Етапи розвитку української літературної мови

Київський університет імені Бориса Грінченка

Гуманітарний  інститут

Кафедра української мови і методики навчання

 

 

 

 

Етапи розвитку української літературної мови

 

реферат

студентки першого курсу

спеціальності:  філологія. Переклад

Бабкової  Дар’ї

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ  – 2011

Зміст

 

Вступ………………………………………………………………………………………………..3

Основна частина……………………………………………………………………………..4

Висновок………………………………………………………………………………………….8

Список  використаних джерел…………………………………………………………9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Літературна мова — унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці; одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні ознаки літературної мови — її наддіалектний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, функціонально-стильова розгалуженість. Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку цього явища.

Літературна мова зазнає свідомого  впливу носіїв національної мови, які  дбають про дотримання літературних норм, розширення її функцій. Це не лише мова писемних пам’яток, хоча становлення її відбувається саме через писемну практику — рукописні та друковані тексти. Із зростанням консолідуючої функції літературної мови зростає вага її усного різновиду, який поширюється через технічні засоби інформації. Літературну мову не можна ототожнювати з мовою художньої літератури, в якій використовуються позалітературні мовні засоби художнього зображення.

Літературна мова порівняно  з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами, запозичуючи  терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіалектна форма національної мови літературна мова має розгалужену  систему синонімічних рядів, її лексичні багатства відображаються у словниках  омонімів, паронімів, у лексиконах іншомовних слів, що приходять у літературну  мову через книжні стилі. У зв’язку  з тим, що літературна мова зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від  свідомої орієнтації носіїв, закономірними  є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літературних мовних норм. Головна проблема — співвідношення книжкових і розмовних елементів, шляхи демократизації, онароднювання літературної мови, допустимі межі іншомовних впливів тощо.

Вчення про літературну  мову розвинулося у 30-50-і pp. XX ст., коли окреслилося коло теоретичних питань про стабільність і динаміку літературних норм, їх кодифікованість, про функціонально-стильову диференціацію літературної мови, обґрунтування загальнонаціональності характеру літературної мови, про її залежність від мовної ситуації у суспільстві. Якщо спочатку літературна мова як об’єкт дослідження ототожнювалася з писемною мовною практикою, почасти з мовою художньої літератури, то 50-80-і pp. у теорії літературної мови відзначаються увагою дослідників до її усних форм. Розширюється обсяг поняття літературної мови, активізуються соціолінгвістичні методи дослідження варіантів літературної норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис літературної мови не обмежується констатацією явищ, відображених у літературно-художніх текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування літературної мови як носія культурної мовної традиції і як форми соціальної престижності.

 

 

Основна частина

Літературна мова на Україні в своєму історичному розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює Х — ХІІІ ст., середня — ХIV — XVIII і нова XIX — XX ст.. Досить кардинальні зміни в типі літературної мови на межах періодів зумовлені змінами в політичної та культурної історії України.

Літературна мова давньої  доби засвідчена для Києва церковними й науковими текстами, починаючи  від середини XI ст. і грамотою 1130 р., для Галичини – церковними текстами від кінця ХІ ст. і грамотами від середини XIV ст., які відбивають почасти попередню традицію, безпосередньо не збережену. Пам'яток з Чернігова, Тмуторокані, Переяслава майже не залишилося, тому судити про літературну мову цих князівств можна лише порядком гіпотез. Крім церковних та наукових жанрів, той же варіант літературної мови представлений матеріалами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством. Мова усіх цих жанрів у своїй основі церковнослов’янська, хоч до неї чимдалі більше просочується місцеві риси у словництві, фонетиці, морфології, синтаксисі. Ця мова не була регульована жодною спеціальною інституцією, але патронат церкви й зосередження літературного життя навколо церковних центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто різняться від переписаних з болгарських оригіналів. Припускають, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств інтелігенції. Спроби довести існування місцевої літературної мови, посталої на основі мови міст, перед засвоєнням церковнослов’янської мови, не підтримуються жодними відомими фактами. Тільки мова галицьких грамот має місцевий характер, але нема даних, наскільки давня ця традиція.

Занепад Київської, а пізніше  Галицько-Волинської держави і входження  українських земель, крім Галичини й Закарпаття, до білоруських в  своїй основі Великого Князівства Литовського  переривають традицію літературної мови давньої доби. Зокрема стається розрив між церковною і урядовою мовою. Розвиток літературної мови в  церковних жанрах і стилях характеризується в кінці XIV — XV ст. поновою церковнослов'янізації (так звана друга хвиля церковнослов’янських впливів). Але це не стара церковнослов’янська мова, а зреформована в Болгарії патріархом Євтимієм у дусі часом штучної архаїзації, наближення синтаксису й письма до грецької мови, плекання риторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центральноєвропейських канцелярій (латинські, німецькі, чеські, польські). Політичний розрив українських земель між Польщею й Литвою став причиною того, що ця мова виступала в двох відмінах — галицькій і волинсько-поліській. Галицька відбивала фонетику й морфологію південно-західних говірок і мала більше полонізмів, волинсько-поліська з центром у Луцькому відбивала фонетику й морфологію північноукраїнських говірок, а в подальшому розвитку, ставши основою офіційної мови Литовської держави, вбирала, в себе чимраз більше білоруських рис, здебільше орієнтуючись на спільні північноукраїнські та південно-білоруські риси (розрізнення е і Ђ під наголосом, тверді р, ж, ч, ш тощо). Галицька  парость канцелярійної мови незабаром завмерла в наслідок переведення урядів на латинську або польську мову (1433), північноукраїнська парость канцелярійної мови набрала рис своєрідного койне, виступаючи подекуди як дипломатична мова Східної Європи.

Розвиток міст, становлення  українського міщанства і впливи Реформації спричиняють наближення мови інших жанрів до канцелярійної  й розмовної мови. Постають навіть спроби перекладу Святого письма на мову близьку до живої. Однак цей  рух був загальмований так  званою третьою хвилею церковної  слов'янізації. Головною причиною її було те, що після Люблінської унії, в  умовах польської культури, політики й економіки експансії підривалася  фактична можливість оформлення української  літературної мови на основі живої  мови, бо шляхта полонізувалася, а українські міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами національного культурно-політичного  життя. З другого боку, ідеологічний провід українського спротиву перейшов у руки духівництва, що підносило  саме церковнослов’янську мову як носія старої, ще греко-візантійської  традиції. Рух за відродження й  нормалізацію церковнослов’янської мови виявляється в опрацюванні граматик і словників. Відбудувати чисту  церковнослов’янську мову не пощастило, і до неї ввійшли елементи довільні, як і окремі українські (наприклад, у фонетиці вимова ж, а як у, я, г як г, Ђ як і, невимовляння ъ, ъ). Об'єктивно, проти бажання учасників руху, цей тип мови, відриваючи літературну мову від народної й перешкоджаючи секуляризації літературної мови, сприяв успіхам полонізації.

Та навіть у сфері писемного  й офіційного вживання не пощастило  втримати чистоту цієї мови хоч би в межах приписів M. Смотрицького, і в неї продирається багато елементів  живої мови і західних впливів, насамперед латинських і польських. Так витворюється на церковнослов’янській. основі такого типу літературна мова козацької  держави XVII — початку XVIII ст., чий строкатий склад відповідав панівному стилеві доби — бароко. Ця мова культивується в проповіді, науковій літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), зі значно зменшеним церковнослов’янським елементом в діловій мові й приватному листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її діалектну основу, хоч загалом південні західноукраїнські елементи переважали над північноукраїнськими.

Занепад козацької держави  після Полтавського бою 1709 р. підірвав нормальний розвиток цієї мови. Під  впливом заходів російського  уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про  цензурування мови українського друку, русифікація освіти), а почасти  з бажання певних прошарків козацької  старшини й вищого православного  духовенства ствердити своє становище  в Російській Імперії, в обставинах занепаду стилю бароко й секуляризації  культурного життя твори, писані літературною мовою XVII ст., перестають з’являтися друком. Літературна мова України під російською окупацією в другій половині XVIII ст. фактично, стає російська мова (пізні козацькі хроніки, Сковорода, Капніст, «Історія Русов»).

Початком нової української  літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші  частини “Енеїди” І.П. Котляревського – зачинателя нової української  літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу  українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з  народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні  шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні  елементи) в єдину чітку мовностилічну  систему. Українська мова стала придатною  для вираження найскладніших  думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед  нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ  і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували  українську літературну мову, боролися за надання українському народові права  вільно користуватися рідною мовою.

Народна мова в літературі в цей період допускалася в  творах сатирично-гумористичного, рідше  романсово-ліричного жанру, у згоді  з теорією низького стилю в  класицизмі. Твори такого типу не підносилися  до формування літературної мови, а  фіксували різні говірки (північну в Некрашевича, полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ’яненка тощо). Нову настанову принесли ідеї романтизму, що на Україні набрав виразного  народницького забарвлення. Постає проблема поважної й повноцінної  літератури на основі народної мови (Шашкевич, Метлинський, Костомаров). Понад усну мову підносять інше джерело, теж  узяте з уст народу, але більше зв'язане з історичною традицією  — фольклор. Остаточно закріплюється  південно-східна основа літературної мови. Але цим спробам бракувало  історичності. Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичності й  соборності літературної мови, як у  розрізі історичному (використання архаїзмів, слов'янізмів тощо), так  і в географічному (використання приступних і відомих Шевченкові говірок), з врахуванням досвіду  його полтавсько-харківських попередників. У відмінних пропорціях сполучав ці елементи і П. Куліш. Історичний і  стилістичний синтез як суть мовної реформи  лишився незрозумілим сучасникам і  ближчим наступникам Шевченка й  Куліша, але широта географічного  синтезу забезпечила новій літературній мові великий вплив. Ця засада лягла  і в основу мовних прямувань діячів, об'єднаних навколо «Основи», а  пізніше визначила характер словника Б. Грінченка, що всупереч своєму діалектному  характерові відіграв велику роль в  нормалізації літературної мови.

Новосформована літературна  мова поширилася вже в часи «Основи» на наукові й публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала  край заборона друку українською  мовою, видана російським урядом 1863 р.. Перенесення видавничої діяльності до Галичини спричинило й перенесення  туди цього типу літературної мови і остаточно поклало там край традиції середньо-української літературної мови, а згодом і спробам москвофілів  запровадити російську мову. У  Галичині нова літературна мова зазнала  помітних впливів місцевої мови. В. Мова-Лиманський, О. Пчілка, практично  також М. Старицький виступили прихильниками  такого східно-західного синтезу, пізніше  цю лінію провадили М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та інші, тоді як Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький  вважали за потрібне усунути західні  українські впливи (особливо запальних  форм дискусія набирала 1891 — 93 і 1907 — 12 рр.). Впливи північних говірок не були такі помітні, але відбувалися  через твори видатних письменників, що походили з Чернігівщини (Куліш, Грінченко, Коцюбинський та інші). Коли після знесення заборон у наслідок революції 1905 р. літературна мова «повернулася» на Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центральна українська основа лишилася непорушною.

Творення української  держави 1917 — 20 рр., а пізніше політика українізації принесли, з одного боку, поширення літературної мови на всі  сфери життя і всі жанри  літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили  проблеми її нормалізації й кодифікації. У нормалізації літературної мови виявилися  дві течії. Етнографічна школа мала пуристичний характер і хотіла вторувати  народній літературній мові (Тимченко, Смеречинський, ранні праці Курило й Сімовича). Гору взяв напрям, очолюваний О. Синявським, що звертав увагу не лише на традиції, а й на тенденції  розвитку мови. Синявський визначив норми  літературної мови в правописі, орфоепії, морфології й синтаксисі.

Припинення українізації, розгром українського національно-культурного  життя принесли з собою намагання  радянського уряду обмежити вживання української літературної мови (цілковите  виключення її з військового життя, обмеження в технічних жанрах тощо), а з другого боку, намагання  очистити літературну мову. від європеїзмів, незнаних у російській мові, і від  західноукраїнських елементів, переорієнтувати  її на східноукраїнські говірки і  включення деяких суто російських слів, форм і конструкцій. Правопис, граматики  й словники 30-их рр. зайшли в цьому  напрямі так далеко, що деякі зі змін були відкинуті в правописі 1946 р. і в словнику 1948 р., але загальний напрям мовної політики і досі не змінився, хоч у 50-их рр. були поодинокі висловлення критичного характеру в зв'язку з критикою словників або перекладами творів з чужих мов (Ю. Яновський, О. Кундзіч, М. Лукаш та інші). Не зважаючи на цю політику, як також на постійний вплив російської мови, що в СРСР є загальнообов’язковою й головною мовою, тоді як українська мова допущена фактично лише в ролі регіональної «другої мови», яка і досі зберігає загальний характер літературної мови, як він був визначений Т. Шевченком і П. Кулішем, кодифікований Б. Грінченком, О. Синявським і Академічним словником, хоч і порушений у багатьох деталях.