Політичне консультування

    На думку  американських  дослідників , найбільша користь від політичних консультантів полягає у тому, що вони складну мову політичних проблем перекладають на доступну виборцям інформацію. Політичні консультації- це процес надання спеціалістом або групою спеціалістів у галузі політики порад суб’єкту, що приймає рішення з питань його професійної діяльності. Процес надання політичних консультацій значною мірою залежить від політичного режиму, встановленого в тій чи іншій країні.

      Політичного аналітика, який здійснює аналітичний  супровід державної політики та процесів державного управління скоріше варто  називати політичним консультантом  або експертом, адже суть його професійної  діяльності власне й полягає в  консультуванні органів державної  влади та політичній експертизі державних  владно-політичних і адміністративно-управлінських  рішень. 

      Поняття „консультант" та „експерт" не відносяться винятково до сфери політики — у кожній галузі знань є свої фахівці, що є експертами в тій або іншій області та здійснюють фахові консультації.

      Можна виділити дві головні професійні риси експерта-консультанта — наявність  певних унікальних знань і здатність  використати їх оптимальним чином  для вирішення завдань поточної практики.

Розрізняють наступні основні типи консультування, які  здійснюються всередині апарату: неформальне (неофіційне); формальне (офіційне); змішане, коли одна із сторін консультації виступає в офіційній, а інша в неофіційній  якості. На практиці будь-який політик одночасно використовує всі три типи консультування, змінюючи, їх співвідношення залежно від ситуації, потреб і цілей.

      Поява протоформ експертного знання відноситься ще до часів античності, на що вказує й походження слова „експерт" від латинського ехрегіиз — „досвідчений". Відзначимо, що саме в античності сформувався певний парадокс політичної експертизи, пов'язаний з тим, що політика не вважалася настільки складною сферою, що вимагає наявності особливих знань. У той же час в інших галузях знання жителі, наприклад, грецьких полісів, уже використовували послуги експертів — це добре показав Платон у діалозі „Протагор": „Я, подібно й до інших еллінів, визнаю афінян мудрими. І от я бачу, що коли зберемося ми в народних зборах, то, якщо місту потрібно що-небудь робити по частині будівель, ми кличемо в радники по справах будівництва зодчих, якщо ж по споживчій частині, то корабельників, і так у всім тім, чому, на думку афінян, можна вчитися й учити. Якщо ж стане їм радити хто-небудь інший, кого вони не вважають майстром, то будь він хоч красень, багатій і знатний, його ради все-таки не слухають, але піднімають сміх і шум, поки, або він сам не залишить своїх спроб говорити й не відступиться, приголомшений, або варта не стягне й не виштовхне його геть". Але зовсім інакше з прийняттям політичних рішень — адже, на думку еллінів, мистецтву управління містом не можна навчитися, і з цих питань на зборах могли виступати всі — „тесля, мідник, швець, купець, судновласник, багатий, бідняк, шляхетний, безрідний". Це відбувалося тому, що давні греки пов'язували управління державою не з якими-небудь спеціальними навичками, а лише з чеснотою, якою в тій чи іншій мірі наділені всі люди\ Щоправда, сам Платон намагається запропонувати дещо інше тлумачення даної проблеми, вкладаючи у вуста Сократа слова про те, що чесноті можна навчитися й що вона з цієї причини є знанням. Отже, на його думку, питання управління полісом було б доцільніше вирішувати тим людям, які мають це знання більшою мірою. Ця ідея розвивається й у більш пізніх роботах Платона, і в першу чергу в „Державі", де пропонується надати право прийняття всіх державних рішень особливій групі людей — філософам, які після тривалого виховання й ретельного відбору зможуть самостійно приймати будь-які державні рішення, тобто фактично бути експертами з усіх, а не тільки з політичних питань.

      Однак держава Платона залишилася утопією, у той час як на практиці вже  в більш пізній історичний період — у середні віки — склався  трохи інший у порівнянні з  грецькими полісами механізм прийняття  рішень. Право прийняття рішень у  сфері державного управління перейшло до монархів і їхнього найближчого  оточення. Щоправда, політичні рішення  уже не пов'язували з чеснотою, але при цьому парадокс політичної експертизи зберігся — правителі, явно не відповідаючи повною мірою ідеалу платонівських мудреців-філософів, вдавалися до послуг носіїв наукових знань у багатьох питаннях, але  тільки не в політичній сфері. Заперечуючи  дану тезу, можна вказати на наявність  у монархів радників, однак це обмежене коло осіб реально виконувало набагато більш широкі функції — по суті, вони самі були активними практикуючими  політиками й особисто брали участь у політичному житті своїх  країн.

      Початок буржуазного періоду політичної історії не змінив ситуації в проблемі появи політичної експертизи — відбулися  деякі трансформації в самій  політичній системі, у тому числі  й у способах рекрутування політичної еліти, але інститут політичних експертів  так і не сформувався. Заміна в  ряді країн Західної Європи практики передачі монархічної влади у  спадок обранням перших осіб держави  частиною населення не призвела до того, що практикуючі політики усвідомили необхідність появи спеціальних  політичних консультантів. Відсутність  попиту на даний вид послуг обумовила  й відсутність пропозиції, у результаті чого фактично до початку XX століття фахової  політичної експертизи просто не існувало^.

      Подібну точку зору висловлюють західні  дослідники — наприклад, Л. Пал вважає, що до Першої світової війни поняття  політичної експертизи практично ототожнювалося з умінням управляти державою. У даного вміння дві складові —  мудрість правителя та його досвід, які й дозволяють йому здійснювати  політичну експертизу власних управлінських  рішень. У результаті аж до середини XX ст. практикуючі політики були впевнені, що вони здатні самостійно здійснювати  функції політичної експертизи, не залучаючи до цього якихось фахівців.

      Ситуація  кардинально змінюється після Другої світової війни. Цей період можна  назвати часом появи й розквіту політичної експертизи. Л. Пал пов'язує це з трьома основними причинами. Перша з них — загальне посилення  позицій науки про управління. Мова йде про появу в західному  суспільстві впевненості в необхідності розвитку теорії та практики менеджменту, що повинен сприяти більш ефективній організації управління, причому  в усіх структурах — від окремого підприємства до всієї держави. Друга — зріст уваги суспільства до гуманітарних наук, у результаті чого прийшло усвідомлення того, що якісний політичний аналіз є не продуктом досвіду й багатої політичної практики, а продуктом наукових технологій. Як третю причину канадський політолог називає успішний розвиток економіки західних країн після війни. На думку Л. Пала, посилення втручання держави в економіку призвело до того, що вона змушена була вдатися до послуг експертів у даній сфері, тому що раніше, керуючись теорією „невидимої руки"

Адама Сміта, вона брала не настільки активну участь в економічних процесах^.

     Отже, базовою передумовою виникнення політичної експертизи стало усвідомлення політичною елітою корисності й навіть необхідності використання наукових технологій, які можуть бути запропоновані гуманітарними  галузями знання. Поява сцієнтистської парадигми дозволила змінити зневажливе ставлення до наукових технологій, характерне для політиків першої половини XX ст., і залучити до участі у вирішенні актуальних проблем державного управління носіїв даних технологій — експертів.

     У той же час, виникнення політичних технологій стало лише реакцією на нездатність  політиків самостійно приймати якісні рішення, у результаті чого в них  з'явилася потреба в зміні існуючої системи політичної аналітики. Нові аналітичні прийоми виявилися пропозицією, яка сформувалася під попит, що утворився  в результаті істотного ускладнення  політичної системи в XX ст. Саме цей  фактор і варто визнати основною причиною появи наукової політичної аналітики з використанням експертного  знання, що повинна була замінити стратегію  „досвіду й мудрості", яка дала збій.

     У XX ст. на політичній арені з'явилися  одразу кілька нових і вкрай важливих політичних суб'єктів, а вже існуючі  суттєвим чином змінилися й підвищили  рівень свого суспільного впливу. Так, усе більш активно стали  втручатися в політику комерційні структури, що раніше перебували за рамками політичного  поля, різко зросла роль засобів  масової інформації, особливо після  появи електронних ЗМІ, у результаті чого ЗМІ одержали навіть назву „четвертої влади". Активно розвивається виборча система, удосконалюється принцип поділу влади й парламентаризму, внаслідок чого в країнах з демократичною системою право вибору одержує переважна більшість населення, а законодавча й судова влади істотно розширюють свої повноваження. У світі з'являється значне число парламентських республік, де вищий законодавчий орган влади одержує право формувати уряд, при цьому останній функціонує тільки на засадах підтримки парламентом. Виникає й інститут парламентського контролю за діяльністю уряду. Як значимі політичні актори заявляють про себе громадські організації, що кидають виклик традиційним політичним партіям. Та й самі партії переживають істотну трансформацію: вони вдосконалюють навички роботи з виборцями, внутрішню організаційну структуру, механізми реагування на зміни ситуації.

     Ускладнення політичного процесу призводить до того, що політики змушені враховувати  у своїй діяльності все нові й  нові фактори, зіштовхуватися зі зростаючим у геометричній прогресії обсягом  інформації, приймати значно більшу кількість  рішень. Крім того, політичний процес виявляється  настільки динамічним, що поняття  досвіду стає все більш і більш  розмитим — повторюваних ситуацій стає усе менше, а одержуваний  від участі в певних подіях досвід виявляється в майбутньому малокорисним. Більше того, спроби використати старі напрацювання в нових ситуаціях без урахування умов, що змінилися, все частіше виявляються досить невдалими.

     Дані  обставини призводять до того, що політики змушені шукати допоміжні інструменти  для оптимізації своєї діяльності й знаходять їх у вигляді носіїв спеціального знання про політичний процес, здатних за допомогою наукових технологій трансформувати його в компетентний аналіз ситуації, політичний прогноз  і, що саме головне, в політичне рішення.

     У результаті в країнах розвиненої демократії парадокс політичної експертизи виявляється подоланим, і вона стає рівноправним членом „експертної родини". Більше того, політичні експерти все частіше працюють у тісному контакті з іншими експертами, що відбувається внаслідок збільшення числа прикладних проблем, які вимагають комплексного підходу. Політичні експерти співробітничають з експертами в галузі економіки, юриспруденції, соціології, демографії та цілої низки інших галузей наукового знання. Наприклад, можливість зміни виборчого законодавства є як політичною, так і юридичною проблемою, що вимагає участі відповідних фахівців. А для рішення завдання забезпечення перемоги того або іншого кандидата на виборах потрібне підключення не тільки політичних і юридичних експертів, але й фахівців у цілій серії інших наукових дисциплін.

      Говорячи  про експертну революцію в  політиці, слід зазначити й спокусу, що з'являється, замінивши експертами самих політиків, одержати своєрідний експертний реванш за минулі історичні  періоди, коли політики не бачили необхідності в політичній експертизі. Але подібна  підміна видається не зовсім реалістичною. Адже функції сучасних політичних експертів  і самих політиків різняться.

      Політик — це носій не певних професійних  і наукових знань, а насамперед специфічних  інтелектуальних і людських якостей. Вони, з одного боку, забезпечують йому легітимність — готовність населення  країни передати йому владні повноваження, що досить важливо в сучасних демократичних  системах. З іншого боку, вони дозволяють йому контролювати й направляти процеси, що протікають у суспільстві. Політик  є багато в чому фігурою синтетичною  в тому розумінні, що він задає  загальні вектори розвитку всієї  структури держави й суспільства, при цьому не вимальовуючи окремі деталі. Визначаючи загальний напрям еволюції політичної та інших суспільних систем, він звертається до послуг експертів переважно для вирішення  суто управлінських завдань. У результаті відбувається своєрідний поділ праці  між політиками й експертами —  кожен виконує свою функцію, становлячи в цілому ефективний тандем.

      У той же час на даному етапі розвитку політичної системи не варто й  переоцінювати роль експертів у  процесі прийняття політичних і  державно- управлінських рішень — найчастіше їхній голос не буває почутий практикуючими керівниками держави, що призводить до деформацій у процесі прийняття рішень. Особливо це характерно для пострадянського політичного процесу.

      Цікавим в цьому плані є зауваження А. Вілдавскі про те, що основним супротивником використання політичної аналітики, а отже, і активного застосування експертизи, є бюрократія. Звиклі до функціонування в чітко лімітованому інструкціями й розпорядженнями адміністративному просторі, чиновники здебільшого не відчувають необхідності в політичному аналізі як інструменті, що активізує творчу складову при вирішенні політичних проблем. А. Вілдавскі використовує термін „контрабандне проникнення політичної аналітики у владні структури", маючи на увазі ту обставину, що технології політичної аналітики можуть поширюватися в інститутах влади тільки переборюючи твердий опір бюрократичного апарату"^.

      Зіштовхуючись з подібною протидією, експерти постають перед вибором: або продовжувати спроби впровадження наукових методик  у процедуру прийняття управлінських  рішень у даній структурі, або  самим стати частиною бюрократичної  системи, нормалізувавши свої функції  й способи їхнього виконання  й погодившись із рутинізацією своїх обов'язків. У цьому сенсі політичну аналітику варто розглядати як альтернативу механізму вирішення проблем у стилі твердої регламентації або авторитарного підходу.