Формування культури мовлення школярів

 

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ  ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

1.1 Психолого-педагогічне  трактування сутності поняття  «культура мовлення» 

1.2 Психолого-лінгвістичні  основи формування культури мовлення  у  школярів

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ  ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

2.1 Розвиток усного  і писемного мовлення школярів  на уроках рідної мови

2.2 Диференційована система  творчих робіт учнів як засобу  формування культури мовлення  школярів на уроках рідної  мови

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

    В умовах національного та соціально-культурного відтворення, становлення державності та демократизації суспільства, відродження інтелектуального та духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення – найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості. Відповідно до сучасних потреб прийнято ряд документів, які визначають шляхи реалізації наскрізного завдання в галузі мовної освіти Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, окреслюючи перспективи подальшого вдосконалення навчально-виховного процесу, наголошує на тому, що “освіта сприяє формуванню високої мовної культури та мовної компетентності громадян, поваги до державної мови”. Відтак, особливої значущості набуває робота, спрямована на формування культури українського мовлення,

    Проблема культури мовлення завжди була у центрі посиленої уваги вітчизняних лінгвістів і методистів (Н.Д. Бабич, І.К. Білодід, О.М. Біляєв, С.Я.Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх, А.П. Каніщенко, А.П.Коваль, Л.І.Мацько, М.І. Пентилюк, М.М. Пилинський, В.М. Русанівський та ін.). Вченими визначено питання мовної культури людини та суспільства, теорії мовної норми, комунікативні якості культури мовлення., психологічний та психолінгвістичний аспекти породження та особливостей усномовленнєвих висловлювань, які досліджували Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.О. Синиця та ін.

Реферат складається  зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків.

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ  ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ  ШКОЛЯРІВ

1.1 Психолого-педагогічне  трактування сутності поняття  «культура мовлення» 

    У всі часи у різних народів цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час впевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо і є необхідною якістю культурної сучасної особистості.

   Державна національна програма „Освіта" одним із пріоритетних напрямків перебудови школи вважає формування мовленнєвої культури в процесі оволодіння рідною (українською) мовою. Вчитель, щоденно спілкуючись з учнями, може формувати їхню мовну культуру та здійснювати мовне виховання.

   Культура мовлення здавна була об’єктом багатьох досліджень російських та вітчизняних учених (Д.Розенталь, Г.Винокур, Л.Скворцов, Б.Головін, К.Горбачевич, М.Шанський, М.Васильєва, І.Білодід, Н.Бабич, О.Біляєв, М.Жовтобрюх, М.Ільяш, А.Коваль, С.Єрмоленко, П.Дудик та інші). Про це свідчать різноманітні визначення самого поняття залежно від того, що береться за основу.

  За   визначенням науковців,   культура мовлення – це нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації.

     Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

    Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

     Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо.  Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

   Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

    Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови.

    Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

     Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні.

    Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав: “Мова – це віконця, через які дитина бачить світ”. Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: “Багата мова – багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова – висока моральна культура. Убогість слова – це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості” [89, 507].

     Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

    З часу виникнення педагогіки як науки вимоги до вчительського мовлення неодноразово перебували в центрі уваги дослідників. Розробляючи теорію методів навчання, Я.Коменський приділяв особливу увагу словесним методам. Їх цінність він вбачав у тому, що вони активізують дитяче мислення й мовлення, підтримують увагу, сприяють успішному засвоєнню учнями зразків дій (читання, письмо, малювання тощо). Необхідною умовою реалізації всіх цих завдань є, на думку великого педагога, досконале вчительське мовлення. Саме на нього розраховував Я.Коменський, коли писав: “Нехай учитель змушує дітей наслідувати те, що він говорить, нехай він звертає увагу на те, як вони наслідують, і нехай того, хто помиляється, він відразу виправляє” [44, 126].

   Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В.Сухомлинський: ”В руках вихователя слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора” [88, 160]. Культура слова, за В.Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб “це життєдайне джерело – багатство рідної мови – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя”, домагався, щоб “діти відчували красу слова, дбали про його чистоту” [87, 202].

     В.Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, “щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…”[ 86, 509]. 

    Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на   виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов’язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинен дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

     Комунікативна якість мовлення - його чистота - отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [22, 166].

     В орфоепії – правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;

      У слововживанні – відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;

     В інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

         У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект.

       Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися.

     Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

 
ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

       Мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

       Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини – сім’ї та вчителю   Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність

     Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов’язаний з вивченням системи мови.

     Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

      Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток – процес, пов’язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26]

       На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

   У формуванні комунікативно – мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення  з метою дії, створення необхідної  мотивації;

- складання схеми передбачуваних  дій;

- виконання дій у  матеріальному чи матеріалізованому  вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.[20; 236-277].

    Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].

        Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

      Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

     Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення – мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].

       Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

       Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.