Боротьба українського народу за волю і незалежність держави

НАЦІОНАЛЬНЫЙ УНІВЕРСИТЕТ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Кафедра підготовки офіцерів запасу

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

З навчального предмету:

“Організація і методика виховної роботи у підрозділах у контексті гуманітарного та соціального розвитку в Збройних Силах України”

 

 

БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА ВОЛЮ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ДЕРЖАВИ

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                Підготував: студент 9 взводу

                   Бондар С.М.

                                                                                                                                        (КДАВТ)

                                                                                                               

                                                                                                           Перевірив: Заболотний В.О.

                                                                                                                              

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

 

 

Зміст

 

Вступ

1.Українська Народна республіка  в 1917-1919 роках                                           1

1.1 Центральна Рада                                                                                                  1

1.2 Гетьманат                                                                                                             5   

1.3 Директорія                                                                                                            9

2. Боротьба українців за незалежність в роки Другої світової війни                  11

2.1 Українська повстанська армія – Збройні сили Українського народу            11

2.2 УПА на Вінниччині                                                                                            13

Висновки

Література 

 

Вступ

 

У період розбудови незалежної Української держави помітно посилився інтерес до історії – справжньої, а не перелицьованої на догоду тим чи іншим політичним доктринам. Тому особливо серйозних досліджень чекає літопис українського народу. "Читати українську історію треба з бромом,– писав у травневі дні 1918 року прем'єр Української Народної республіки Володимир Винниченко,– до того,– це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, застрашена нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування".

Одна з таких сторінок нашої історії – боротьба українського народу за незалежність і соборність. Саме у встановленні істини, сущої правди подій та процесів – запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації. Так, не можуть знайти порозуміння між собою ветерани Другої світової війни, які воювали під різними прапорами, хоча кінцевою метою їх була незалежність України від окупантів. І мета моєї наукової роботи – неупереджено подивитись на один з самих складних і суперечливих періодів нашої історії.

 

 

 

 

 

 

 

1.Українська  Народна республіка в 1917-1919 роках

 

1.1 Центральна  Рада

 

Звістка про падіння  царського режиму досягла Києва 18 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але,на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували власну організацію — Центральну Раду. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган. На здивування багатьох Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів

Українського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників.

Натхнена такими виявами  довір'я, Центральна Рада стала дивитися на

себе не лише як на представника відносно невеликої кількості національне  свідомих українців, а й як на український  парламент.

За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції й так званої на пів інтелігенції — сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток української культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав, що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж російський уряд, виведе його з війни. Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». Скоса позирали на Центральну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися з російською культурою й активно діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але стратегічно розташовану меншість.

Коли безпорадність  Тимчасового уряду ставала чимдалі  очевиднішою, Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб  завоювати собі визнання найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.

Ці заходи викликали  лють серед росіян України, а також  Тимчасового уряду в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делегацію  на чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал російського наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з великими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Україні неохоче приєдналися до

Центральної Ради. В цей  момент Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврейській, польській  та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за управління країною. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва.

Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого  визнання української автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього, єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їхні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втратили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.

Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років.

Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися  від старого ладу. Особливо промовистим  у цьому відношенні було їхнє ставлення до військових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.

В цій неоднозначній  ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їхнє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми».

Проте незабаром стало  зрозумілим, що правити без армії  та чиновників неможливо. По Україні  ширилися анархія й безладдя. Становище  погіршилося у липні, коли розвалилася  російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собою безпосередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом одного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присутність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.

 

1.2 Гетьманат

 

Ідея гетьманату не завмирала  протягом XVIII, XIX і початку XX століть. Революція 1917 року збудила в Україні  прагнення мати свою державу, під  час першої величної маніфестації серед прапорів з соціалістичними гаслами були вже прапори з вимогами — гетьмана.

Була ще причина, яка  послаблювала позицію Центральної  Ради: це — німецькі окупанти, які, ставши в Україні твердою ногою, втручалися у внутрішні її справи. Вони, уважно спостерігаючи співвідношення різних угруповань України, скоро зрозуміли, що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно з Берестейським договором.

Одночасно з утратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. Велика маса селян і міської людності прагнули встановити новий уряд — несоціалістичний. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосно на гетьмана Павла Скоропадського.

Центральна Рада була розпущена.

29 квітня проголошено маніфест  — «Грамоту до всього Українського  Народу» та «Закони про тимчасовий  устрій України», підписані Гетьманом  та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він  «відкликнувся на поклик трудових мас  Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом  усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського сейму. Поновлюється право приватної власності; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

У «Законах про тимчасовий державний  устрій України» підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сейму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Генеральний Суд покладалося охорону законності в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».

Переворот викликав у масі не-соціалістів  значне задоволення.  Яскраво накресливши  негативне ставлення до Центральної  Ради на Полтавщині, В. Андрієвський пише так про враження, яке справило обрання Гетьмана: «. . . перемогла  таки здорова національна стихія над модерними доктринами і силогізмами, значить, у народі таки заговорив голос крови... козацької крові, розлитої на нашій землі, і на польських і московських плахах, і на турецьких галерах, і в московських казематах .. .»"*

Переворот 29 квітня викликав серед соціалістичної маси населення негативне враження. На прикладі партії ес-ефів — найкультурнішої, найінтелігентнішої з українських партій — видно, як сприйняла інтелігенція події 29 квітня.

14-го травня відбувся в Києві  нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку.

13-16 травня відбувся нелегально з'їзд Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба: праве крило стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з урядом; ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими більшовиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Створився новий Центральний Комітет партії, який почав видавати нелегальний часопис п. н. «Боротьба», що закликав до соціальної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу називали «боротьбістами».