуватися різними методами, а саме:■ методом запобігання конфлікту;■ методом переговорів;■ методом використання посередництва;■ методом його відкладення;

■ арбітражний метод.

Драматургічний  підхід. Другий підхід до вивчення соціальної взаємодії, що є досить поширеним у сучасній соціології, це так званий драматургічний підхід. Вихідне положення цього підходу є таким. Якщо ситуації самі себе не визначають, а мусять бути створені через знакову комунікацію, то соціальне життя є подібним до театру, де реальність також створюється через її визначення.

Цей підхід, при якому соціальний світ замальовується як природний театр, вперше запропонував наприкінці 5-х років американський соціолог Ервін Гофман (Ervіng Goffman). Він назвав цей підхід драматургічним. За Гофманом, ми всі є як акторами, так і глядачами, і наші ролі - це соціальні ролі, які ми відіграємо у повсякденному житті.

Гофман виділив  декілька аспектів, у яких життя подібне театру. Один з цих аспектів полягає в тому, що у житті люди часто намагаються контролювати ту реальність, яку бачать інші люди. Гофман вказував, що тільки тоді, коли ми можемо впливати на формування уявлень інших людей про нас, тоді ми маємо надію передбачати або контролювати те, що буде відбуватися з нами самими. Ми кровно зацікавлені подати себе іншим людям таким чином, щоб вони бачили нас у привабливому світі. Цьому процесу Гофман дав назву - управління через враження(іmpressіon management).

Ми забезпечуємо «глядачів» визначенням того, хто  й що ми є, з надією, що вони знайдуть нас переконливими. І ми намагаємось приховувати поведінку, що несумісна з образом, який ми намагаємось створити. Наприклад, ми можемо спробувати приховати помилки, які ми робимо, таті кроки, якими ми виправляємо помилки. Або ми можемо показувати іншим людям тільки кінцевий продукт й приховувати процес, що дає цей продукт. Так, молоді викладачі часто приховують від студентів, як багато часу вони витрачають на підготовку до лекцій.

Ви займаєтесь управлінням  через враження, коли вирішуєте, що одягти у певних випадках - коли збираєтесь на вечірку, на побачення або на іспити в університет. Взагалі, можна вважати встановленим, що одяг є ключовим компонентом управління через враження. Цю аналогію між сценічною та соціальною взаємодією Гофман розгорнув далі. В соціальній взаємодії він виділив передній план. (frontregіon), як місце, аналогічне сцені, яку бачать глядачі, а також задній план. (back regіon) - як місце поза сценою, де актори готуються до вступу у сценічну дію. Саме тут, так би мовити, за кулісами життя, люди здійснюють ті форми поведінки, що протирічать враженням, які вони намагаються справити на «глядачів».

Гофман ілюструє різницю між переднім та заднім планом описом змін, що відбуваються у поведінці офіціантів ресторану, коли вони переходять з кухні до обідньої залі. На передньому плані (в обідньої залі) вони демонструють ввічливість у поводженні з гостями. На задньому плані (в кухні) вони відкрито осміюють прислужливість, яку вони мусять демонструвати на передньому плані. Крім того, саме на кухні вони роблять брудну частину своєї роботи, що стосується приготування їжі. Дослідження показують, що соціальні зв'язки звичайно сильні серед людей, що поділяють спільні «задні плани» життя, тому що вони мусять берегти свої секрети від сторонніх.

Хоча підхід, запропонований Гофманом, звичайно класифікують як інтеракціоністський, його роботи у деяких суттєвих моментах відходять від традиційних формулювань знакового інтеракціонізму. Інтеракціоністи розглядають кожну ситуацію як заново побудовану - частинка за частинкою - особливих комбінацій активностей та значень, що функціонують у певних обставинах. Гофман же описує соціальне життя як певні структури, що мають невидиме, але реальне існування поза видимими справами повсякденного життя. Ця основна система співвіднесення забезпечує стабільні правили, які люди застосовують у формуванні своєї поведінки. Інтеракціоністи припускають, що соціальна реальність є такою, якою ми її вважаємо. Але виникають питання: якщо це так, то як ми приходимо до створення у наших думках та бесідах до такого бачення соціального життя, яке є упорядкованим та структурованим? Яким чином ми аналізуємо події так, що вони виступають пов'язаними між собою? Як ми встановлюємо фактичний характер наших інтерпретацій та оцінок?Такі питання вперше були поставлені у 6-тих роках Гарольдом Гарфінкелем (Harold Garfіnkel) та його колегами. Вони заходилися проаналізувати та детально описати звичайні повсякденні дії людей, що вважаються само собою зрозумілими, з точки зору підходу, який вони назвали етнометодологією.

Цей пiдхiд,  при якому соцiальний свiт змальовується як  природний

 

театр .,  вперше  запропонував  наприкiнцi  5-х   рокiв   американський

 

соцiолог  Ервiн Гофман (Erving Goffman).  Вiн назвав цей пiдхiд драма-

 

тургiчним.  За  Гофманом,  ми  всi є як акторами,  так i глядачами,  i

 

нашi ролi  -  це  соцiальнi  ролi,  якi  ми вiдiграємо у повсякденному

 

життi.

 

Гофман видiлив декiлька аспектiв, у яких життя подiбне театру.

 

Один з цих аспектiв  полягає в тому, що  у життi люди часто намага-

 

ються контролювати ту реальнiсть,  яку бачать iншi люди .. Гофман

,  яку бачать iншi люди .. Гофман

вказу-

 

вав,  що тiльки тодi,  коли ми можемо впливати на  формування  уявлень

 

iнших  людей про нас, тодi ми маємо надiю передбачати або контролювати

 

те, що буде вiдбуватися з нами самими.  Ми кровно  зацікавленi  подати

 

себе  iншим  людям  таким  чином,  щоб  вони бачили нас у привабливому

 

свiтi. Цьому процесу Гофман дав назву -   управлiння  через  враження

 

(impression management).

 

Ми забезпечуємо "глядачiв" визначенням того,  хто й що  ми  є,  з

 

надiєю,  що вони знайдуть нас переконливими. I ми намагаємось прихову-

 

вати  поведiнку, що несумiсна з образом, який ми намагаємось створити.

 

Наприклад, ми можемо спробувати приховати помилки,  якi ми робимо,  та

 

тi кроки, якими ми виправляємо помилки. Або ми можемо показувати iншим

 

людям  тiльки  кiнцевий продукт й приховувати процес,  що дає цей про-

 

дукт.  Так, молодi викладачi часто приховують вiд студентiв, як багато

 

часу вони витрачають на пiдготовку до лекцiй.

 

Ви займаєтесь управлiнням  через  враження,  коли  вирiшуєте,  що

 

одягти у певних випадках - коли збираєтесь на вечерiнку,  на побачення

 

або на iспити в унiверситет.  Взагалi,  можна вважати встановленим, що

 

одяг є ключовим компонентом  управлiння через враження.

 

Цю аналогiю мiж сценiчною та соцiальною взаємодiєю Гофман розгор-

 

нув  далi.  В соцiальнiй взаємодiї вiн видiлив  переднiй план .

(front

 

region),  як мiсце,  аналогiчне  сценi,  яку бачать  глядачi,  а  також

 

заднiй план . (back region) - як мiсце поза сценою,  де актори

готуються

 

до вступу у сценiчну дiю.  Саме тут, так би мовити, за кулiсами життя,

 

люди здiйснюють тi форми поведiнки, що протирiчать враженням, якi вони

 

намагаються справити на "глядачiв".

 

Гофман iлюструє  рiзницю  мiж  переднiм  та  заднiм планом описом

 

змiн, що вiдбуваються у поведiнцi офiцiантiв ресторану,  коли вони пе-

 

реходять з кухнi до обiдньої залі.

 

На передньому  планi  (в   обiдньої   залi)   вони   демонструють

 

ввiчливiсть  у поводженнi з гостями.  На задньому планi (в кухнi) вони

 

вiдкрито осмiюють прислужливiсть, яку вони мусять демонструвати на пе-

 

редньому планi.  Крiм того,  саме на кухнi вони роблять грязну частину

 

своєї роботи, що стосується приготування їжи.

 

Дослiдження показують, що  соцiальнi зв'язки звичайно сильнi серед

 

людей .,    1що подiляють спiльнi "заднi плани" життя ,  тому що вони

мусять

 

берегти свої секрети вiд стороннiх.

 

Хоча пiдхiд, запропонований  Гофманом, звичайно  класифiкують  як

 

iнтеракцiонiстський,  його  роботи у деяких суттєвих моментах вiдходять

 

вiд традицiйних формулювань знакового iнтеракцiонiзму.  Iнтеракцiонiсти

 

розглядають кожну  ситуацiю   як заново побудовану  .- частинка за

частин-

 

кою - особливих комбiнацiй активностей та значень,  що функцiонують  у

 

певних обставинах. Гофман же описує соцiальне життя як  певнi

структури .,

 

що мають невидиме,  але реальне iснування поза видимими справами  пов-

 

сякденного   життя.   Ця  основна  система  спiввiднесення  забезпечує

иття.   Ця  основна  система  спiввiднесення  забезпечує

 

стабiльнi правили, якi люди застосовують у формуваннi своєї поведiнки.

 

Iнтеракцiонiсти  припускають,  що   соцiальна  реальнiсть  є

такою,

 

якою ми її вважаємо. Але  виникають питання: якщо це так, то як ми при-

 

ходимо  до  створення  у  наших думках  та  бесiдах до такого бачення

 

соцiального життя,  яке є упорядкованим та структурованим?  Яким чином

 

ми аналiзуємо подiї так,  що вони виступають пов'язаними мiж собою? Як

 

ми встановлюємо фактичний  характер наших iнтерпретацiй та оцiнок?

 

Такi питання  вперше  були  поставленi  у  6-тих роках Гарольдом

 

Гарфiнкелем (Harold Garfinkel) та його колегами. Вони заходилися проа-

 

налiзувати та детально описати звичайнi повсякденнi дiї людей, що вва-

 

жаються само собою зрозумiлими, з точки зору пiдходу, який вони назва-

 

ли  етнометодологiєю.