Правопис прислівників разом, окремо та через дефіс у текстах ділових документів

прислівникові сполучення, де повторюються основи, між якими  стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою.

Через дефіс пишуться: прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їхньому, по-нашому;

прислівники, утворені від  порядкових числівників за допомогою  префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;

прислівники, утворені від  синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, більш-менш, часто-густо, любо-дорого;

прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових  слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч.

Правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.

 

2.3. Явище адвербіалізації

 

У сучасній українській  мові спостерігаються активні процеси  переходу інших частин мови в прислівники  і прислівників в інші граматичні категорії.

Процес переходу інших  частин мови в прислівники називається адвербіалізацією (від латинського adverbium — придієслівник, буквально «від дієслова»).

При адвербіалізації  відбуваються різні зміни в значенні і в граматичній структурі  слів, що дають можливість докладно охарактеризувати природу прислівників.

Процес адвербіалізації  в українській мові відбувався і відбувається безперервно і охоплює в тій чи іншій мірі всі повнозначні частини мови. Найбільш активно адвербіалізуються іменники в непрямих відмінках і прикметники. Також активно переходять у прислівники і дієприкметники.

Слова, що переходять у прислівники, втрачають свої колишні граматичні значення. Внаслідок утрати граматичних значень затемнюється морфологічна структура прислівника: в ньому перестають виділятися окремі морфеми, відбувається лексикалізація, коли функція слова в мові визначається словом в цілому, а не його складовими частинами. Перш за все втрачають своє значення і перестають виділятися закінчення і прийменники.

Широка за обсягом  семантика іменників і різноманітність  їх синтаксичних функцій у реченні  спричиняються до того, що вони мають найбільше точок зіткнення з іншими частинами мови. Іменник, виступаючи в ролі прислівника, набуває його морфологічних ознак і синтаксичних функцій. При цьому послаблюється основна семантична ознака іменника — предметність, а разом з цим послаблюються і втрачають свою силу граматичні ознаки іменника. Таким чином, іменникова форма застигає і переходить у категорію прислівників. Іменникова форма, трансформуючись у прислівник і залишаючись однозвучною з іменником, утворює своєрідний омонім, який може виступати в функції двох частин мови. Особливо активно переходять у прислівники відмінкові форми іменників з прийменниками, а також і без прийменників. Наприклад: Його очі бігли кудись наперед, назустріч мурованим стінам (М. Коцюбинський).

Процес адвербіалізації в українській мові, як і в російській, проходить нерівномірно. В одних словах він закінчився, і ці слова вже остаточно перетворились у прислівники. Наприклад: вліво, зрання, навскіс, набакир, поруч, зопалу. А в інших словах цей процес тільки розвивається, і такі слова вживаються в мові то в функції прислівника, то в функції інших частин мови. Наприклад: На Чубинського напав тепер страх (М. Коцюбинський); Пішла по лісу косовиця аж страх, аж жаль було дивитись (Т. Шевченко). У першому реченні слово страх — іменник, у другому — прислівник. У другому реченні слово страх близьке за значенням і синтаксичними функціями до слів «сумно», «страшно», лячно».

Слово страх, виступаючи в реченні в функції прислівника, може набирати різних відтінків значення і цим збагачувати мову, вносячи в неї різні семантичні нюанси. Наприклад: Христя вийшла на кухню. Їй страх як хотілось розказати Марії усе (П. Мирний); Страх якого діла було на пасіці (М. Вовчок).

У першому реченні  слово страх близьке до прислівника дуже, у другому — до прислівника багато.

Слово жаль також може виступати як у функції іменника, так і в функції прислівника. Наприклад: О, не жаль, а гнів мене пече... (М. Рильський); Йому навіть жаль стало тих апаратів (М. Коцюбинський).

У функції як іменника, так і прислівника можуть виступати, наприклад, такі слова: сила, час, сором, пора, шкода, лихо, добро і ін. Але треба пам'ятати, що не в усіх стилях мови можлива диференціація семантичних особливостей цих слів. Такі слова, як страх, сила, сміх, можуть виступати в функції прислівників в творах художньої літератури. Наприклад: Вид цікавий! Страх і сміх було дивитись! (Л. Українка); Погано дуже, страх поганої (Т. (Шевченко); Здалося їй, що він страх блідий і вимучений (М. Вовчок); І нащо йому така сила грошей здалася? (П. Мирний).

У цих реченнях ми маємо  емоціональну підкресленість.

Дуже часто в функції  прислівників виступають іменники в  формі орудного відмінка. Наприклад: Шатнувся миттю сам із хати (І. Котляревський); Пішов слідом за дідом (З фольклору).

Іменникові форми легко створюють прислівники в конструкціях з прийменниками: взимку, навесні, вперед, вголос, внизу, зверху, удень, насилу, назустріч, услід та ін. Наприклад: Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато (О. Гончар); Батальйон посувався вперед (О. Гончар); А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки (Т. Шевченко); Під ним коник вороненький насилу ступає (Т. Шевченко).

Іменник, переходячи в  категорію прислівників, втрачає  можливість мати при собі узгоджене  означення, виражене прикметником або займенником, наприклад: дути в гостях, їхати галопом бути на побігеньках.

Найбільш продуктивним у сучасній українській мові є  творення прислівників від форм родового, знахідного та орудного відмінків іменників  з прийменниками в (у), на, над, з, до, наприклад услід, вгору, наверх, надвечір, згори, до зарізу.

У сучасній мові активний і оригінальний процес перетворення займенників у прислівники. Наприклад, займенник все може виступати б функції прислівника із значенням, близьким до «безперервно», «довго».

В значенні прислівників виступають також цілі стійкі словосполучення. Такі сполучення називаються прислівниковими, наприклад: час від часу, рука об руку, слово за слово, крок за кроком.

 

Висновок до розділу 2

 

Незважаючи на обмеженість  формальних способів утворення прислівників, ця категорія слів у мові постійно поповнюється. При цьому в розряд прислівників переходять синтаксичні конструкції, фразеологічні з'єднання, а також численні адвербіальні вирази, наприклад, «ні з того ні з сього». До периферії прислівників належать змішані категорії слів: прислівники-сполучники, прислівники-прийменники та інші. За синтаксичною функцією до прислівників прилягають дієприслівники.

Як самостійна частина  мови прислівник був виділений ще в античній граматиці, з того часу прислівник вивчався відомими лінгвістами різних шкіл. Прислівники, втрачаючи значення ознаки дії або якості, можуть переходити в інші частини мови — прийменники, сполучники, частки, вставні слова.

Процес переходу інших  частин мови в прислівники називається адвербіалізацією

При адвербіалізації  відбуваються різні зміни в значенні і в граматичній структурі  слів, що дають можливість докладно охарактеризувати природу прислівників.

Процес адвербіалізації в українській мові, як і в російській, проходить нерівномірно. В одних словах він закінчився, і ці слова вже остаточно перетворились у прислівники.

А в інших словах цей  процес тільки розвивається, і такі слова вживаються в мові то в функції  прислівника, то в функції інших частин мови.

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Основою будь-якої мови є  живе розмовне мовлення. Мовлення —  процес добору і використання засобів  мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої  мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конкретних обставинах.

Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й передачі інформації, навчання, виховання та формування духовного світу вона немислима без належної культури мовлення.

Культура мовлення —  збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови висловлювань; нормативність, літературність усної й писемної мови, що виявляється у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості.

Ділове спілкування, як складова частина культури управління, повинне ґрунтуватися на засадах етичних норм, певних ритуальних правил ділових взаємин, знання й уміння, які пов'язані з обміном інформацією, використанням способів і засобів взаємовпливу та взаєморозуміння. У цьому контексті вагомого значення набуває моральний аспект ділового спілкування.

Етика ділового спілкування ґрунтується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, колег, які сприяють розвиткові співпраці, розв'язанню поставлених проблем. А це й зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів та дій, а також запобігання обману й порушенню взятих зобов'язань. Формуючись в умовах конкретної діяльності, професійне спілкування вбирає в себе її особливості, стає важливою частиною й дієвим засобом цієї діяльності. Загальні норми й правила ділового спілкування зумовлюються також характером суспільного ладу, історичними традиціями та сучасними здобутками.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К. : «Км Academia», 2004, с. 166-170.
2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 2010. – 232 с, с. 25-29
3. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура укр. мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003 - 432 с., с. 130-132.Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови. Ужгород, 1960.
4. Ващенко В.С., Медведєв Ф.П., Петрова П.О. Лексика „Енеїди” І.П. Котляревського. Покажчик слововживання. Харків, 2005.
5. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов. / За ред. О.С. Мельничука, К., 2006.
6. Скуратівський Л. В. Пізнавальні завдання з української мови. – К.: Радянська школа., 2007 – 144 с., с. 64-65.
7. Паламар Л. М., Кацавець Г. М. Мова ділових паперів. – К.: Либідь, 2008, с. 208-209.
8. Погиба Л. П., Грибіниченко Т. О., Баган М. П. Складання ділових паперів. Практикум: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2002. – 240 с., с. 192-198.
9. Українська мова. Практикум.(О. М. Пазяк, О. А. Сербенська, М. І. Фурдуй, Л. Ю. Шевченко) – К. : Либідь, 2010 - 234 с., с. 114-116.
10. Чак Є. Д. Складні випадки вживання слів. – К. : Рад. школа, 2004, с. 30-32.
11. Чапля І.К. Прислівники в українській мові. Харків, 2000.
12. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. – К. : Вища школа, 2010, 271 с., с. 81-82.