Формування громадянського суспільства в Україні: проблеми та перспективи

Формування громадянського суспільства в Україні: проблеми та перспективи.

АНАЛІТИЧНА ЗАПИСКА

1.       Визначення проблеми для аналізу:

Україна докладає чимало зусиль, аби стати рівноправним партнером держав – членів Європейського Союзу. Ця обставина актуалізує проблему якнайшвидшого й найефективнішого досягнення відповідних стандартів у різних сферах життя. І одним з них є реальнодіюче, життєздатне і сильне громадянське суспільство.
Громадянське суспільство є системою, яка складається з кількох частин. Це, по-перше, громадські інститути , які виконують соціальні функції; по-друге, механізми взаємодії між суспільством та державою; по-третє, механізми контролю суспільством владних відносин.

В сучасній політології триває дискусія щодо чітких критеріїв визначення інституту громадянського суспільства, зокрема відносити до них чи ні політичні партії, органи місцевого самоврядування тощо, оскільки вони перебувають „на пограниччі”  суспільних громадських державних відносин і виступають своєрідним посередником між суспільством і державою. Однак з точки зору реальності посттоталітарних суспільно-політичних процесів у сучасній Україні , існування надмірної багатопартійності ( 148 партій) та способів формування політичних партій, як добровільні об‘єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. А, отже, вони виконують у суспільстві низку важливих функцій, і далеко не перша з них це - боротьба за владу, а вираження соціальних інтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадської думки та ін. У той же час, зважаючи на зміни у нашому виборчому законодавстві політичні партії перебувають у тісному зв‘язку з державною владою. У випадку оволодіння державною владою та чи інша партія стає суб‘єктом державно-політичних відносин і в цій якості не виступає інститутом громадянського суспільства.

Важливим моментом становлення інститутів громадянського суспільства є визнання суспільством факту їх існування, а також визнання їх права і спроможності реагувати на процеси, які відбуваються в суспільстві, позитивно впливати на їх перебіг.
З позиції юридичної науки, громадянське суспільство, як складова держави, є такою моделлю суспільного розвитку, яка пропонує збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних органів і недержавних утворень (інститутів громадянського суспільства) для того, щоб діяльність державних органів завжди перебувала в полі зору недержавних структур, які, в свою чергу, мають співвідносити власні дії із законами та враховувати об’єктивні потреби держави.

Держава та інститути громадянського суспільства, за всієї різниці між ними, мають одну мету – консолідувати суспільство. Але механізми консолідації, як і механізми внутрішньої взаємодії, у них протилежні. Інститути громадянського суспільства об’єднують людей, забезпечуючи їм можливість вільно реалізувати власні інтереси, а держава – як спеціальний інститут – примусом. Для України характерна надмірна політизація деяких інститутів громадянського суспільства, зокрема, таких як церква, ЗМІ. Це є ознакою незрілості суспільства, з однієї сторони, а з іншої обумовлено тим, що
держава не забезпечує умов для їх нормального функціонування. Тому деякі інститути активно вступають у політичний процес. В умовах вже розвинутого громадянського суспільства та правової держави кожен інститут виконує тільки йому притаманні функції.
На відміну від західних демократичних держав, де взаємодія між державою та інститутами громадянського суспільства віддзеркалює баланс сил та груп інтересів, який склався в результаті еволюції демократії, в сучасній Україні характер взаємин держави й інститутів громадянського суспільства (що практично тільки зароджуються) окреслюється тенденцією до визнання: простежується зацікавленість держави до діяльності цих інститутів. Але ця зацікавленість доволі квола, бо держава ще не відчуває реальної користі від діяльності цих інститутів, а інститути, у свою чергу, не докладають достатніх зусиль, аби змінити ставлення до себе. Взаємини між ними частіше будуються на необхідності спонсорувати діяльність громадських інститутів. Хоча інститути уже могли б активніше лобіювати інтереси окремих верств населення.

Одним з факторів ефективності політичної модернізації є створення багаторівневої системи відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства. По-перше, ще не створено повноцінної нормативно-законодавчої бази, яка б регламентувала діяльність інститутів громадянського суспільства, а також держави як посередника в розв’язанні конфліктних ситуацій у громадянському суспільстві . По-друге, дається взнаки низький рівень довіри громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства; вкрай незадовільна взаємодія цих інститутів з органами місцевої влади; відносно невисокий рівень конкурентності інститутів громадянського суспільства, брак чіткого розподілу сфер впливу між ними.
В Україні, у зв’язку з традиційно скептичним ставленням до недержавних структур, основна частина громадських функцій централізована. За даними Інституту соціології НАН України, навіть стосовно таких суто духовних інституцій громадянського суспільства, як „громадські організації”, „церква”, „творчі спілки”, „організації за інтересами”, близько 30 % респондентів вважають державне керівництво ними єдиним ефективним засобом їх розвитку . Та й взагалі рівень довіри населення до державних і недержавних структур гранично низький. За даними того ж Інституту, найвищий ступінь довіри виявляється до громадських (недержавних) інститутів – 0,35; до представницької влади – 0,32; до державних установ – в середньому 0,27; до судової влади – 0,27.

Головні риси нинішньої української реальності  обумовлюють потребу визначити першочергові завдання становлення та розвитку інститутів громадянського суспільства.
Одним з них є створення концепції ефективної взаємодії на горизонтальному та вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів. На сьогодні найвищий рівень плідної співпраці існує між такими парами структур: органи місцевого самоврядування – органи державної влади; органи місцевого самоврядування – політичні партії та рухи; органи державної влади – політичні партії та рухи. Тобто, співпрацюють структури, що репрезентують сферу управління суспільством на різних рівнях .
Хоча в Україні прийнято закони „Про свободу совісті та релігійні організації” (1991 р.), „Про об’єднання громадян” (1992 р.), „Про благодійництво та благодійні організації” (1997 р.), „Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1998 р.) , вони потребують доповнень, які б стимулювали вироблення нової організаційно-правової форми існування інститутів громадянського суспільства, котра враховувала б специфіку їх діяльності.
Провідними осередками діяльності інститутів громадянського суспільства мають стати місцеві структури, в тому числі і політичних партій , яким простіше лобіювати інтереси окремих громадян.

Однак, у багатьох випадках партії розглядають свою діяльність не як репрезентацію на державно-політичній арені інтересів тих верств населення чи тих груп громадянського суспільства, які висловили їм свою підтримку. А як один із засобів політичного і правового впливу на економічні та господарські відносини. Тобто утворився типовий для країн перехідного типу партійно корпоративний синтез, в основу якого було покладено принцип взаємної підтримки: партія набуває матеріально-фінансових гарантій своєї діяльності, а корпорації отримують потужні лобістські угрупування в органах державної влади.

Становлення інститутів громадянського суспільства обумовлюється також потребами населення в реалізації професійних, аматорських і громадських інтересів. У цій сфері інститути громадянського суспільства, як свідчить досвід, діють ефективніше, аніж державні органи. Цьому сприяє властива їм гнучка система управління, здатність швидко адаптуватися до умов, що динамічно змінюються, певна незалежність від рішень державних організацій.

В Україні існує велика кількість недержавних організацій – понад 40 тисяч. Більшість з них опікується кількома видами діяльності, що дає їм змогу добре пристосовуватись до соціально-економічних умов і потреб потенційних клієнтів. Саме така багатовекторна природа дозволяє їм розширювати соціальну базу .

Чинна Конституція України не використовує поняття «громадянське суспільство», хоча свого часу, а саме – у проекті Конституції України в редакції від 1 липня 1992 року третій розділ мав назву: «Громадянське суспільство і держава». Натомість Україна проголосила мету – побудова правової демократичної держави, де громадянське суспільство виступає в якості обов’язкового елементу.
У 2008 році в своєму Посланні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України Президент України Віктор Ющенко одним з головних завдань на поточний рік визначив конституційну реформу. При цьому Глава держави наголосив на необхідності створити Конституцію свобод, яка реально гарантуватиме права і свободи людини та громадянина й убезпечить країну від авторитаризму; посилити вплив і контроль громадян за діями влади, зокрема через істотне вдосконалення виборчого законодавства; розширити механізми прямої демократії; ясно і відповідально впорядкувати відносини у «владному трикутнику» і закріпити права опозиції.

Закони України:

1. Конституція України, витяг;

2. Закон України “Про об’єднання громадян”;

3. Закон України “Про політичні партії в Україні”;

4. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”;

5. Закон України “Про благодійництво та благодійні організації”;

6. Закон України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”;

7. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”;

8. Закон  України “Про  молодіжні та дитячі громадські організації”;

9. Закон України  “Про звернення громадян”;

10. Закон України “Про інформацію”;

11. Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”;

12. Закон України “Про телебачення та радіомовлення”;

13. Закон  України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”;

14. Закон України "Про соціальні послуги";

15. Закон України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”;

16. Закон України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”;

17. Закон України "Про Кабінет Міністрів України".

18. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"

 Укази Президента України:

1. Указ Президента України від 1 серпня 2002 р. № 683 “Про додаткові заходи  щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади”;

2. Указ Президента України від 31 липня 2004р. № 854 “Про забезпечення умов для  більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”;

3. Указ Президента України від 15 вересня 2005 р. № 1276 “Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”;

 Постанови Кабінету Міністрів України:

1. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140 “Про затвердження положення про порядок легалізації об’єднань громадян”;

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 143 “Про порядок справляння і розміри збору за реєстрацію об’єднань громадян”;

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 144 “Про порядок реєстрації символіки об’єднань громадян”;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. № 3 “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”;

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1302 “Про заходи щодо подальшого  забезпечення  відкритості  у діяльності  органів виконавчої влади”;

6. Постанова Кабінету Міністрів  України від 24 лютого 2003 р. № 208 “Про заходи  щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд””;

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 933 "Про проведення Всеукраїнського конкурсу "Приязна адміністрація";

8. Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976 “Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади”.

9. Постанова від 2 вересня 2010 р. № 809 “Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України”.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 “Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”.

 Розпорядження Кабінету Міністрів України:

1. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 р. № 48-р “Про залучення представників молодіжних громадських організацій до роботи на громадських засадах в центральних органах виконавчої влади”;

2. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2004 р. № 759-р. “Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади  щодо забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв’язків з  громадськістю  та взаємодії  із засобами масової інформації”;

3. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. № 178-р “Про схвалення Концепції реформування системи соціальних послуг”.

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 р. № 1035-р "Про схвалення Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства".

5. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 травня  2008 р. № 784-р “Про затвердження плану заходів щодо реалізації у 2008 році Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства”.

6. Розпорядження Кабінету Кіністрів України від 13 січня 2010р.№ 85-р "Про схвалення Концепції проекту Закону України “Про основні засади державної комунікативної політики”.

7. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2010 р. № 1912-р "Деякі питання удосконалення роз’яснювальної роботи органами виконавчої влади".

 Міжнародні документи:

1. Загальна декларація прав людини;

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;