Літературна дискусія 1925-1928рр.

Міністерство освіти і  науки України

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних  відносин

 

 

 

 

 

 

Літературна дискусія 1925-1928рр.

 

 

 

 

 

Курсова робота

студентки 2го курсу

факультету міжнародної  інформації і права

спеціальність «Журналістика»

Моденової Маріанни Олександрівни

 

 

Науковий керівник

ст. викладач кафедри журналістики

Ємець Валентина Олександрівна

 

 

 

Київ - 2009 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………3

1.Загальна історична характеристика 1925-1928рр…………………..6

2. Літературна дискусія 1925 – 1928років…………………………..17

3.Основні угруповання, які брали участь в літературній дискусії…..26

4.Микола Хвильовий – декабрист радянської влади……………….36

Висновок ……………………………………………………………….47

Список використаної літератури…………………………………........50

 

 

Вступ

«В одній із своїх брошур Шпенглер так сказав:  
- «Баха й Моцарта я ставлю на недосяжну височінь, але відціля нема ще конечної потреби називати художниками й мислителями тисячі писак та філософів-обивателів наших великих городів».  
І далі:  
- «Прогрес мистецтва доводять факти, a не логічні доводи». …» 
                                                                                              М.Хвильовий

Саме цими словами Микола Хвильовий стривожив серця багатьох народів на довгі роки  і стривожив  так сильно, що після виходу його статті «Про «сатану в бочці», або  про графоманів, спекулянтів та інших  «просвітян» (Перший лист до літературної молоді)» розпочалася «гаряча» літературна  дискусія, що тривала (як зазначають у  підручниках) з 1925 по 1928рік. Проте, на мою  думку так звана «літературна дискусія» розпочалася значно раніше, ще за часів Національно-визвольної боротьби за незалежність і триває досі. Але саме у період на початку 20 сторіччя вона постала найгостріше  чи просто на світ з’явилися ці «горлянки» народу, як не побоялися прокричати на весь світ про свою незгоду з  тим, що панувало на території їх рідної землі.

Проте згодом дискусія вже  не була літературною – вона все  більше набирала рис політичної та ідеологічної боротьби. Можливо, деякі виступи Хвильового, Зерова та Ялового здадуться надто пафосними та гострими. Саме тому у роботі досить широко висвітлюються історичні події початку 20-х років, які все більше змушували українську інтелігенцію діяти і впливали на таку постановку питання і підняття теми.

Також розглядатимуться і  літературні угруповання, які брали  активну участь в літературній дискусії. Адже саме завдяки різним поглядам та думкам видатні письменники та публіцисти мали змогу повною мірою  висловити свої життєві позиції, аби довести протилежній стороні  правильність свого сприйняття ситуації, що склалася у ті роки.

Якщо ж звертатися до уподобань  автора роботи, можна сміливо сказати  про захоплення такими видатними  постатями української літератури як Микола Хвильовий, Микола Зеров, Михайло  Яловий, Микола Бажан, Володимир Сосюра. Цей список можна продовжувати, оскільки література довоєнних часів наповнена  яскравими і сміливими особистостями. В умовах пролетарського засилля  ці люди не забували про розвиток власної  неординарності і автохтонності  свого народу. Вони не вважали за потрібне своєю творчістю «обслуговувати»  радянську ідеологію.

Парадоксальним було те, що багато хто з них був прихильником і пропагандистом революції, приходу  марксистського вчення в політику правлячої  верхівки. Але надії не стали реальністю - дуже скоро саме ця правляча верхівка – «надія на світле майбутнє» - знищила  своїх прихильників.

Отже, мета роботи: розглянути літературну дискусію в контексті публіцистичних творів її найвпливовіших і найактивніших діячів, довести її важливість в історії України та розвитку української публіцистики.

Завдання: дослідити та проаналізувати літературні та політичні процеси, що сприяли саме такому початку, розвитку і завершенню літературної дискусії.

Об’єкт: літературна дискусія, її найактивніший діяч та натхненник – Микола Хвильовий, а також літературні угруповання, які стали центром розгортання літературної дискусії.

Предмет дослідження: літературна дискусія в історії, публіцистиці та літературі.

Актуальність: питання, що стали ключовими з розгортанням літературної дискусії постають і сьогодні. Звісно, її методи дещо змінилися, проте основа – публічні виступи, матеріали у засобах масової актуальні і в наш час. І у своїй більшості люди, як і століття тому, не можуть дійти згоди. Одні заангажовані власними інтересами, інші відстоюють не свої права. Людей, які просто борються за справедливість із щирим серцем майже не існує. Тому, на мою думку, сьогодні треба нагати про те, що робили видатні митці слова багато років тому, аби відстояти власні права і права свого народу. Напевне саме тому, ми і досі існуємо як окрема і незалежна нація.

 

 

1. Загальна історична характеристика 1925-1928рр.

• Міжнародне становище.

Відомо, що розвиток, як журналістики так і літератури неможливо збагнути повною мірою без знання історичних подій. Адже саме журналістика, часто визначає ту чи іншу епоху, подію чи явище.

Початку знаменитої літературної дискусії передували важливі події, вивчення і знання яких допомагає  нам детальніше розібратися у  причинно-наслідкових явищах.

Радянська Україна на початку 20-х років мала територію в 452 тис. кв. км. Її населення за переписом 1920року становило 25,5 млн. чоловік.

У березні 192йроку. Україна  і Росія уклали Ризький мир з Польщею. Державним кордоном було визнано лінію фактичного розмежування військових сил.

Навесні 1922року в італійському місті Генуя відбулася конференція  глав урядів європейських держав для  врегулювання післявоєнних фінансово-економічних  проблем. Делегація Радянської Росії, у складі якої працював Х. Раковський, під час роботи конференції уклала в Рапалло рівноправну угоду  з Німеччиною .

• Внутрішнє становище.

Воєнні дії, що точилися майже  безперервно протягом семи років, завдали  величезної школи народному господарству України. За цей період кількість  промислових робітників скоротилася  наполовину. Щоб урятуватися від  безробіття і голоду, робітники залишали міста і переселялися в села.

Примусове вилучення продовольства  методом розкладки мало руйнівний  вплив на виробництво. За тих умов селяни змушені були сіяти лише для  власних потреб і жителі міст опинялися під загрозою голоду. Коли припинилися повоєнні дії, селяни почали протестувати проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Навесні 1921року продрозкладку виконали менш як на 40 відсотків. Створити державний хлібний фонд у запланованих розмірах не вдалося.

Робітничі й червоноармійські загони, які вилучали хліб, наштовхувалися на збройний опір селянства. У повстанському  русі брали участь усі верстви  сільського населення. Радянська влада  розглядала його як «куркульський» бандитизм.

• Голод 1921-1923років.

З весни 1921 року становище  у південних губерніях України, на Північному Кавказі і в Поволжі  невпинно погіршувалося через відсутність  опадів. Насувалася страшна посуха. Саме тому опір селян щодо викачування  хліба державою був таким затятим.

Восени виявилося, що в  південних губерніях селяни після  жнив не зібрали й посіяного. У  більшості місцевостей Правобережної  і Лівобережної  України врожай видався непоганим, але продрозкладку  посівні площі були набагато меншими, ніж звичайно.

• Проголошення НЕПу

Декретом ВЦВК від 23 березня 1921 року, прийнятим на підставі вирішень X з'їзду РКП(б), продрозкладка була скасована  і замінена продподатком, який був  приблизно удвічі нижче. Настільки значне послаблення дало певний стимул-реакцію до розвитку виробництва утомленому від війни селянству.

Введення продподатку  не стало одиничним заходом. X з'їзд  проголосив Нову економічну політику. Її суть — допущення ринкових стосунків. НЕП розглядався як тимчасова  політика, направлена на створення  умов для соціалізму. Тимчасова, але  не короткочасна. Сам Ленін підкреслював, що «НЕП — це серйозно і надовго!». Таким чином, він погоджувався з  меншовиками в тому, що Росія на той момент не була готова до соціалізму, але для створення передумов  соціалізму зовсім не вважав потрібним  віддавати владу буржуазії.

Головна політична мета НЕПу — зняти соціальну напруженість, укріпити соціальну базу радянської влади у вигляді союзу робітників і селян. Економічна мета — запобігти  подальшому посилюванню розрухи, вийти  з кризи і відновити господарство. Соціальна мета — забезпечити  сприятливі умови для побудови соціалістичного суспільства, не чекаючи світової революції. Крім того, НЕП був націлений на відновлення нормальних зовнішньополітичних зв'язків, на подолання міжнародної ізоляції.

Політична боротьба часів НЕПу

Економічні процеси в  період Непу накладалися на політичний розвиток і в значній мірі визначалися  останнім. Процеси ці впродовж всього періоду Радянської влади характеризувалися  тяжінням до диктатури, авторитаризму. Вже в перші роки після встановлення Радянської влади Ленін, формально  — перший серед рівних, виявився фігурою майже культовою. Вже в ті роки можна говорити про складання культу особи верховного правителя.

Дисципліна усередині  самої комуністичної партії була також посилена. В кінці 1920 року в  партії з'явилося опозиційне угрупування  — «робоча опозиція», яка вимагала передачі всієї влади на виробництві  профспілкам. Щоб присікти подібні  спроби, X З'їзд РКП(б) в 1921 році ухвалив  резолюцію про єдність партії. Згідно цієї резолюції, рішення, прийняті більшістю, повинні виконуватися всіма  членами партії, включаючи і тих, хто з ними не згодні.

Наслідком однопартійності  стало зрощення партії і уряду. Одні і ті ж люди обіймали головні посади і в партійних (Політбюро), і в  державних органах (СНК, ВЦИК і т. д.). При цьому особистий авторитет  народних комісарів і необхідність в умовах Громадянської війни  приймати термінові, невідкладні рішення  привели до того, що центр влади  зосередився не в законодавчому  органі (ВЦИК), а в уряді — Раднаркомі.

Всі ці процеси привели  до того, що дійсне положення людини, його авторитет грали в 1920-і роки більшу роль, чим його місце у  формальній структурі державної  влади. Саме тому, кажучи про діячів 1920-х років, ми називаємо перш за все не посади, а прізвища.

Паралельно зі зміною положення партії в країні відбувалося і переродження самої партії. Очевидно, що бажаючих вступити в правлячу партію завжди буде значно більше, чим в партію підпільну, членство в якій не може дати інших привілеїв, окрім залізних нар або петлі на шию. В той же час, і партія, ставши правлячою, стала потребувати збільшення своєї чисельності для того, щоб заповнити державні пости всіх рівнів. Це привело до швидкого зростання чисельності комуністичної партії після революції. Час від часу він підхльостувався масовими наборами, такими як «Ленінський набір» після смерті Леніна. Неминучим наслідком цього процесу стало розчинення старих, ідейних, більшовиків в числі молодих партійців. На 1927 рік з 1300 тис. чоловік, що полягали в партії, лише 8 тис. мали дореволюційний стаж; більшість останніх комуністичну теорію абсолютно не знало.

Знижувався не лише інтелектуальний  і освітній, але і моральний  рівень партії. В цьому відношенні показові результати партійного чищення, проведеного в другій половині 1921 року з метою прибрати з партії «куркульсько-власницькі і міщанські  елементи». З 732 тис. в партії було залишено лише 410 тис. членів (ледве більше половини!). При цьому третина виключених були вигнані за пасивність, ще чверть — за «дискредитацію радянської влади», «шкурництво», «кар'єризм», «буржуазний  образ життя», «розкладання в побуті».

У зв'язку із зростанням партії всього більшого значення стала набувати спочатку непомітна посада секретаря. Будь-який секретар — посада другорядна за визначенням. Це людина, яка при  проведенні офіційних заходів стежить  за дотриманням необхідних формальностей. У партії більшовиків з квітня 1922 року існувала посада генерального секретаря. Він сполучав керівництво  секретаріатом ЦК і обліково-розподільним відділом, який розподіляв партійців  нижнього рівня по різних посадах. Посаду цю отримав Сталін.

Незабаром почалося розширення привілеїв верхнього шару членів партії. З 1926 року це коло отримало особливе ім'я — «номенклатура». Так стали  називати партійно-державні посади, що входять в перелік посад, призначення  на яких підлягало твердженню в обліково-розподільчому  відділі ЦК.

Ще до смерті Леніна, восени 1923 роки, між його «спадкоємцями» почалася боротьба. У жовтні Троцький виступив з відкритим листом, в якому вказав на становлення бюрократичного внутріпартійного режиму. Через тиждень відкритий лист на підтримку Троцького написала група з 46 старих більшовиків («Лист 46»). Центральний комітет, зрозуміло, відповів рішучим спростуванням. Провідну роль в цьому зіграли Сталін, Зіновьев і Каменев. Гострі суперечки не вперше виникали в партії більшовиків. Але на відміну від попередніх обговорень, цього разу група влади активно використовувала навішування ярликів. Троцького не спростовували розумними аргументами — його просто звинувачували в меншовизмі, ухильництві і інших смертних гріхах. Підміна дійсної суперечки навішуванням ярликів — нове явище: його не було раніше, але воно стане усе більш звичним у міру розвитку політичного процесу в 1920-і роки.