Злочинні наслідки і кваліфікація злочину

Злочин є закінченим з моменту, коли транспортний засіб почав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодіння відбувається під час руху такого засобу, – з моменту встановлення контролю над ним (абз. 2 п. 15 ППВСУ “Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті” від 23 грудня 2005 р. № 14).

Проникнення в кабіну, гараж чи інше сховище, спробу запустити двигун або буксирувати транспортний засіб з метою заволодіння ним необхідно розглядати як замах на вчинення злочину (не є незаконним заволодіння транспортним засобом у стані крайньої необхідності, наприклад, для того, щоб терміново доставити тяжкохвору людину до лікарні, приборкати стихійне лихо, усунути іншу небезпеку, яка загрожує людям, інтересам суспільства чи держави).

Суб’єкт злочину – це фізична осудна особа, котра не має права на користування транспортним засобом, щодо якого здійснюється незаконне заволодіння, і на момент вчинення злочину досягла 16-річного віку (ч. 1 ст. 289 КК) чи 14-річного віку (частини 2 і 3 ст. 289 КК).[2,c.98]

Суб’єктами цього злочину не можна визнавати:

а) осіб, які є співвласниками або  законними користувачами транспортного  засобу;

б) працівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, котрі без належного дозволу здійснили поїздку на закріпленому за ними транспортному засобі;

в) службових осіб, наділених повноваженнями щодо використання чи експлуатації транспортних засобів.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Заволодіння може відбуватися з будь-якою метою: для викрадення транспортного засобу, для доставки вантажу, для того, щоб доїхати до певного місця чи навіть просто покататися, тощо.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 289 КК) є вчинення його:

1)повторно (тобто вчинення таких дій особою, яка раніше вчинила незаконне заволодіння транспортним засобом або злочин, передбачений статтями 185, 186, 187, 189–191, 262, 410 КК);

2)за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК). Проте не підлягають кримінальній відповідальності за ст. 289 КК особи, які не брали участі у вилученні транспортного засобу, але після заволодіння ним винною особою здійснили поїздку на ньому;

3)у поєднанні з насильством,  що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства;

4) із проникненням у приміщення чи інше сховище;

5)із завданням значної матеріальної  шкоди (матеріальна шкода визнається значною у разі заподіяння реальних збитків на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 289 КК) є вчинення його:

1)організованою групою (див. ст. 28 КК);

2)у поєднанні з насильством,  небезпечним для життя або  здоров’я потерпілого чи з погрозою застосування такого насильства;

3)із завданням великої матеріальної  шкоди (матеріальна шкода визнається великою у разі заподіяння реальних збитків на суму понад 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

При вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно виходити з положень п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Якщо транспортний засіб не зазнав ніяких пошкоджень унаслідок незаконного заволодіння, його технічний стан не погіршився і відновлення він не потребує або сума відповідних витрат менша від зазначеної у п. 3 примітки до ст. 289 КК, така кваліфікуюча ознака, як заподіяння значної або великої шкоди, відсутня. У випадках, коли особа знищила транспортний засіб, яким незаконно заволоділа, чи призвела до такого стану, що він повністю втратив свою цінність і його вже не можна використовувати за прямим призначенням, розмір реальних збитків дорівнює вартості автомобіля на день учинення злочину. Таким же чином треба вирішувати це питання, якщо транспортний засіб після незаконного заволодіння не знайдено. У разі пошкодження внаслідок дій винної особи окремих деталей, вузлів, агрегатів транспортного засобу розмір реальних збитків необхідно визначати виходячи з вартості запасних частин і відновлювального ремонту.

Частина 4 ст. 289 КК передбачає заохочувальну  норму, відповідно до якої звільняється від кримінальної відповідальності особа, котра вперше вчинила дії, передбачені цією статтею (крім випадків незаконного заволодіння транспортним засобом із застосуванням насильства до потерпілого чи з погрозою застосування такого насильства), але добровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику й повністю відшкодувала завдані збитки.

Дії винного щодо заволодіння транспортним засобом, поєднані з позбавленням життя  потерпілого, треба кваліфікувати  залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому наявні корисливі мотиви щодо заволодіння транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. 6 ч. 2 ст. 115 і ч. 3 ст. 289 КК (убивство з метою полегшити заволодіння транспортним засобом для пересування необхідно кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115 і ч. 3 ст. 289 КК).

Незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з порушенням правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, що спричинило середньої  тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження, смерть однієї чи загибель кількох осіб, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 286 і 289 КК.[2,c.144]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 
      Отже, підводячи підсумки  вищевикладеного матеріалу, в  остаточному підсумку можна сказати,  що у визначенні злочину повинне бути відбите наступне:

у ньому повинна йти мова не про  те, яке має значення злочин, але  про те, що в його якості виступає;

злочин  є не саме по собі діяння, прояв винності, заподіяння або створення погрози  заподіяння шкоди або правопорушення (порушення заборони), а відношення, що характеризується певним взаємозв'язком зовнішнього (діянням) і внутрішнього (винністю, суб'єктивного (окреме, фізичне, осудне, що досягло необхідного віку особа) і об'єктивного (спрямованістю проти особистості, суспільства або держави), матеріального (суспільною небезпекою) і ідеального (заборонныстю не в кримінально-правовому, а в широкому змісті слова);

характер  змісту кожної ознаки злочину обумовлюється  тим, з якою саме стороною тієї або  іншої взаємодії він безпосередньо зв'язаний;

з якою б стороною відносин не була безпосередньо  зв'язана ознака злочину, він неодмінно  сформульований у законі й чинність його носить формальний характер;

з урахуванням ступеня абстрактності  формулювань ознак злочину можна  сконструювати кілька типів його визначень. У найбільш абстрактному варіанті: злочин є передбачене законом у такій якості (як злочинне, кримінальне) відношення особи.

В оптимальному варіанті: злочин є передбачене  КК у такій якості відношення особи, що виразилося у винному здійсненні ним небезпечного для особистості, суспільства або держави забороненого діяння. У більш розгорнутому варіанті:

Відповідно  до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене  цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

При цьому, оскільки інтереси і потреби  суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі  суспільного розвитку й оцінка поведінки  людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. 
Питання наслідків в Україні розглядалося на протязі багатьох років. Але навіть і на сьогодні дане питання є актуальним, адже спів ставити ступінь суспільно – небезпечних наслідків та міри покарання, що тягне за собою є проблематичним. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1.Конституція України  – К., 1996р.

2. Кримінальний Кодекс  України в редакції від 01.01.2013 р.

3. Братусь С.М. Юридическая  ответственность и законность, - Москва. - 2003 г.- 299 c.

4. Коржанський М.Й.  Кваліфікація злочинів: Навч. посібник. — К.: Атака, 2002. С. 39.

5. Кримінальне право  України. Під ред. П.П.Андрушко, П.С.Матишевського – К., «Юрінком  Інтер», 2007р.- 544 c.

6. Кримінальне право  і законодавство України. Частина  особлива. Курс лекцій. Під ред.  М.Й. Коржанського: - К., Атіка, 2005. - 274 c.

7. Кримінальне право  України. Особлива частина у  схемах: Навчальний посібник –  Ірпінь, АДПСУ. 2002.-299 c.

8. Кримінальне право  України. Особлива частина: Підручник.  За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса.  В.Я. Тація – Київ – Харків, Юрінком Інтер, 2003.

9. Кримінальне право  України. Під ред. П.П.Андрушко, П.С.Матишевського – К., «Юрінком  Інтер», 2007.- 682 c.

10. Кримінальне право  України: Особлива частина: Підручник  для студ. вищих закладів освіти / НЮАУ ім. Я.Мудрого; За ред.М.І Бажанова, В.В. Сташиса., В.Я. Тація; Авт.: Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І, та ін. - Київ. Харків: Юрінком Інтер. Право, 2008. - 164 c.

11. Кримінальне право.  Особлива частина: Підручник/Під  ред. д.ю.н. проф. Н. И. Вєтрова  і д.ю.н. проф. Ю. И. Ляпунова - К., Новий Юрист, 2002. - 625 c.

12. Кримінальне право:  Особлива частина. Підручник / Національна академія внутрішніх  справ України. - Київ: НАВСУ, 2004. - 403 c.

13. Кудрявцев В. Н.  Закон, проступок, ответственность. - М, 2006 г.

14. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. / за ред. Гончаренко В.Г., Нора В.Т., Шумила М.Є. – Х. : Право, 2012. – 844 с.

15. Мороз М.А. Повторність  та сукупність злочинів: окремі  питання кваліфікації // Вісник Верховного  Суду України, 2007, № 5. С. 38.

16. Нікулін С.І., Г.В.Чеботарьова.  Кримінальне право. Заг. част. — К., 2004. — 594 с.

17. Прохоров В.С. Преступление  и ответственность. Л., 2006 г.

18. Уголовное право  России. Учебник для вузов. В  2-х томах. Т. 1. Общая часть / Под ред. А.И.Игнатова, Ю.А.Красикова – М., Норма-инфра, 2005г., 507 с.

19. Уголовное право  Украины / Под ред. В.М.Тертишника  – К., Юринком – Интер, 2005г., 429 с

20. Фріс П.Л. Кримінальне  право України: Підр. Загальна  частина. — К., Атіка, 2004. — 488 с.

21. Якушин В.А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. - Тольятти, 1998. - С. 13