Особливості індивідуального стилю Iвана Нечуй-Левицького: синтаксичний аспект

Авторами "Літературознавчого словника-довідника" подано таке визначення поняття "індивідуальний стиль": "Індивідуальний стиль  — це іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкретному  художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного  автора, його нахилу до ірраціонального  чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне явище" [10, 312].

Сучасні вчені, досліджуючи художній ідіостиль, зазначають, що його опис залежить від художньо-образного аналізу  твору і від того, з якими  позамовними явищами дійсності  співвідносяться ці одиниці. Залежно  від індивідуальної естетики слова  позамовний світ набуває різних мовно-виразових  форм в ідіостилі, підпорядковується  естетичним законам творення і сприймання художнього тексту, через що утворюються образні словесні ряди (епітети, метафори, порівняння). Різні компоненти художнього тексту можуть сприяти функціональній активізації слів із звуковою або колірною семантикою. Звідси художній текст виявляється як система художньо-зображальних засобів — тропів, як певна стилістична структура.

Отже, основними елементами, за допомогою яких письменник створює  свій неповторний стиль є художні  засоби, які він використовує у  своїх творах.  Вони виконують  різну стилістичну функцію та по-різному впливають на читача. Вміння та здатність унікально та влучно використовувати лексичні засоби для досягнення мети автора визначають його майстерність та професіоналізм.

У кожного дослідника української  літературної мови своя класифікація цих компонентів. Розглянемо деякі  з них. Т. Крайнікова подає таку класифікацію художніх засобів:

• прості (епітет, метафора);
• складні (алегорія, гіпербола, іронія, літота, метафора, метонімія, оксиморон (оксюморон), перифраз, персоніфікація, символ, синекдоха) [9,  14].

Ці ж самі тропи, але по-іншому розділені у В. Пахаренко:

• прості тропи (епітет, метафора, оксиморон (оксюморон));
• складні:
• метафора: власне метафора, метонімія, алегорія, символ;

• метонімія: синекдоха, гіпербола, літота, антономазія, евфемізми, перифраз;

• іронія: власне іронія, сарказм, інвектива [14, 10].

Відома дослідниця О. Бандура зазначає: «Художня функція тропів полягає  в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображуваному  характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, тобто сприяють їх індивідуалізації. Тропи надають художньо-образної виразності, емоційності, поетичності» [2, 78].

Вона розрізняє дві групи  тропів:

• перша група (епітет, порівняння, метафора, уособлення, алегорія, символ);
• друга група (метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, іронія, оксюморон, перифраз, евфемізм) [2, 79].

Скористаємося Коротким тлумачним  словником лінгвістичних термінів української мови під редакцією  С. Єрмоленко для визначення основних тропів.

Алегорія – втілення абстрактного поняття в конкретному художньому образі, належить до розгорнутої метафори, як правило виступає не у формі окремого слова, а уривка, реалізовується як персоніфікація, уособлення [8, 13].

Гіпербола – стилістичний троп, який свідомо перебільшує силу, розмір, значення, якість якогось предмета, явища з метою стилістичного увиразнення [8, 37]. Протилежною гіперболі вважається літота – стилістичне применшення якої-небудь ознаки предмета, яке полягає у використанні форм заперечення [8, 86].

Епітет – художнє, образне означення, що називає характерну властивість предмета, явища. Найчастіше в ролі епітетів виступають прикметникові означення [8, 58].

Метафора  – один з основних тропів, який полягає в перенесенні ознак з одного предмета, явища на інший на підставі подібності. В основі метафори лежить логічний механізм порівняння. Суть лексичної метафори – вживання слова в непрямому значення, поетичної метафори будується на різних асоціаціях між предметами, на увиразненні якоїсь ознаки. Завдяки метафорі створюються словесні образи. Щодо структури розрізняються: метафора-словосполучення, метафора-речення, метафора-текст, щодо форми вираження переносної ознаки – іменникові, прикметникові, дієслівні, прислівникові [8, 88].

Метонімія – вид тропа, переносна назва предмета чи явища, яка виникає на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між сумісними поняттями. Такими поняттями виступають предмет і матеріал, з якого зроблено цей предмет, простір і люди, що наповнюють цей простір, посуд і вміст, автор і його твір [8, 89].

Персоніфікація – уособлення, троп, побудований на перенесенні ознак і властивостей людини, істоти на неживі предмети, явища та абстрактні поняття. Один з видів метафори [8, 124].

 

Іншим тропом є символ – слово, що має усталені асоціативні зв’язки  з відповідним поняттям, значення не має чітко окреслених контурів, пов'язаний з мовною метафорою [8, 115].

Синекдоха – вид тропа, переносне вживання назви частини предмета замість цілого, однини замість множини або навпаки; іноді розглядають як частину метонімії [8, 153].

Вивчення семантики, структури  та функціонування системи тропів у  художньому тексті викликає особливе зацікавлення. Через художньо-образне  вживання слів створюється емоційна, експресивно насичена, художня оповідь. Художньо-зображальні засоби у тематично  спільних контекстах є джерелом естетичного  осмислення проблем. Вивчення естетичних функцій слова дає можливість не лише виявити мовно-індивідуальну  свідомість письменника, а й осмислити  естетизовану дійсність за допомогою  засобів мови у відповідній системі  мовновиражальних засобів. При цьому  в ідіостилі можуть об'єднуватися різні компоненти мовної реальності. Ідіостиль письменника може впливати на розвиток мови, становлення норм, формування національних традицій культуромовної особистості.

Відмінною рисою ідіостилю письменника  є також володіння синонімічним багатством мови. Уміння правильно  добирати антоніми.

Синоніми – слова, що співвідносяться з тим самим поняттям, мають одне загальне значення, але різняться відтінками лексичного значення, стилістичним забарвленням, сполучуваністю з іншими словами [8, 153].

Антоніми – слова, які означають протилежні прояви однієї сутності [8, 16].

Невід'ємною складовою індивідуального  стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння  дійсності. У художній мові митець виявляє  свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення  відзначаються певними особливостями  у побудові тощо [17].

 

Індивідуальний стиль письменника  відрізняє також вживання елементів  фольклору: фразеологізмів, прислів’їв та приказок, казок, пісень. Вміння автора правильно будувати описи, порівняння, створювати образність персонажів, передавати їхні характеристики. Всі ці компоненти дають змогу читачеві чітко вирізняти  індивідуальний стиль письменника  з-поміж інших, впізнавати його з  перших рядків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ  ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ

 І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО

 

2.1. Іван Нечуй-Левицький  – визначна постать в історії  української культури другої  половини XIX – початку XXст.

 

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Закінчив Київську духовну академію, вчителював.

Розквіт творчості письменника  припадає на другу половину 70-х –  початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя  «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я» та ін.. У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби [20].

Дуже категоричним І. Нечуй-Левицький був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йіх» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Він добре знав «живу» мову. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне» [6].

 

2.2. Лексичні засоби у повісті «Кайдашева сім'я», як яскрава ознака індивідуального стилю письменника.

Більш як століття відділяє нас від часу написання І. Нечуєм-Левицьким  повісті «Кайдашева сім’я», але  життя героїв, їхні вчинки й поведінка  хвилюють нас і зараз. У чому ж  секрет такого довголіття літературного  твору? У художній майстерності автора.

Мова цього твору вражає милозвучністю, барвистістю, простотою  і жвавістю. Левицький наповнює її цитатами або образами з народних пісень, повір’їв, приказок. Для збагачення мови І. Нечуй-Левицький використовує різноманітні художні засоби. Вона насичена великою кількістю порівнянь та епітетів, антонімів та синонімів тощо.  Мова багата на різні образні звороти. Серед них насамперед треба виділити багатство художніх порівнянь.

Говорячи про того чи іншого героя автор добирає художньо яскраві порівняння. Іноді вони викликають сміх у читача. Так, наприклад, він говорив про: Кайдаша: «червоний перець у горілці дражнив його, неначе цяцька малу дитину»;  Кайдашиху: «вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині»; або ще: «висока та суха, неначе циганська голка»;  Мотрю: «Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутинні»; «в великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою;  Мелашку: «Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами» [12].

Порівняння, як художній прийом, автор використовує для опису  ситуацій, які  мають гумористичне забарвлення: «Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт, ґвалт!» [12]. Серйозно і в той же час комічно описана сцена перед сваркою: «не чорна хмара з синього моря наступала – то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала – то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…» [12].

Відіграють важливу роль і порівняння у вираженні кольорів, оскільки надають процесу читання  та усвідомлення твору такої додаткової експресивно-емоційної забарвленості, що читаючи рядки такого плану  у свідомості читача мимовільно виникає  картина, яку хоче передати митець. Також використання письменником порівнянь  свідчить про великий життєвий досвід, адже людина, яка не відчула чи не побачила хоча б подібного не зможе  так гармонійно й логічно передати його на письмі: «обличчя його враз розчервонілось, неначе горщик у печі… ось-ось закипить» [12].

Нечуй-Левицький недарма  вважається майстром порівнянь, і ними всі твори його пересипані, мов  перлами. Деякі з них посилюють  виразність мови, інші - підкреслюють гумористичне звучання окремих виразів.

Використання у повісті гіперболи надає їй ще більшої колоритності. Наприклад, Мелашка «виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок». Мотря ж говорить про свекруху: «Та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей»; «Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату»; «Я не хвалю своїх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немає таких хлопцiв, як мої»; «Мого Лаврiна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають»; «Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом»; «Тиждень минув, як одна година» [12].

Чудові описи людей  і природи автор змальовує  за допомогою влучно підібраних епітетів. Так, наприклад,  вони використані  в епізоді, коли Карпо стояв під грушею після бійки з батьком, що трапилася в результаті сутички між жінками за мотовило: «Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом в вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий рядок гір, котрі чорніли од густого дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того не бачив»;  або «під її солодкими словами ховається гіркий полин» [12].