Процес політичної соціалізації

  На третьому етапі – етапі ідеалізації – найважливішим політичним фігурам приписуються певні якості й на цій основі утворюються стійкі емоційні відносини до політичної системи.

  Четвертий етап, що одержав назву інституціонального, характеризується переходом від персоніфікованого сприйняття політики до більш абстрактного. На цій стадії закладаються уявлення про інститути влади.

  Вивчення особливостей політичного мислення в дітей позволило виділити нерівномірність політичного розвитку особистості. Так, з 11 до 13 років відбувається стрімкий розвиток політичних уявлень, у період з 16 до 18 років цей процес помітно вповільнюється. Мислення 15-літніх підлітків значно відрізняється більшим ступенем абстракцій (використовуються такі поняття, як «влада», «воля», «права людини»), ніж мислення 11-літніх дітей. У підлітковий період складаються уявлення про деяких колективних, надіндивідуальних цілях дій політичних інститутів. В отрочний період життя закладаються світоглядні принципи особистості. До найпоширеніших рис політичного мислення відтносяться скептицизм, обережність, тверезість оцінок. Сформовані в дитячі і юнацькі роки політичні переваги й установки є найбільш стійкими. Процес радикальної зміни цінностей політичної культури, що сформувався (ресоціализація) є хворобливим і може супроводжуватися гострими внутрішньоособистісними конфліктами.

 

 

10

6.Агенти політичної  соціалізації

  У процесі соціалізації беруть участь і взаємодіють між собою три суб’єкти: соціалізант, або властиво той, на кого спрямований процес соціалізації; агентури соціалізації, або інститути, її здійснюючі (освітні установи, партії, громадські організації, засоби масової информаоции й т.п.); агенти соціалізації (соціалізатори), або безпосередні «провідники» впливу, що соціалізують (вчителі, активісти суспільних рухів, суспільні діячі, журналісти й т.п.).

  Агентури можуть бути спеціальними (органі держави, політичний утвір у навчальних закладах, політичні партії, засоби масової інформації, їх ціль – соціалізувати особистість політично) і неспеціальними (родина, школа, оточення, які не ставлять у якості головної мети політичну соціалізацію індивіда).

  Стає очевидним, що основними факторами політичної соціалізації є:

• зовнішні об’єктивні умови, які побічно впливають на процес формування особистості (історична обстановка, економічна ситуація, природно-географічні умови);
• соціальне середовище, як безпосередня (родина, найближче оточення індивіда), так і більш широка (суспільна політична свідомість);
• біогенетичні й психологічні особливості індивіда і його соціальний статус.

  Політична соціалізація здійснюється через історичний досвід. У Росії серйозною проблемою стала відсутність наступності в передачі досвіду політичної участі. Старі моделі політичної поведінки й участі найчастіше не відповідають новим політичним реаліям. Нові моделі формуються й освоюються досить повільно. Саме тому в останні роки актуальною стала проблема політичного утвору: знайомство й освоєння політичного досвіду інших країн, вивчення особливостей функціонування політичних систем, способів впливів на них і реалізації власних і групових інтересів, можливостей адаптації закордонного досвіду до українських традицій.

11

7.Моделі процесу політичної соціалізації

  Є дві сучасні версії процесу політичної соціалізації:

1) модель "підкорення";

2) модель "інтересу".

  Модель "підкорення" розробляли:

• біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл);

• прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С Верба, К. Дойч) їхня версія політичної соціалізації полягає в розгляді останньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи.

  Ця модель доволі проста. Її мета — підготувати політичних "зомбі" для правлячого режиму.

  Практика довела можливість і певну ефективність таких моделей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.

  Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав'язують подвійні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003), з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотримуватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреччина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни НАТО. Можна навести й приклад Росії, яку "чомусь" не дуже засуджували західні "демократи" під час "першої кавказької" війни проти мирного чеченського населення.

  Правлячі режими країн НАТО зуміли переконати свої народи в тому, що військові дії проти сербів є виправданими з погляду права, хоча насправді правових підстав для військової агресії проти Югославії не було. Те ж саме відбувалося під час окупації СІЛА і Великобританією Іраку у 2003 році.

 

12

  Модель "інтересу" розроблялася в межах таких теорій:

• теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П. Блау);

• теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт);

• теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Доусон, К. Превіт).

  На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об'єктом впливу політичної системи, у цій моделі він виявляється активним. А його активність у взаємодії з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою групи (етносу, класу, партії), до яких він може належати.

  З наведених теорій варто виокремити з моделі "підкорення" теорію "політичної підтримки" (Д. Істон, Дж. Денніс), яка претендувала на універсальність і суттєво вплинула на розвиток усієї концепції політичної соціалізації. Ця теорія вивчалася з погляду не лише підтримки індивідами політичної системи (вузьке розуміння), а й здатності останньої підтримувати стабільність і динамічну рівновагу з економічною, соціальною та культурною системами.Основна теза розгляданої теорії полягає в тому, що політична система може домогтися підтримки громадян лише через реалізацію психологічної настанови щодо добровільного сприйняття норм і цінностей панівної в цьому суспільстві культури.

  Ця теорія більш-менш відповідає американському суспільству з його культурною однорідністю та спільними базовими цінностями (індивідуалізм, прагнення особистого успіху, багатства, спирання на науку, прагматизм, політична участь, законослухняність, свобода та права особи).

  Проте спроби застосувати модель Д. Істона і Дж. Денніса до аналізу механізмів політичної соціалізації в межах інших культур не дали позитивних результатів. Скажімо, в Західній Європі помітніший вплив мають традиції, ментальність етносів, наявність різних субкультур. Тому процес соціалізації є більш конфліктним, ускладненим, опосередкованим великою кількістю соціальних чинників.

 

13

8.Висновок

  У процесі соціалізації  соціальний досвід перетворюється  на власні настанови, цінності, орієнтації, засвоєння соціальних  норм, ролей, навичок.Соціалізація  передбачає формування соціальних  зв'язків, засвоєння надбань культури, розвиток самосвідомості, уявлень  про себе, соціальне пізнання (ознайомлення  з цінностями, ролями і т. ін.), засвоєння соціальних ролей та  навичок практичної діяльності. Процес соціалізації включає  самосоціалізацію — своєрідний  внутрішній контроль і самокорекцію.Політична  соціалізація є сукупністю процесів  становлення політичної поведінки  особистості та виявлення її  політичної активності.

  Відсутність цілісної системи політичної соціалізації (пов’язана з ідеологічною невизначеністю та нерозвиненістю політичних структур суспільства) не сприяє стабільності політичної системи, становленню громадянського суспільства та правової, демократичної, соціальної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14

Список використаної літератури:

1. Иванов В. Політична психологія. — М., 1990.
2. Каледин Н. В. Політична географія. — Спб., 1996.
3. Колосов В. А., Мироненко Н. С. Геополітика і політична географія. — М., 2002.
4. Кон І. С. Позитивізм в соціології. — Л., 1964.
5. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К: Генеза, 1997. – 400 с.
6. Політологія / Навч. посібник / О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай, С.І. Дорошенко та ін. – Серія „Дистанційне навчання”. – № 28. – Львів: Видавництво НУ „Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.
7. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.
8. Політологія: Підручник / І.С.Дзюбко, К.М.Левківський, В.П.Андрущенко та ін. – Київ: Вища школа, 2000. – 415 с.