Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Декабря 2013 в 12:38, курсовая работа
Метою роботи є: виявлення лінгвістичних та стилістичних особливостей творчості видатного представника англомовної поезії – Емілі Дікінсон.
Об'єктом дослідження є поетика віршованих текстів відомих представників сучасної англомовної поезії.
Ми обмежились аналізом основних напрямків у поезії й творчості лише окремих поетів, чия творчість була найбільш помітною у річищі англомовного літературного процесу та всесвітньої літератури загалом.
Предметом досліджень виступають лінгвостилістичні, семантичні та когнітивні аспекти поетики представників англомовної поезії кінця ІХХ – початку ХХІ століть на прикладі американської поетеси Емілі Дікінсон.
ВСТУП………………………………………………………….….….……............ 3
РОЗДІЛ 1. ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕНЬ СУЧАСНОЇ
АНГЛОМОВНОЇ ПОЕЗІЇ …………………………………………….… 5
1.1. Аналіз досліджень і публікацій з проблеми лінгвостилістичного
аналізу сучасної англомовної поетики ………………............................. 5
1.2. Особливості сучасної англійської поетики …..…………………...… 7
1.3. Основні напрямки в сучасній американській поезії .….………...… 10
Висновки до розділу 1…………………………………………………… 15
РОЗДІЛ 2. ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЕЗІЇ
АВТОРА НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ЕМІЛІ ДІКІНСОН .……...…. 16
2.1. Графічний рівень ……………………..……………………………..... 18
2.2. Морфологічний рівень …………………………………………….…. 19
2.3. Лексичний рівень ………………………………………………..….… 19
2.4. Синтаксичний рівень ……………………………………………..….. 19
2.5. Образність ……………………………………………………………. 20
2.6. Семантико-когнітивний аспект поетики Е. Дікінсон …………….... 23
Висновок до розділу 2 .………………………………………………….... 26
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ……………………………………………….………… 28
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………..…………….….…. 30
ДОДАТОК Англо-український словник лінгвостилістичних термінів..…..….. 32
Щодо сучасної англійської поезії, то варто відмітити, що в 2012 році в Лондоні було оприлюднено короткий список «найбільш вимогливої поетичної премії» імені Т.С. Еліота. До десятки найкращих увійшли найбільші англомовні поети з Британії, Шотландії, Ірландії та Австралії: Джон Бернсайд («Кістка чорного кота»); Керол Енн Даффі («Бджоли»); Леонтія Флинн («Вигода і втрата»); Девід Гарсент («Ніч»); Джон Кінселла («Лати»); Естер Морґан («Ґрація»); Дальджіт Наґра («Неймовірна іграшкова машина для поїдання білих Султана Тіппу»); Шон О’Браян («Листопад»); Бернард О’Доног’ю («Фермерів хрест»); Еліс Освальд («Меморіал»). Серед них, Керол Енн Даффі вже була лауреаткою премії Еліота за книгу "Викрадення".
Голова журі, національна поетеса В.Д. Кларке назвала список премії Еліота «бібліотекою найкращих». «Еліот – один із найбільших поетів ХХ століття, і ми не можемо його підвести, — зазначила вона. — Нам усім жаль тих книжок, які не ввійшли до короткого списку, однак ми направду відчуваємо, що в тому, що таки ввійшло, є те, що багато говорить про британську сьогочасну поезію» (guardian.co.uk).
1.3. Основні напрямки в сучасній американській поезії
Сучасна американська поезія надзвичайно багатогранна. У ній співіснують як регіональні стилі, так і стилі, орієнтовані на відомі поетичні школи. Не зважаючи на те, що сучасна американська поезія і децентралізована, проте умовно її можна розподілити за трьома категоріями, які часто переплітаються одна з одною. Отже, це традиційна поезія (представники якої підтримують або утверджують усталені традиції віршування) – на одному полюсі, експериментальна поезія (представники якої створюють новітні поетичні стилі) – на другому, і, нарешті, ідіосинкратична поезія (представники якої поєднують традиційну техніку з новаторською) – у проміжній позиції між цими двома полюсами. Разом з тим американська поезія є частиною світової поезії, поділяючи певні спільні для сучасності напрямки. Це, зокрема, відчуття дискретності історії: “Кожне явище, переживання або окремий момент розглядаються як окремі та унікальні. Стиль і форма вже видаються чимось другорядним, тимчасовим і вторинним щодо авторської свідомості та самого процесу творення. Звичні категорії самовиразу сприймаються з підозрою, натомість новою традицією стає оригінальність” (Кетрін Ван Спанкерен).
Варто звернутись до персоналій. Так, традиціоналізм простежується у творчості як старших поетів – Річарда Ебергарта, Річарда Вілбура, Джона Кроу Ренсома, Аллена Тейта, Роберта Пенна Воррена та ін., так і їх молодших колег – Джона Голландера, Річарда Говарда, а також раннього Роберта Лоувелла. Традиціоналісти орієнтуються на класичні канони віршування і тяжіють до реалізму, а їхнім творам властива філігранна техніка, вишуканість форми та відстоювання традиційних моральних цінностей.
Роберт Лоувелл (1917-1977), якого дослідники називають найавторитетнішим поетом свого часу, починав як традиціоналіст, але з початку 1950-х років він перейнявся духом експериментальної поезії. Так, у збірці “Лісопильня Каванахів” (1951) традиційні рими вже не домінують, а віртуозно вплітаються у розмовну манеру віршування. У середині 50-х років величезний вплив на Лоувелла справили нові експериментальні твори, такі як поема “Стогін” (“Howl”, 1956) Аллена Ґінсберґа, змусивши переглянути свій власний стиль (який віднині став видаватися йому надто риторичним): “Мої вірші здавалися доісторичними потворами, які назавжди зникли у баговинні під вагою своїх громіздких панцирів? – писав він. – Я декламував те, чого більше не відчував” (Кетрін Ван Спанкерен). У подальшому Лоувелл започатковує нову поетичну форму – поезію-сповідь, розкриваючи власну індивідуальність у її потаємних проявах (збірка “Студії життя”, 1959). У збірках “Загиблим за єдність” (1964), “Записник” (1967-1969) та пізніших творах Лоувелл продовжує розвивати автобіографічну сповідальність, справляючи величезний вплив на поетичну творчість своїх сучасників, особливо – на Джона Беррімена, Енн Секстон та Сільвію Плат.
До ідіосинкратичних поетів, або поетів, які виробили власний своєрідний стиль, поєднуючи традиційні форми з експериментаторством, належать щойно згадані Джон Беррімен (1914-1972), Енн Секстон (1928-1974), Сільвія Плат (1932-1963), а також Теодор Ретке (1908-1963), Річард Хьюґо (1923-1982), Філіп Левайн (нар. 1928), Джеймс Дікі (нар. 1923), Елізабет Бішоп (1911-1979), Едріенн Річ (нар. 1929).
Назвемо основні прикмети творчості окремих із них. Хоча ранні твори Сільвії Плат досить традиційні, пізніші поезії перейняті розпачливою тугою, яку дослідники називають “протофеміністичною” (ідеться, зокрема, про останні вірші поетеси, що увійшли до її посмертної збірки “Аріель”, 1965). Енн Секстон: як і Сільвія Плат, покінчила життя самогубством, більш відверто писала на теми божевілля і смерті, торкаючись також тем і проблем жіночого тіла, провини, сексу. Джон Беррімен: його поезія самокритично відверта (зокрема, у збірці “Пісні мрій”, 1969, він створює гротескний автобіографічний образ Генрі). Елізабет Бішоп: її поезію, як і поезію Меріенн Мур, відносять до “холодної” жіночої поетичної традиції, започаткованої Емілі Дікінсон (інтелектуальність, врівноваженість почуттів, естетизм, вишукана метафорика). Едріенн Річ: на противагу Бішоп, її творчість, поряд із творчістю Сільвії Плат та Енн Секстон, уособлює “гарячу” поезію (насичену емоціями, образною метафорикою, феміністичними ідеями).
Експериментальну поезію можна, за Дональдом Алленом (“Новітня американська поезія”, 1960), розділити на п’ять шкіл: школа “Блек Маунтін”, школа Сан-Франциско, поети стилю “Біт”, Нью-Йоркська школа, сюрреалізм та екзистенціалізм.
Школа “Блек Маунтін” (Чарльз Олсон, Роберт Дункан, Роберт Крілі, Поль Блекберн, Деніз Левертов та ін.) розробляла новітні теорії поетичного мистецтва, зокрема, теорію “проективного вірша”, що належить Чарльзові Олсону. В її основу покладено вчення про відкритість форм, яке грунтується на спонтанності дихальних пауз під час мовлення і переводів каретки при друкуванні. Прикладом відкритої поетичної форми може слугувати і вірш Деніз Левертов, “Міський псалом” (“City Psalm”) (Цитата за: Американская поэзия в русских переводах: ХІХ-ХХ века. – Москва, 1983. – С. 490). Генеза школи “Блек Маунтін” простежується вже як певна поетична традиція через творчість Вільяма Карлоса Вільямса (1883-1963) – до поезії Езри Павнда (1885-1972).
Поетам школи Сан-Франциско (Джек Спайсер, Роберт Дункан, Лу Велч, Ґері Снайдер, Кеннет Рексрот, Дайяна ді Пріма та ін.) властиве тонке відчуття природи, у якій черпають своє натхнення, змальовуючи, переважно, гірські пейзажі та порушуючи проблему зв’язку людини з навколишнім середовищем і космосом.
Поезія стилю “біт” бере початок від віршів, що читалися вголос у клубах культурного андеграунду, ставши прародичкою популярної у 1990-ті роки музики стилю “реп”. Поети-бітники (Аллен Ґінсберґ, Ґреґорі Корсо, Джек Керуак, Вільям Берроуз та інші) революціонізували американську поезію, а їхні вірші завдяки своїй речитативності й співучості знайшли широке визнання. Поезія бітників вважається найбільш антитрадиційною у літературі Сполучених Штатів, проте “за її приголомшливим словесним фасадом криється щира любов до своєї країни. Ця поезія – зойк розпачу і гніву з приводу того, що її авторам видається втратою американської духовної чистоти і згубним марнуванням людських і матеріальних ресурсів” (К.В. Спанкерен). На підтвердження цієї думки звернімося до вірша Аллена Ґінсберґа “Супермаркет у Каліфорнії” (“A Supermarket in California”), у якому виразно простежується мотив суму з приводу духовної спустошеності людини у світі речей і самотності митця:
Поети Нью-Йоркської школи (Джон Ешбері, Френк О’Гара, Кеннет Коч та інші) були найбільш освіченими з-поміж усіх п’яти поетичних груп (переважно випускники Гарвардського університету) і трималися осторонь проблем політики та моралі. Їх вважають поетами суто міського середовища, віртуозами тонкої гри поетичних асоціацій. Творчим натхненником поетів Йью-Йоркської школи і певною стилістичною паралеллю до їх творчості у живописі виступав абстрактний експресіонізм.
До п’ятої групи в експериментальній поезії відносять сюрреалістів та екзистенціалістів. Слід зазначити, що ці модерні філософсько-літературні течії, які піднесли на котурни мистецтва ірраціональне й підсвідоме, на відміну від Європи, проявились у Сполучених Штатах лише у 1960-х роках (під час В’єтнамської кризи). Так, до французького та іспанського сюрреалізму зверталися Роберт Блай, В.С. Мервін, Чарльз Сімік, Чарльз Райт, Марк Стренд та багато інших американських авторів. Літературний екзистенціалізм – ще більш широке явище, яке охоплює десятки постатей і нюансів, та все ж спільним для поетів-екзистенціалістів є мотив екзистенційного пошуку: ірраціонального відчуття неповноти і несправжності буття. У цьому відношенні цікавим прикладом може слугувати вірш Дейвіда Іґнатова “Рятуйте мертвих” (“Rescue the Dead”): парадоксальне протиставлення ілюзії життя (“Not to love is to live”) й того, що є у розумінні екзистенціаліста, який не піддаєтся омані фізіологічної достовірності ілюзії, справжнім життям – буттям на грані цілковитої емоційної самовіддачі і... смерті.
Усі перелічені вище експериментальні школи тією чи іншої мірою визначили напрямки розвитку новітньої американської поезії, найбурхливішим серед яких є “поезія мови”: реалізація проекту самодостатності мови у світі постмодерністичної інтертекстуальності. Серед численних представників: Брюс Ендрюс, Дуґлас Мессерлі, Боб Перелмен, Майкл Палмер та багато інших. Усі вони сповідують “тотальний синтаксис” (вислів Баррета Ваттена), багатокультурність, відкритість поетичної форми, деканонізацію та деідеологізацію тексту, реалізуючи глибинний потенціал мови. В ідеальному ірраціональному прагненні – через розпад аж до вичерпання... й мовчання: “Тиша – це лише те, чого ви самі не промовляєте; інакше її б не було, якщо ви не глухі, – міркує поетеса Фанні Гау, проводячи паралель між новітньою тенденцією до деструкції мови у поезії та її підвалинами, закладеними абсурдистами. – Беккет хотів відвести час для німотності. Він захоплювався безсловесністю малярства, використанням тиші у музиці та дарованою нам беззвучністю геометрії. Він шкодував, що літературі доводиться з такими зусиллями просверлювати дірки у словах, щоб вивільнити безмовність” (Fanny Howe. Weil Over Void, 1996).
На протилежному полюсі деконструкторів мови перебувають ті, для кого література все ще має етичну та етнічну цінність і, як така, повертає цю цінність народові, частиною якого вона є. Ідеться, передусім, про представників етнічних меншин і груп, зосереджених на проблемах незалежності та ідентичності; ці пагони багатокультурної літератури Сполучених Штатів глибоко закорінені в самобутню культуру своїх предків. За фразеологічно містким висловом Ґірі Гобсона, сучасного індіано-американського поета й есеїста, полум’яного прихильника національного відродження: “Спадщина – це народ. Народ – це земля. Земля – це спадщина. Пам’ятаючи цей взаємозв’язок – з народом, минулим, землею, ми відновлюємо на силі нашу єдність як народу. Література, в усіх її формах, є нашим найнадійнішим способом продовжити цю єдність. Творячи літературу, як співці й оповідники давніх часів, ми служимо народові й собі, адже пам’ять має надійну вартість. Ми ніколи не повинні забувати цього взаємозв’язку. Наша земля є нашою силою, а наш народ – землею, однією на всі віки. Так завжди було і так завжди буде. Пам’ять – це все” (Geary Hobson, 2000).
Одним із представників постмодернізму в сучасній англомовній поезії називають Йосипа Бродського. У більшості зарубіжних довідниках Й. Бродського називають американським поетом, який народився у Росії (Russian-born American poet). Сила його ліричного самовиразу, виняткова оригінальність образно-художніх вирішень створюють враження граничного суб’єктивізму, що шокує. Це викликає нарікання на незрозумілість. С.Лур’є зазначив, що ці вірші “описували недоступний для занадто багатьох рівень духовного існування, тому, мабуть, Ахматова називала їх чарівними” [2, с. 142].
Художнику в постмодернізмі надається право вільного переходу з одних просторово-часових рівнів на інші, звертатися (через алюзії, ремінісценції, сюжети, образи та ін.) до досвіду різних епох та культур. Бродський вважав естетичну гру з художньою дійсністю найважливішим принципом своєї творчості. Особливе місце в поетичній системі Бродського посідає категорія життя. Життя і смерть – це прояв одного вічного закону Буття, тому грань між живим і неживим, реальним і нереальним досить не прозора у його творах.
Висновки до розділу 1.
Поділ сучасних поетів на, умовно кажучи, гносеологів мови та гносеологів смислу становить собою не лише найбільш узагальнену класифікацію американської поезії ХХ століття, а й ширше – основні способи осягнення та визначення реальності, про які говорить, зокрема, відомий вчений Свен Беркерц: “За різноманітними й часто протилежними таборами та ізмами, які складають сучасну панораму, криється фундаментальний, визначальний розкол між користувачами мовою. Існує два типи поетів: ті, для кого світ є первинним по відношенню до слова й хто користується мовою, щоб змальовувати реальність; і ті, для кого світ доступний лише через мову, хто користується словами, щоб творити реальність. Поети, які працюють з мовою, і поети, які працюють з мови” (Sven Birkerts, 1989). Генеологію перших Свен Беркерц виводить від Езри Павнда, других – від Томаса Еліота, яких він вважає майстрами, що прийшли до протилежних, навіть ворожих, позицій: це прагнення “опановувати” мову (Павнд) і прагнення “слугувати” мові (Еліот).
РОЗДІЛ 2. ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЕЗІЇ АВТОРА НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ЕМІЛІ ДІКІНСОН
Віршовані тексти американської поетеси Емілі Дікінсон (1830–1886) давно привертають увагу дослідників, які прагнуть пояснити їх образну самобутність, аналізуючи як мовленнєві одиниці текстів, так і фактори життя та творчості американської поетеси.
За традицією дослідники поділяють історію вивчення поетичного здобутку Е.Дікінсон на періоди, починаючи від років життя поетеси (1830–1886), коли, попри всі спонукання, вона особисто відмовляється від публікації своїх віршів, до 1981 року, коли Р. Франклін уперше пропонує видання рукописів поетеси, до сьогодення (M.Freeman, Ch.Miller).
Найбільш плідні результати наукових досліджень стають можливими завдяки поєднанню досягнень і методик різних наук. Сучасні лінгвістичні теорії дають змогу систематизувати проблематику лінгвістичних досліджень і охарактеризувати різні підходи та погляди науковців на співвідношення мови і мислення. До суто лінгвістичних чинників, як правило, відносять складні метафоричні конструкції, фразеологічні звороти та культурно забарвлену лексику, таку як: слова-реалії, особливі авторські слова, жаргонізми, специфічні алюзії, зрозумілі лише представникам певної культури, діалектизми та незвичні ідіоматичні вирази. Натомість, під терміном «екстралінгвістичні» чинники в контексті експериментальної поезії прийнято розуміти саму структурну єдність та синтаксичну своєрідність побудови поетичної строфи, а також загальне ритмічно-мелодійне звучання кожного рядка даної поезії.
Информация о работе Лінгвостилістичні характеристики сучасної англомовної поезії