Політична влада

Політична влада

2.1.Поняття, структура , функції  політичної влади    

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управлінні, пануванні й підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

У самому загальному вигляді «влада» може бути визначена як здатність одних учасників відносин проводити свою волю стосовно інших, впливати наїхню поведінку.

Влада — основа політики. Б. Рассел, визначаючи владу як центральну категорію політичної науки, відзначав, що вона є настільки фундаментальним поняттям будь-якої соціальної науки, наскільки фундаментальним є поняття енергії для фізики. Т. Парсонс, розглядаючи владу як ядро політичних відносин, порівнює її місце в політиці з місцем, яке займають гроші в економічній сфері.

Таким чином, у самому загальному виді політичну владу можна визначити як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

Основні функції політичної влади:

а) організаційна функція; б) регулятивна функція; в) контрольна функція; г) функція координації; д) функція мобілізації; е) функція управління.

Основними структурними елементами політичної влади виступають її суб'єкти, об'єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб'єктами політичної влади виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об'єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб'єкт.

Н. Макіавеллі, розмірковуючи про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних — любов і страх.

Страх перед санкціями як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До  інших можливих мотивів підпорядкування можна віднести авторитет суб'єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства — підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб'єкта; переконання (або раціональний інтерес),засноване на підкоренні суб'єктові в силу особистої зацікавленості об'єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб'єкта та об'єкта влади.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. utilitas — користь, вигода) (або матеріальні),примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуелл виділяє такі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов'язок, багатство, уміння, освіченість та ін.

А. Юр'єв виділяє вісім основних ресурсів влади: сировинні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, організаційні, інтелектуальні та людські.

Функціонування політичної влади  здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада)  — державний, народний і національний.

Державний суверенітет — це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність(самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний суверенітет можна визначити як повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

У політичній літературі широко вживається поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність між ними? Поняття "політична влада" є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики, здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правові актів.Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною.Верховенство влади – це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя. Система влади включає у себе:

1) органи  влади та громадян, які здійснюють  владні функції (суб'єкти влади);

2) тих,  на кого спрямована влада - люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об'єкти влади);

3) механізм  влади, тобто зв'язки, взаємодії,  відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною  системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.  

 

2.2. Концептуальні підходи до проблеми політичної влади

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади.

Вивчаючи феномен влади, політична  наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На  перетині атрибутивної та реляціоністської теорій знаходиться біхевіористська концепція влади (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г.Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади. Біхевіорісти звергають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (англ. rеlаtіon — відношення) (Д. Картрайт, її. Блау, Д. Роги) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якоюсуб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман,) що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві. 

 

2.3. Проблеми легітимності  політичної влади

Однією  із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

Принцип легітимності політичної влади (лат.legitimus — законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність — це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід  розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення - він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis — законний), що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади  не завжди збігаються — так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті,незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базує ся на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному даправителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усій системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режим відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян д лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персонально легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку лежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою  й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

Проблема  легітимації є важливою для будь-якого  політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно і насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократи ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.