Етапи розвитку української літературної мови

Висновок

Літературна мова становить  культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного  мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Завдяки стабільності літературних норм здобутки в галузі господарства, суспільно-політичні, культурні, художньо-естетичні, життя нації  зберігаються у літературній мові і  передаються новим поколінням. Літературна  мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення  її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Літературна мова взаємодіє  з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розмовної практики, пристосовуючи літературні норми  до адекватного вираження думки  й почуттів.

Українські писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукраїнською мовою написано юридичні, ділові документи, створено культову (релігійну) літературу. Структуру староукраїнської літературної мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної, історичної літератури, господарських порадниках, різножанрових художніх творах тощо. Нова українська літературна мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, науковими, епістолярними творами. Елементи староукраїнської літературної мови перейшли і в нову українську літературну мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діалектній основі, але постійно вбирала в себе також виражальні засоби інших українських наріч.

Суспільно-політичні умови, в яких перебував український  народ, розділений між Росією та Австро-Угорською  імперіями, спричинилися до існування  двох варіантів літературної мови —  східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіональними нормами. Східноукраїнська мовно-літературна практика зазнавала  впливу російської мови, а західноукраїнська  — польської та німецької мов. Об’єднання українських земель у  єдиній державі сприяло наддіалектній  уніфікації літературної мови, розбудові  системи стилістичних, варіантних засобів мовного вираження.

Кожний період розвитку української  літературної мови характеризується різним співвідношенням функціональних стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела, а також  переоцінкою критеріїв становлення  літературних норм. У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мовно-художню практику, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічні норми літературної мови. Крім того, інформативна сфера вбирає і популяризує лексику всіх функціональних стилів, усталює фразеологію, синтаксис, нейтральні стилістичні варіанти, прийнятні для широкого кола носіїв літературної мови. Творцем літературної мови виступає загальноосвічений, культурний соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літературне слово.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного  її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Список використаних джерел

• http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=9025&Itemid=71

• http://litopys.org.ua/ukrmova/um39.htm

• http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0

• http://www.ukrlit.vn.ua/article/1000.html

• http://5ka.at.ua/load/movoznavstvo/ukrajinska_literaturna_mova_formuvannja_normi_funkciji_ta_stili_referat/41-1-0-6957