Автобіографія Чарльза Діккенса

            Перед читачами відкрився складний  і жорстокий світ робітного  будинку, діти в якому дичавіли  від голоду, були жертвами віроломства  та облуди. У цьому будинку  існували свої усталені закони, дотримуватися яких змушений  і Олівер: тяжке фізичне покарання  за будь-яку незначну провину; отримання визначеної порції  їжі, якої було недостатньо для  повноцінного росту дитини; замість  одягу – поношене порване лахміття; фізичне придушення будь-яких  спроб вихованців виступити проти  існуючих порядків. Робітний дім - був страшним і небезпечним. Цинізм попечителів установи не має меж — біднякам не дозволяють мати хусточки, бо це предмет розкошів, що вже говорити про їжу! Біднякам тричі на день давали ріденьку кашу, двічі на тиждень - цибулину, а в неділю вони діставали навіть булку, зате воду постачали в необмеженій кількості.

            Одного разу безвихідь штовхнула  героя на відчайдушний вчинок. Малюк кинув виклик правителям  притулку: дітям не вистачало  харчів, і хлопець першим заговорив  про це, попросивши каші: «Олівер  Твіст та його товариші протягом трьох місяців терпіли муки, повільно помираючи від голоду; нарешті вони стали такими жадібними і так здичавіли від голоду, що один хлопчик…натякнув, що, якщо йому не додадуть каші, він боїться, щоб 
випадково вночі не з’їв хлопчика, який спатиме поряд… Порадилися, хто 
проситиме каші… Жереб вказав на Олівера…».Боязке і разом з тим таке несподіване в стінах робочого будинку прохання про додаткову порцію каші було сприйняте, як бунт. З цього приводу на спеціальне засідання була зібрана нарада. Було вирішено прибрати Олівера з робочого будинку : так як присутність бунтівника небезпечна! Члени наради, в першу чергу джентльмен у білому жилеті, прийшли до думки, що “хлопчик закінчить своє життя на шибениці”. За такий необдуманий вчинок Олівера Твіста було жорстоко покарано, позбавлено вправ, необхідних для здоров’я, гарного товариства і духовної втіхи, негайно ув’язнено. А наступного ранку на воротах закладу з’явилося оголошення, згідно з яким «будь-кому, хто побажає звільнити прихід від Олівера Твіста, пропонується нагорода у п’ять фунтів».  
            Олівер стає “жертвою віроломства та обману”. Його дитинство проходить у середовищі таких самих нещасних сирот, “не завантажених ні надлишком їжі, ні надлишком одягу” та які вхитритлися жити  на “неможливо меншу кількість можливої найменш харчової їжі”. Наглядач містер Бамбл та міссіс Мен, які наглядали за дітьми, менше всього хвилювалися за благополуччя своїх вихованців, але робили все,щоб видобути найбільшу користь для самих себе з тих скудних запасів харчів та одягу, які були призначені для сирот. Діти або вмирають від побоїв та голоду, або перетворюються в нікчемних, закритих, заляканих створіннь. Жоден ласкавий погляд, жодне ласкаве слово “не осяяли сумних дитячих років” Олівера. “Та свідомість своєї одинокості у великому неосяжному світі уперше проникає в серце дитини”.

           Тема одинокості маленької беззахисної  істоти у жорстокому несправедливому  світі займає важливе місце  в “Олівері Твісті”.  Дев'ятирічний  Олівер на своїй шкурі випробував, що означає на практиці цей  новий закон про бідних. Ось, не  стерпівши знущань "в ученні" у трунаря, хлопчик втікає до  Лондона; шлях неблизький, 70 миль. По  дорозі попадаються села, заїжджі  двори, але маленький обідранець  боїться попросити навіть корку  хліба -— він відмінно знає, що  за жебрацтво він може потрапити  у в'язницю. На щастя, або на  нещастя Олівера, йому трапляється  по дорозі інший хлопчисько, ще  більш обірваний, ніж він сам. Це Доджер по прізвиську Спритний  Шахрай, крадій-карманник, він єдиний  зі всього великого світу приходить  на допомогу голодному, вмираючому  від втоми втікачеві. Він обіцяє  Оліверу вечерю й дах і відводить  його в злодійську школу.

             Отже, Олівер зустрічає хлопчиськ  з школи злодіїв, старого скнару  Феджіна, власника злодійського  кубла, злодійку Ненсі, грабіжника  і вбивцю Біла Сайкса. Це далеко  не веселі "джентльмени успіху", а люди, в яких лише один  вихід — або вмирати, або красти.  На страшному світі живуть  ці люди. Навіть погода, і та  проти них, схоже, що в трущобах  завжди непогода: "Багнюка товстим  шаром лежала на мостовій, і  чорна мла нависнула над вулицями, мжичив дощ, все було холодним  і липким на дотик". Невже  сонце світить лише в багатих  кварталах? Але, напевно, саме так  видається тим, у кого немає  ні теплого одягу, ні вогника  в камені. Вони злочинці, злодії, грабіжники, по ним плаче шибениця, але саме вони поселили бездомного  Олівера.  Феджином відразу справив  негативне враження на хлопця: «…Старий, зморщений єврей з рижим  волоссям, яке 
спадало на його зле, неприємне обличчя…». Старий злодій згуртовував 
навколо себе хлопчиків-підлітків і навчав їх «мистецтва» красти. Такі уроки 
були дуже дивними і мали вигляд театралізованої вистави: «Після сніданку, 
коли прибирали зі столу, веселий старий джентльмен, поклавши в одну кишеню  штанів табакерку, в іншу – записну книгу, починав ходити по кімнаті. Він зупинявся,  роблячи вигляд,  ніби щось розглядає…Весь час двоє хлопчиків, його вихованців, слідували за ним, чекаючи слушного моменту, щоб пограбувати…» . Олівер спостерігав за дійством, не відчуваючи того, що потрапив у небезпеку. Йому хотілося бути корисним, «вийти на роботу». Маючи наївний характер, хлопець і не підозрював, що заняття, яке він опановував, небезпечне. Вихованці Феджина бродили людними вулицями міста, знаходячи багатих людей і обкрадаючи їх.  Кожного разу маленькі грабіжники могли потрапити до рук поліції і до в’язниці. Все награбоване добро переходило до рук єврея, який із роками розбагатів і став дуже жадібним. Так, ці люди багато в чому жахливі і огидні, але Діккенс не хоче, просто не може писати однією тільки чорною фарбою. Він прекрасно розуміє, і прагне, щоб це зрозумів і читач: його герої спотворені бідністю, убогістю, страхом, але всі вони — люди. Він показує нам не лише незліченні діри на піджаку Спритного Шахрая, не лише брудні панчохи і паперові папільотки в скуйовдженому волоссі Ненсі, він прагне показати їх душу. І ось власник школи злодіїв Феджін виявляється на ділі набагато сердобольніший, чим, наприклад, доброчесні наглядачі в робочому будинку. Навіть Біл Сайкс, холоднокровний вбивця і грабіжник, і той не зовсім вже схемний "лиходій". Пригадаємо, як він несе пораненого Олівера, а потім, будучи вимушеним залишити його, вкриває хлопчика тепліше. І ось в цьому головна викривальна сила Діккенса: він показує, що при інших умовах ці люди були б не гірші за багато чесних городян — такими їх зробило життя.   

             Одного трагічного дня юний  герой несвідомо став учасником  злочину. Учні Феджина Плут та  Чарлі Бейтс на одній із  вулиць пограбували перехожого  джентльмена, але винуватцем виявився  Олівер. Натовп переслідує малого нещасного хлопчину - тут сміливості багато не треба. Олівер уже знесилений, важкі краплі поту струмують по щоках, біжить з останніх сил, щоб відірватися від переслідувачів. Нарешті затримали! І ось він лежить у пилюці із закривавленим обличчям, а біля нього неповороткий здоровань, який так «мужньо» затримав малого, що аж поранив собі пальці! У результаті такого випадку дитина потрапила до рук поліції, на неї чекало покарання. Під час судового розгляду Олівер був настільки виснажений і слабкий фізично, що не міг навіть говорити. Суддя, вислухавши постраждалого містера Браунлоу, виніс вирок: «…Його присудили до трьохмісячного ув’язнення і, зрозуміло, до важких фізичних робіт…». Це низи суспільства, а як верхи реагують на такі події? На це автор відповідає сценою зустрічі Олівера з джентльменами, пасажирами поштової карети, в яких змучений і голодний хлопчина попросив милостиню. Вони влаштували собі розвагу, наказавши малому бігти щодуху за каретою. Та коли він відстав, то «пасажири поховали свої монетки назад у кишені й закричали, що він, нікчемний ледацюга, на подачку не заслуговує». Не кращими були фермери, які, «побачивши Олівера з простягнутою рукою біля воріт своєї садиби, в дев'яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла». Так автор змальовує, з якою жорстокістю вікторіанська система придушує безіменні, майже безликі низи суспільства, якою грубою і жорстокою є ця система навіть тоді, коли вона здійснюється в рамках закону.

           Діккенс-гуманіст, даючи шанс своєму  героєві переосмислити пережите, ввів образ продавця книг, який  бачив справжніх розбійників  і зміг виправдати хлопця. Добрий  містер Браунлоу повірив розповіді  хлопця про нього невинність, врятував його і наказав «не  давати ходу цій справі».  Він  щиро пожалів Олівера та попросив  «не ображати його». Джентльмен  забрав дитину до власного  будинку, поручивши своїх покоївці  доглядати за ним: «…за ним  доглядали з безкінечною ніжністю  і турботою..». Письменник яскраво показав вдячність дитини за турботу про неї. Олівер усім серцем полюбив містера Браунлоу та місіс Бедуїн, хотів якось віддячити їм, бути корисним, не розчарувати: «Це були найщасливіші дні – дні здоровлення Олівера. Все навколо було мирним, чистим і акуратним. Після пережитих днів, йому здавалося, ніби він у раю…». Таким чином, на кожному етапі життя Олівера, до зустрічі з містером Браунлоу, використовують як засіб наживи. Хлопця обкрадають, змушують працювати, годують стравами, що «ними погребувала б і собака» , змушують чинити злочини чи бути їх співучасником. Але розбійники знову викрили його і змусили брати участь у злочинах. А містер Браунлоу чекав Олівера, призначивши навіть винагороду тому, хто розкриє певні факти життя дитини. Жадібним до грошей виявився приходський бідл, містер Бамбл, який дав негативну оцінку своєму колишньому вихованцю: 
«Олівер – народжений від порочних батьків низького походження; з дня 
народження у нього проявилися такі риси, як віроломство, невдячність та 
злість; своє перебування у рідному будинку він закінчив кривавим нападом на одного із хлопчиків. Після цього втік…».

           Відбувається переломний період  в етичному становленні Олівера  Твіста. Він знаходить притулок  у хороших людей, у нього з'являються  друзі, з'ясовується таємниця його  походження, і все завершується  благополучно і для нього і  для його друзів. Але світ жорстокий. Гине Ненсі. Та сама молода  жінка з трагічною долею, що  з дитинства попала в злодійську  зграю. Життя калічило її, змусивши  жити по законах злочинного  світу. І вона вимушена була  виконувати вказівки грабіжника  Сайкса і лиходія Монкса —  ватажків зграї, з якими вона  пов'язала свою долю. Ненсі є  важливою фігурою в житті Олівера. Вона зробив свій внесок у  його розвиток і становлення.  Вона як могла захищала його  і прагнула допомогти йому. Вона  гине, прагнучи допомогти Оліверу, вирвати його з оточення злодіїв  і злочинців. Вона порушує закони  злочинного світу і тому Сайкс  вбиває її. Сцена вбивства Ненсі і втечі Сайкса дійсно є страшною, справляє незабутнє враження. 
             Головний герой книги, сирота і втікач Олівер Твіст схожий на хлопчика з казки — як сонячний зайчик, він освітлює найтемніші душі, будить в них крупиці добра, якщо вони ще збереглися. І Феджін, і Ненсі, і Біл Сайкс відчувають, що цей хлопчик зовсім не схожий на інших. Роза Мейлі і містер Браунлоу рятують Олівера від поліції, не вірячи, що він може бути злодієм, хоча думати так у них є всі підстави. Лише душі наглядачів в робочому будинку залишаються глухі — мабуть, цих людей не проб'єш вже нічим. Життєвий шлях Олівера — ланцюг мук, але завдяки своєму "казковому" характеру він уникає долі Спритного Шахрая, він на крилах летить над жорстокою дійсністю, зберігаючи свою совість незаплямленої. Як магнітна стрілка, він незмінно тягнеться до полюса добра, дружби, участі. Олівер для Діккенса — уособлення світлого початку в людині.

           Не можна не згадати, що в  “Передмові” до “Олівера Твіста”,написаній  через три роки після першого  видання романа, Діккенс підкреслив, що головне завдання його книги  — показати “сурову правду”, змалювати мир злодіїв і злочинців  без всяких оздоб. Діккенс переслідував  іншу мету - “зобразити реальних  членів злочинної зграї, намалювати  їх у всій  потворності, зі всією  їх мерзотністю, показати убоге  їх життя, показати їх такими, які вони насправді,- вони вічно  крадуться, охвачені тривогою, по  найбрудніших стежках життя, і  куди б не поглянули, скрізь  маячить перед ними велика  чорна страшна шибениця, - мені  видавалося, що змалювати це —  означає спробувати зробити те,що  необхідне і що стане у пригоді  суспільству”.

           Описи природи зазвичай короткі  в Діккенса, але в той же  час «дихають великим драматизмом». Вони не лише не вимагають  жодного коментаря, але самі є  коментарем до змальованого. Письменник  малює «сіру,вогку ніч», коли Фейджін вирушає в Уайтчепл до Сайкса обговорювати велике «діло». «Багнюка товстим шаром лежала на мостовій, і сіра мла нависнула над вулицями; мжичив дощ, все було холодним і липким на дотик. Видавалося, саме в цю ніч і личить бродити по вулицях таким істотам, як цей єврей. Пробираючись крадькома вперед, ковзаючи під прикриттям стін і під'їздів, огидний старий був схожим на якийсь огидливий плазун, народжений в грязі. Криві і вузькі вулиці, брудні, напівзруйновані будинки, сумнівні особи, найчастіше закутані в темний одяг і безшумно снуючі по хистких сходах і темних переходах, дають повне і виразне уявлення про злодійські кубла, їх мешканців, про ту обстановку, в якій живе і ховається злочинний Лондон.

             Якщо враховувати філософію молодого Діккенса й ті протиріччя, які лежали в її основі, а також в творчому етапі його діяльності, то можна зрозуміти оцінку автором характеру і долі Олівера Твіста.Під час читання «Олівера Твіста» складно не відмітити, що роман ділиться на дві частини: повчальна повість про маленького Олівера(ця повість є основною за задумом автора) і зображення «соціального фону», на якому вона розвертається. Саме повість про маленького  Олівера Твіста повинна послужити доказом справедливості ( Діккенс був переконаний в принципі «добро перемагає зло»). Олівер є побожним хлопчиком, хоча ніхто ніколи не вчив його молитися.У важкі моменти життя Олівер завжди звертається до Бога. Олівер від природи нагороджений  якимись моральними завдатками і принципами, йому ніхто не дав освіти. Але завдяки тому, чим його наділила природа, у нього є потужна броня, надійний щит при всіх випробуваннях.Саме цей щит допомагає Оліверу залишатися самим собою, не піддаватися впливу злого світу. Ми бачимо,який жах опановує хлопчика, коли Фейджін підсовує йому книгу про злодіїв і їх діяння. Дитя просить  Господа  послати йому смерть, і тим самим позбавити його від участі в злочинах. І Фейджін, і лиходій Монкс визнають, що Олівер не схожий на інших хлопчиків. І це є правдою. Олівер дійсно залишається уособленням чесноти до самого кінця. Він не піддається дії  оточуючої його порочної середи і абсолютно не міняється в погану сторону.

              Опинившись серед розбійників  знову , юний герой став учасником  чергового злочину – пограбування  будинку місіс Мейлі. Хоча він  не хотів порушувати  закон, його  змусили, погрожуючи. Прагнучи не  заплямувати свої ім’я, у Олівера  визрів план порятунку: «У той  короткий проміжок часу, коли  хлопчик міг зібратися з думками, він остаточно вирішив, нехай  це і коштувало б йому життя, — бігти по драбині, яка вела  у передню кімнату і підняти  тривогу у будинку. Прийнявши  таке рішення, він відразу пішов  до дверей…» 
                 Олівер Твіст ледве не поплатився життям, його було поранено у будинку місіс Мейлі. Місіс Мейлі та її вихованиця Роз з жахом побачили, що злодій – маленький хлопчик. Жінки співчутливо поставилися до юного злочинця, лікували його, боролися за життя дитини. Вони були переконані, що хлопчик чесний і щирий у своїх вчинках і словах: «Подумайте, який він молодий, — сказала Роз. Можливо, він не знав материнської любові, домашнього затишку. Можливо, негарне ставлення, голод і погрози змусили його зійтися з людьми, які і примусили піти на злочин… ».  Після одужання Олівер залишився у будинку пані, розпочалося щасливе життя, насичене яскравими подіями і відданими люблячими людьми: «Так промайнули три місяці – три місяці, які в житті звичайного смертного могли бути безмірним щастям, а в житті Олівера стали по-справжньому блаженством. Відданість – з одного боку, глибока вдячність – з іншого». Герой опанував ази науки, допомагав по господарству, піклувався про місіс Мейлі та Роз. Кожного дня героя не полишали думки про зустріч з містером Браунлоу. Письменник ввів даний епізод у роман. Він став ключовим для подальшого життя юного героя. 
У романі ще одна група пригод Олівера Твіста була пов’язана з 
розкриттям таємниці його народження та зі спадщиною, якою родич хлопчика Монкс (брат по батькові) незаконно хотів скористатися: «Був заповіт, який знищили. У ньому згадувалося про дитину, яка могла стати наслідком цього печального зв’язку; дитина народилася, і, коли ви, Монкс, випадково її зустріли, у вашій голові з’явилися підозри. Хлопчик був дуже схожий на вашого батька. Ви направилися туди, де він народився, і знищили всі докази його народження і походження…». Істину встановив містер Браунлоу. Виявилося, що матір’ю головного героя була молода особа Агнес Флемінг, яка, закохавшись у містера Ліфорда, друга батька, старшого за неї, довірилася йому і завагітніла. Батько Олівера мав невдалий досвід сімейного життя, розлучився з першою дружиною, і влаштував своє життя. Незабаром після новини про вагітність коханої, помер, залишивши заповіт, у якому частина його спадку належала Агнес та її новонародженій дитині. Молода мати під час пологів теж померла. 
                   Таким чином, немовля народилося круглою сиротою. 
Погляди Чарльза Діккенса як письменника-гуманіста знайшли повне 
втілення у фіналі роману. Твір завершився щасливо: Олівер отримав спадщину, з’ясувалося, що Роза Мейлі є його тіткою (сестрою померлої матері). Містер Браунлоу всиновив хлопчика. Фінал роману справді казковий: «Містер Браунлоу всиновив Олівера. Оселившись із ним та старою економкою на відстані милі від приходського будинку, в якому жили їхні добрі друзі, він виконав єдине бажання відданого і люблячого Олівера: всі близькі люди зібралися разом і зажили таким щасливим життям, яке можливе тільки у такому непередбачуваному світі». Олівер Твіст пробачив братові всі його підступні дії і щедро поділився спадщиною. Його серце переповнене вдячністю своїм рятівникам. 
                    Героєві роману пощастило. На своєму життєвому шляху він зустрів співчутливих людей, які допомогли. Своєю довірливістю вони підтримали в очах дитини впевненість у тому, що, незважаючи на соціальний стан, людина може бути щасливою, повірили у його сили. З вище зазначеного можна зробити висновок, що образ Олівера ідеальний. Його характер не змінився протягом роману: він не потрапив під вплив обставин, навіть перебуваючи серед шахраїв. 
                Таким чином, соціальні конфлікти у романі поступилися місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них – це якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає, незалежно від того, на якій соціальній сходинці перебуває людина. Але без них життя втрачає сенс. 
               Цікавою і вагомою є авторська думка у фіналі роману про людське щастя: Без глибокої любові, доброти сердечної та вдячності до того, чий закон — милосердя» Роман має щасливий кінець, за що авторові докоряли і за життя, а особливо після смерті. Але відповідний фінал – це одна із рис філософії письменника. Він вважав, що література має велике виховне значення, впливає на свідомість, а щасливий фінал стверджує оптимізм, радощі життя, гармонію, дає надію на те, що людина ніколи не буде самотньою. 
                 Відтак, у романі було відображено християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра. Добро і зло – два композиційні центри у романі. Добро у романі постало піднесено ідеальним, тоді як зло – хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Добро обов’язково мусить перемогти – ось надія, яка живить уяву письменника.