Злочинні наслідки і кваліфікація злочину

У ряді випадків об’єктивну сторону злочину характеризують спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчинення. Наприклад, доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство може бути кваліфіковано за ч. 1 ст. 120, якщо воно є наслідком жорстокого поводження з потерпілим, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності.[2,c.130]

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб’єктивної сторони злочину: вину, мотив і  мету діяння. Наприклад, якщо тяжке  тілесне ушкодження вчинено умисно, воно кваліфікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою за-володіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подавити опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпілою, показати свою зухвалість — це хуліганство, а, якщо він напав і побив потерпілу з ревнощів — злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встановлення ознак  суб’єкта злочину. Зокрема, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описано в примітці до ст. 364, а за злочини проти встановленого порядку несення військової служби — військовослужбовці та військовозобов’язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).

Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент  складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації злочину, тобто  для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описано. Тут можуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих випадках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукупністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкуренція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика виробили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. За сукупності злочинів кожне з діянь, які її утворюють, має отримати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчинювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей — ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неповною, оскільки не відбиватиме усіх ознак вчиненого.

При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в  деяких випадках законодавець конструює  так звані складені злочини. Він об’єднує в одне діяння два або більше самостійних злочинів. Наприклад, у ч. 3 ст. 296 передбачено, зокрема, хуліганство, якщо воно пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об’єднано хуліганство й опір (законодавцем враховано так звану ідеальну сукупність злочинів). Тому кваліфікація їх як самостійних злочинів, тобто за сукупністю, виключається і застосовується лише ч. 3 ст. 296.

На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримінально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під ознаки двох або більше статей КК. В одній із них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні ознаки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спеціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповідно до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуалізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Наприклад, ст. 348 встановлює відповідальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв’язку з виконанням ним службових обов’язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачено відповідальність за умисне вбивство, вчинене в зв’язку з виконанням потерпілим своїх службових обов’язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК? Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною щодо загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого.

При кваліфікації злочинів є неприпустимим формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовувати статті КК слід у тісному  зв’язку з їх соціальним призначенням, з урахуванням обстановки й умов, за яких цю норму було прийнято, з’ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення кримінальних законів. Наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186) і розбоєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систематичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке порівняння засвідчує, що розбій відрізняється від насильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого, або застосування погрози такого насильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілої особи. Тому, якщо винний заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.

Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого висновку: розбій вважається закінченим із моменту нападу і власне заволодіння майном для  закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і зазначає — напад із метою заволодіння чужим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна).

За аналогією слід застосовувати й інші прийоми  тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правильно кваліфікувати злочин.

Щодо цього важливе  значення має практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному  порядку, Верховний Суд дає роз’яснення  відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо правильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливого значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти кваліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пленуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних злочинів, які використовуються судами у разі застосування кримінального закону. Зокрема, важливе значення у правильному застосуванні п. 11 ч. 2 ст. 115 має роз’яснення у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 щодо вбивства, здійсненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх1. Практичне значення для застосування КК 2001 р. і далі мають окремі рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо застосування норм КК 1960 р. Це зумовлено тим, що багато норм цього кодексу були сприйняті КК 2001 р. З низки таких норм, як і інших, Пленум Верховного Суду України надав нові роз’яснення щодо їх застосування, але лишається ще багато положень закону, зміст яких потребує авторитетного судового тлумачення. Наприклад, щодо застосування ст. 201 нового КК, важливе значення зберігають роз’яснення, що містяться в постанові «Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил» від 26 лютого 1999 р. № 2. Зокрема, щодо замаху на контрабанду Пленум зазначив, що дії особи, пов’язані зі спробою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду.[2,c.154]

2.2. Злочинні  наслідки та об’єктивна сторона  складу злочину

  
        Об'єктивна сторона складу злочину — це сукупність передбачених законом ознак, які характеризують зовнішній вияв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні чинники, з якими пов'язане це діяння.

Йдеться про  зовнішній прояв людської поведінки, тобто про те, що можна об'єктивно  зафіксувати, побачити, почути. Що ж  до внутрішнього її вияву — то це психічні процеси, які мають місце  у свідомості людини й обумовлюють  її суспільно небезпечну поведінку.

Констатуючи єдність зовнішнього та внутрішнього у вчинках людини (у тому числі  й злочинних), зауважимо, що при дослідженні  елементів складу злочину саме через  ознаки об'єктивної сторони найбільш вірогідно визначаються об'єкт і  суб'єктивна (внутрішня) сторона складу злочину. 
Саме тому у диспозиціях статей КК найрозлогіше виписана саме об'єктивна сторона складу злочину.

Окреме дослідження  об'єктивної сторони складу злочину (як і інших сторін) необхідно  для її глибокого і всебічного пізнання.

До ознак  об'єктивної сторони відносяться:

а) суспільно  небезпечне діяння (дія або бездіяльність);

б) суспільно  небезпечні наслідки;

в) причиновий зв'язок між суспільно небезпечним  діянням (дією або бездіяльністю) і  суспільно небезпечними наслідками;

г) об'єктивні  обставини, з якими діяння пов'язане (місце, час, обстановка, спосіб, засоби та знаряддя вчинення злочину). Розгляд загальних рис ознак об'єктивної сторони складу злочину здійснюється при вивченні Загальної частини курсу кримінального права. Конкретизація цих ознак щодо окремих злочинів (вбивство, фіктивне банкрутство, одержання хабара тощо) здійснюється при вивченні Особливої частини курсу.

Залежно від  описування ознак об'єктивної сторони  складу злочину у диспозиціях  статей Особливої частини КК їх можна  поділити на дві групи: 1) обов'язкові та 2) факультативні.[9,c.48]

До першої групи належить суспільно небезпечне діяння у формі дії або бездіяльності. Діяння (дія або бездіяльність) —  обов'язкова ознака об'єктивної сторони  будь-якого складу злочину. Без нього, тобто без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки, не може бути вчинено жодного злочину. Тільки дія або бездіяльність завжди вказується в диспозиції статті Особливої частини КК або випливає з її змісту. Встановлення ознак (змісту) дії чи бездіяльності є обов'язковим у кожній кримінальній справі. Думки, переконання, хоча й такі, що можуть надалі матеріалізуватися в злочинній поведінці, не можуть бути визнані ознакою об'єктивної сторони складу жодного злочину.

До другої групи належать суспільно небезпечні наслідки, причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, об'єктивні обставини, з якими діяння пов'язане (місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину). Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу об'єктивної дійсності, не завжди вказуються в статтях Особливої частини КК як ознаки конкретного складу злочину.

Суспільно небезпечні наслідки та причиновий зв'язок між  діянням і суспільно небезпечними наслідками є обов'язковими ознаками тільки для злочинів з матеріальним складом. У злочинах з нематеріальним складом зазначені ознаки не називаються та із змісту закону не випливають (докладніше про це далі).

Так звані  об'єктивні обставини (місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину) стають обов'язковими ознаками певних складів злочину тільки у випадках, коли прямо передбачені в законі. 
Об'єктивна сторона складу злочину має важливе значення для: 1) правильної кваліфікації злочину; 2) відмежування одного злочину від іншого, а також від інших, незлочинних правопорушень, насамперед, адміністративних деліктів (від лат. delictum — правопорушення); 3) правильного визначення із врахуванням пом'якшуючих і обтяжуючих обставин, які виявляються при дослідженні саме цієї сторони, ступеня тяжкості вчиненого злочину і, отже, постановлення справедливого судового вироку.[14,c.164]

РОЗДІЛ 3

КВАЛІФІКАЦІЯ  ЗЛОЧИНІВ: ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ, ПРИНЦИПИ

3.1 Підстави  і принципи кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочинів - визначення конкретної суті, якості певного  суспільне небезпечного діяння, його фактичних об'єктивних і суб'єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об'єктивним та суб'єктивним ознакам певного складу злочину.[16,c.210]

Оскільки будь-який склад  злочину містить обов'язкові елементи (об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону), то кваліфікація саме і полягає у встановленні таких факт, ознак, які б точно відповідали цим елементам конкретного злочину. Кваліфікація злочинів може розглядатися як процес і як результат цього процесу.

Як процес кваліфікація злочинів є логічною послідовністю діяльності правозастосовчих органів, логічним процесом пізнання, що характеризується такими основними етапами:

- виявлення фактичних  об'єктивних та суб'єктивних ознак  вчиненого суспільне небезпечного  діяння як конкретного соціального явища, аналіз їх змісту;

- вибір конкретної  кримінально-правової норми, яка  передбачає таке діяння, усвідомлення  і правильне тлумачення закріплених  у законі юридичних об'єктивних  і суб'єктивних ознак;