Діяльнісний підхід у культурології

Дата добавления: 22 Апреля 2013 в 03:08
Автор работы: Пользователь скрыл имя
Тип работы: контрольная работа
Скачать архив (30.21 Кб)
Файлы: 1 файл
Скачать файл  Просмотреть файл 

Культурологія.docx

  —  32.75 Кб

     Культурологія

Самостійна робота

 

 

 

 

 

 

                                         Виконала: 
                                           Шостак Христина  
                                   Студентка групи ПВ-22    

               Самостійна робота №1 
Тема:   Діяльнісний підхід у культурології 
1)Визначення поняття культури через особливості людської діяльності. 
2)Види людської діяльності: практична , теоретична,практично духовна. 
1. Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією.  Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція. Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”. Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва 
2. Для того, щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити  
такі форми освоєння світу людиною: 
а)практична діяльність - полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна цивілізація; 
б)практично-духовна діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини; 
в)теоретична діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини. 
Будь-яка діяльність людини, незалежно від форми, є цілеспрямованою - вона передбачає уявлення про мету, сенс і засоби цієї діяльності. Людина в кінцевому рахунку завжди діє осмислено - в основі її окремих дій, вчинків, думок лежать загальні, цілісні уявлення, сукупність яких називається світоглядом. 

Самостійна робота №2 
       Тема: Культура та природа 
1)Процес інтеграції культури , взаємозалежність і взаємодія вірувань ,традицій ,норм, форм ,виробництва і розподілу.

Для подолання глобальних проблем  людства необхідно вирішити найголовнішу проблему – подолання культурної дистанції, розколу культур, зіткнення  цивілізацій (за С.Хантінгтоном), налагодити діалог культур на грунті інтенсивного розвитку міжкультурних комунікацій. Останні повинні бути як двосторонніми так і багатобічними та здійснюватися в усіх сферах культури з урахуванням самобутності культур та тенденцій універсалізації світового культурного простору.           

„Універсалізація культурного простору”  - це процеси інтеграції економічного, політичного, духовно-інформаційного життя суспільства у більшості країн світу. Ці процеси мають об’єктивний характер та призводять до зростання взаємовпливу культур, формування необхідних для цього культурних норм, цінностей, загальних для більшості культур.          

 Перша форма універсалізації – модернізація. В широкому смислі модернізація – це різке оновлення культури в дусі нових цінностей, її реакція на будь-які вимоги часу та суспільства. У вузькому смислі – робота, що спрямована на подолання дистанції з так званими „розвинутими” країнами. Приклад модернізації – індустріалізація – перехід від традиційної культури до капіталістичної.

Панорама культури XX ст. досить барвиста. Зовсім незначна частина населення  світу — мисливці та збирачі —  є носієм архаїчної культури; більша частина людства перебуває на рівні традиційної, аграрної культури; і лише одна третина з 5 млрд людей досягла стадії науково-технічної, сучасної культури. Цілком зрозуміло, що внаслідок потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. У зв'язку з цим необхідно розглянути характер сучасної культури, окреслити її контури і виділити основні риси. Для сучасної культури характерні насамперед такі процеси, як індустріалізація та інституціоналізація. Сучасній сфері культури, що втягнута у виробництво завдяки розширеному колу інституціоналізації та програмування, може відповідати горизонт видовища з притаманними йому рисами. Насамперед горизонт видовища рухливий, бо ж події, моделі, проекти виникають і одразу вислизають. Щоб подія, модель чи то проект мали певну сталість, щоб можна було спробувати висловитися про них, виходячи з власних намірів і всього свого життя, їм потрібна точка опору в середовищі. Коли в середовищі людини, в її повсякденному житті все стає відносним, їй нічого не залишається, окрім споглядання тієї мінливої відносності, і споглядання її в спектаклі. Як включатися до подій, що множаться й стикаються? Залишається лише сісти край дороги історії й дивитися, як минає повз тебе череда акторів, політиків, артистів, вчених, іноді — філософів. Слід звернути увагу на той момент, що XX ст. народило феномен «конгломератної культури». Це означає, що відкриття в галузі живопису, музики, літератури , психології, етики не «стикуються» з теоремою Геделя про неповноту арифметики, з концепціями «чорних» і «білих» дір, «багатоповерхового» вакууму, або з концепцією Метавсесвіту як унікального екземпляру, який в структурному плані є невичерпною множиною найрізноманітніших цілісних світів (Всесвітів). Іншими словами, сучасна науково-технічна культура є своєрідним набором різних культурних мікрокосмів, котрі необхідно синтезувати в єдине ціле. У розвиткові світового соціокультурного процесу істотну роль відіграє діалог культур Сходу й Заходу. Дійсно, Схід подарував людству багато прекрасних творів літератури, мистецтва, філософії, науки, що впливали й продовжують впливати на художній та інтелектуальний розвиток людства. У кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з культурами інших народів: «Хоча греки відрізняються від протестантів, китайці — від тих та інших, тим паче за певної відкритості вони можуть побачити і дещо спільне між собою, характерне для людського життя» (X.Патнем). Іншими словами, своєрідність кожної культури є відносною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у розвиткові людського суспільства. Принадність неждано розширеної панорами культур народів світу посилюється завдяки громадському числу публікацій, що присвячені мистецтву Сходу, секретам золота інків, розшифруванню символів негритянських масок, тлумаченню таємничої посмішки Будди. В цьому великому діалозі культур європейці починають краще розуміти духовний світ і систему цінностей східних народів. Збагачені читанням багатьох книг, золотої «керамівської» серії, здружені з описанням мандрів Дж.Фрезера і К.Леві-Строса, ми не можемо не погодитися з думкою видатного англійського дослідника XIX ст. Дж.Рескіна: «Темні камені, які протягом багатьох віків були гробницями думок різних народів, та забуті руїни, в яких похоронено їх віру, зненацька оживають; в глибинах мовчазних давньоєгипетських пірамід, серед молоку золотавих вогнів візантійських храмів, в затінку холодних та переплетених склепів північних монастирів пересуваються шеренги душ, що томляться від скуки і вдивляються в нас привітними очима, повними розуміння, симпатії, виставляючи в нашому напрямку свої білі плечі над гробами в урочистому жесті вічного братства».

 

 

 

 

Самостійна робота № 3 
Тема: Культура та цивілізація. 
1)Антична культура. 
2)Особливості мистецтва ,науки,техніки античної культури.

1. Антична культура — це культура держав, що сформувалися з 3 тисячоліття до н. е. по 5 століття нашої ери на теренах Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, класичної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.

Умовно античну культуру можна  поділити на два етапи:

Культура Стародавньої Греції

Культура Стародавнього Риму

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають  свої особливості. На політичне й  релігійне мислення, філософські  та юридичні погляди, літературу і мистецтво  Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним  через посередництво Візантії був  грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть  визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

У розумінні сучасно науки термін «античність» — це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього  Риму від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець 3-2 тисячоліття до н. е.) і до падіння Римської імперії  та завоювання Риму варварськими племенами (5 століття н. е.). Відповідно існують  поняття античної філософії, античного  мистецтва, античної літератури тощо. Буквальний переклад слова «античний» з латинської — «стародавній». В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати «антиками». Пізніше у Франції виникло вже власне поняття «античність» — для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього  Риму виключного характеру. В античному  світі досягли розквіту всі, без  винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість  античних авторів і в науці, і  в мистецтві мала гуманістичний  характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали  в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська  мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від  інших давніх суспільств. Виникає  демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна  забувати і про те, що античне  суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в  економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному  етапі римської історії навіть стали  основною продуктивною силою.

2. В античні часи мистецтво (відповідно грец. τέχνη і лат. ars) означало те саме, що вправність, опанування чітко окресленими правилами i слідування ним, те саме, що ремесло. До мистецтв окрім живопису, скульптури і ряду ремесел, таких як гончарство чи кравецтво, зараховувалося також риторика і стратегія. Тоді як творення чогось без правил протиставлялось мистецтву, наприклад в ранній період греки вважали, що поезія з'являється під натхненням муз і тому не відносили її до мистецтв.

У філософії Стародавньої Греції можна  виділити два основні погляди  на мистецтво. Згідно із першим з них, що йде від Аристида, мистецтво  має справу з μίμησης — імітацією, представленням образів, і ми отримуємо  задоволення, спостерігаючи точно  й акуратно виконані картини реального світу. В другому, що бере початок у поглядах Платона, мистецтво надихається Музами (або богами чи внутрішніми імпульсами, або підсвідомістю) для вираження того, що знаходиться вище навколишнього світу, тобто внутрішні почуття, прояви або вікові відчуття. Центральною категорією мистецтва стає прекрасне, яке давньогрецькі філософи співвідносили із довершеністю, чуттєвим задоволенням, благом (філософські погляди Платона, Аристотеля). При цьому серед мистецтв виділяли сім «вільних мистецтв» (artes liberales) — граматику, риторику, діалектику (тривіум), а також арифметику, геометрію, астрономію і музику (квадривіум). Інші мистецтва називали загальними (artes vulgares), або, пізніше, механічними і вважали нижчими за вільні мистецтва.

 

 

 

  Самостійна робота № 4 
Тема: Еволюція культури 
1)Європейська культура доби просвітництва  
Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття «культура» і «природа» протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру — недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції «культура»-«природа», пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724–1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло.

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика Й. Г. Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім'ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід'ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов'язує з прогресом освіти. У роботі «Про походження мови» (1772 р.) Гердер пов'язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I — вивчення історії, етнографії, II — формування національної літературної мови, III — виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність.

Остаточно опозиція «природи» і  «культури» знімається в філософії  Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770–1831), для якого «культура є… звільнення і робота вищого звільнення», що розуміється  як поетапний рух від природної  безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем - це сходи  вгору, по яких людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного  розвитку людства, розуміючи творчість  як діалектичне сходження духу.

 

 

Самостійна робота №5

Тема : Культурний  простір та зв’язки 

1)Поняття про національну та світову культуру їх єдність та взаємозалежність .

Сучасні національні процеси показують, що, по-перше, економічний і соціально-політичний фактори є важливою основою для розвитку нації, але неврахування росту національної самосвідомості може чинити гальмівний вплив на ситуацію. Тобто нехтування ролі зворотного впливу може призвести до небажаних результатів у розвитку суспільства. По-друге, поки існує нація, тенденція росту національної самосвідомості має стійкий характер. З цього випливає, що в умовах «залишкового» економічного, соціально-політичного потенціалу кожна нація має прагнути до самозбереження. Це прагнення є також результатом зростання національної самосвідомості. Останнє буде відігравати роль важливого фактора для існування і розвитку нації.  
Дослідженням теорії культури займався нідерландський учений Й. Хейзінгі. В його роботі «Людина у грі», що вийшла в 1938 році, характерним є інтерес до переломних, зрілих епох, коли зіштовхуються традиції з оновленими тенденціями в житті суспільства. Причини кризи західних цивілізацій учений бачить у тенденціях до ірраціоналізму й інтуїтивізму у філософії і громадському житті, у культурі і міфу. Він указує на неминучий зв’язок усього цього з релятивізацією моральних цінностей, колективним еґоїзмом. Поняття культури для Хейзінгі пов’язано насамперед із самосвідомістю вільного, морально відповідального індивіда як члена людського колективу. Високий рівень культури в ту чи іншу епоху забезпечується рівновагою між духовними і матеріальними цінностями: не «абсолютною» висотою, досягнутою культурою або окремою її складовою частиною, а погодженістю культурних функцій, що позитивно позначається на міцності структури, на стилі і ритмі життя даного суспільства. Основою культури, згідно з Й. Хейзінгі, має стати панування людини над собою. Що ж стосується національної культури, то в українській філософській літературі під національною культурою було прийнято розуміти лише ту частину культури, що специфічна для цього етносу (нації).  
Таким чином, культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визначень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах – матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших. Другий аспект – творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особистість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідомість, і зокрема національну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взаємодії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і передумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Відносно самостійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку національної культури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретного концептуального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба (наприклад, робота О.М. Ломшиної).  
Після 70-х років основна увага була приділена проблемі взаємовпливу, взаємозбагачення і зближення національних культур, а аналіз сутності і природи самої національної культури ставився на другий план; часом були спроби іґнорувати наявність національної культури в умовах «розвитку соціалізму». Усе це було причиною помилкового розуміння сутності інтернаціональної, загальнолюдської якості національних культур. 

Страницы:12следующая →
Описание работы
У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія).
Содержание работы
содержание отсутствует