Наукова діяльність М. Жовтобрюха

 

                                                  Вступ

     Фонетика у розумінні М.А.Жовтобрюха – розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови. Фонетика української мови досліджує звукову систему, що властива українській мові, вивчає умови творення звуків, їх роль в оформленні людської думки, їх класифікацію, різні зміни та чергування.

Осн. одиницею Ф. є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у Ф. не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов’язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специф. рис у різних його стиліст. спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звук. вираженні. Тому й розгляд її фонем. складу в Ф. грунтується на фіз. та артикуляц.-акуст. характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та ін.

Ф. тісно пов’язана  з морфологією: по-перше, морфеми, як і слова, виражаються і розрізняються за допомогою фонем; по-друге, фонеми служать засобом вираження і розрізнення грамат. значень слів (рука — руку) і, по-третє, зміна грамат. форми може супроводжуватися чергуванням фонем у тій самій основі (рука — руці, рух — рушати, ніс — носа).

 

 

 

 

 

                                 

                                  Біографічні дані

Михайло Андрійович Жовтобрюх (17. ХІ 1905, с. Ручки, тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. – 16. ХІІ 1995, Київ) – відомий мовознавець, фахівець із фонетики, граматики й історії української мови. Доктор філол. наук (1964), професор (1965). Після закінчення Дніпропетровського інституту народної освіти (1929), викладав у Запорізькому педінституті. У 1937–1941 і 1944–1948 рр. – доцент Київського педінституту. Згодом завідував мовознавчими кафедрами в педінститутах Тюмені, Бухари та Черкас. У 1959–1982 рр. – завідувач відділу теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР. Водночас (у 1960–1985 рр.) – професор Київського педінституту ім. О. М. Горького. Автор численних праць із проблем сучасної української мови (фонетика, словотвір, морфологія, синтаксис), історії української мови й українського мовознавства, стилістики, культури мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики східнослов’янських мов, діалектології російської мови. Розкрив роль періодичної преси у становленні української літературної мови та її норм. Дав вичерпний діахронічний опис звукової системи української мови у єдності її фонетичного та фонематичного аспектів. Ініціатор і організатор написання академічної праці «Сучасна українська літературна мови» (у 5 кн., 1969–1973). Автор підручників для вищої школи, в яких відображував останні досягнення науково-теоретичної думки. Лауреат премії ім. І. Франка (1985).

Монографії

• «Курс історії української літературної мови» (співавтор; т. 2; 1961).
• «Мова української преси (до середини дев’яностих років ХІХ ст.)» (1963).
• «Сучасна українська літературна мова. Фонетика» (співавтор; 1969).
• «Мова української періодичної преси (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» (1970).
• «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (співавтор; 1973).
• «Історія української мови. Фонетика» (співавтор; 1979).
• «Словотвір сучасної української літературної мови» (співавтор; 1979).
• «Українська літературна мова» (1984).

 

 Словники

• «Українська літературна вимова і наголос» (відповід. ред.; 1973).

 

 Підручники

• «Елементи мовознавства та відомості з історії української мови» (1941).
• «Історична граматика української мови» (співавтор; 1957, 2-ге вид. 1962).
• «Курс сучасної української літературної мови» (співавтор; 1959, 4-те вид. 1972).
• «Порівняльна граматика української і російської мов» (співавтор; 1978; 2-ге вид. 1987).
• «Історична граматика української мови» (співавтор; 1980).
• «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918–1941)» (1991).

                                   Наукові дослідження

Звуки – це найменші неподільні одиниці. Вони характеризуються різними акустичними і фізіологічними властивостями. В слові мовний звук до значення не ідентиферентний. Н-д, звуки [б],[м],[р],[с] вжиті ізольовано, поза словом, не служать засобом спілкування. Але у словах била, мила, вила,рила вони виступають носіями певних значень, бо всі названі слова означають різні поняття.

Звуки можуть вносити нове значення не тільки в слова, а й у їх форми.

Для спілкування мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв'язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема — це неподільна звукова одиниця людської мови, здатна розрізнювати значення слів та морфем.

Кожна фонема, як певна звукова одиниця, відрізняється від інших своїми самостійними властивостями, якісно й функціонально протиставляється іншим фонемам. Всі ж фонеми мови творять єдину систему, в якій кожен член протистоїть всім іншим, відрізняється від них. У цій системі виділити будь-яку фонему можна саме тому, що їй якісно й функціонально протистоять інші фонеми.

Наприклад, в  українській мові виділяється фонема а, бо їй протистоять фонеми е_, і, и, о, у, які відрізняються від неї артикуляційно та функціонально (мала — мела, рак — рік, мама — мамо, сад — суд). Звук н (твердий) в українській мові якісно і функціонально відрізняється від н' (м'якого) і з цього погляду протистоїть йому, отже, приголосні н і н’ становлять в ній окремі фонеми (стан — стан,лан — лан, загону— загону). Слово везти з дзвінким зубним з відрізняється своїм значенням від вести з глухим зубним с; таким чином, артикуляційно різні приголосні — дзвінкий з і глухий с — протистоять один одному й функціонально, тому вони також є окремими фонемами і т. д.

Однак фонема реально  існує в мові не тільки із своїми якісно самостійними ознаками, а і  з тими, які залежать від позиційних умов артикуляції мовного звука. Позиційні, тобто несамостійні, елементи мовного звука творять варіанти, або відтінки, фонеми. Наприклад, в українській мові голосна фонема е в ненаголошеній позиції реалізується також як е^и або я. Реально існуючі в ній ненаголошені звуки е^и й и, які в наголошеній позиції відповідають голосному е, і є варіантами фонеми е (весни, ве^исна, висна). Фонема о в українській мові реалізується не тільки в звукові о (сон,року, ворон), але й в о^у, у⁰ та в о середнього ряду (л'он). Всі вони становлять варіанти фонеми о.

Позиційні варіанти, або відтінки, фонеми називають ще комбінаторними варіантами фонеми

З усіх варіантів найтиповішим для даної фонеми є основний. Він  вимовляється і тоді, коли звук твориться  ізольовано від інших мовних звуків. Так, з усіх варіантів фонеми о в українській мові найтиповішим, або основним, варіантом є лабіалізований голосний середнього піднесення заднього ряду, який звичайно спостерігається в ізольованій вимові та під наголосом після твердого приголосного, а в ненаголошеній позиції — не перед складом з у (мох_у гора). З усіх варіантів фонеми е основним є той, який твориться в ізольованій вимові та в наголошеній позиції (день, сестри).

Основний варіант  фонеми звичайно й сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.

В українській  мові на стику чітко відокремлюваних  складових частин слова або окремих слів приголосні можуть утворювати з акустичного погляду довгий звук: оббити (об:ти). Такі приголосні не становлять осібних фонем, а є сполученням двох однакових фонем нормальної довготи.

Це ж саме відбувається на стику кореневого і суфіксального н: причинна.. У довгому твердому н тут реалізується дві самостійні фонеми н: ст’інна. У такому, наприклад, слові, як ссати і похідних від нього (ссуть, ссавці)_.

Чується довгий твердий с (дати, сут'), в якому реалізується дві самостійних фонеми с (с:ати, с:ут’). _ Поширені в сучасній українській мові довгі м'які приголосні д’:,т’:,н’:, л’:, з’:, с’:, ц’:, ж’:, ч’:, ш’:.

Довгі м'які приголосні теж не є самостійними фонемами, в них виявляється по дві фонеми: з'— з'з', с'—с'с'.

Губні приголосні б, п, в, ф, м, задньоязичні к, х та фарингальний г у сучасній українській літературній мові вимовляються не тільки як тверді, а і як напівпом'якшені звуки. Однак таке розрізнення їх вимови пов'язане не з диференціацією у значенні слова, а з позицією щодо наступного голосного, який і виконує функцію звука, що розрізняє значення слова і його форми: бик — бік. Отже, тверді і напівпом'якшені б_у п,в, ф, м,к, х і г становлять не окремі самостійні фонеми, а лише варіанти тих самих фонем.

Цим самим вони відрізняються  від інших парних твердих і  палаталізованих звуків, які розрізняють значення слів (рад — р'ад, с'іл — с'іл') і тому є окремими фонемами.

М.А. Жовтобрюх схильний вважати їж фонемами периферійної системи. Побудова фонологічної опозиції на основі запозичених та українських слів(бюро – буро) не має достатніх підстав, тому що тверда чи м’яка вимова приголосних у таких іншомовних словах зумовлена чинною орфографією, яка може з часом змінюватися.

 

Голосні звуки  української мови розрізняються  за участю губ та за положенням язика  у процесі їх творення.

За  участю губ у творенні голосних вони діляться на лабіалізовані (від латинського слова labialis — губний, labium — губа) і нелабіалізовані. В українській мові до лабіалізованих голосних належать у та о, а до нелабіалізованих — а, е, и, і.

Ступінь лабіалізації звуків у та о неоднаковий: перший з них лабіалізований значно більше, ніж другий.

Голосні діляться на три групи: а) голосні переднього ряду, б) голосні середнього ряду і в) голосні заднього ряду.

За ступенем підняття спинки язика до піднебіння, або, як ще називають, за способом творення, голосні діляться на звуки високого, середнього і низького піднесення. В українській мові до голосних високого піднесення належать і, и та у, середнього — е та о і низького — а.

Розрізняється сильна і  слабка позиція голосних фонем. Сильною для них є позиція під наголосом, а слабкою — без наголосу. У сильній позиції найповніше виявляються самостійні риси голосного звука як окремої фонеми, тобто в положенні під наголосом він вимовляється чітко, ясно і відмежовується від усіх інших голосних звуків. У слабкій позиції всі голосні характеризуються меншою часокількістю (довготою), тобто вони в ненаголошеному положенні коротші від наголошених.

 За участю  шуму і голосу в творенні  приголосних та їх співвідношенням вони діляться на дві основні групи: а) шумні приголосні і сонанти, або сонорні.

Шумними називаються такі приголосні, які творяться одним шумом або шумом з незначною участю голосу. До шумних належать б, п, ф, г, х, г, к, д, т, ж, ш, дж, ч, з, с, дз, ц.

а також д’з̓, дз^’, с^’, т^̓, ц’   . Шумні приголосні, утворені з участю голосу, є дзвінкі, а утворені одним шумом — глухі. Дзвінкі і глухі приголосні становлять в українській мові акустичні пари, тобто дзвінкому приголосному відповідає глухий,, а саме:

дзвінкі—-б, г, с, д, ж, дж, з, дз; д^’, з^̓, дз^’;

б) глухі— п, х, к, т, ш, ч, с, ц; т^’,с^’, ц̓

Проте глухому ф акустично співвідносного дзвінкого приголосного в сучасній українській літературній мові немає.

Сонорними називаються такі приголосні, які творяться шумом і голосом, але переважає в рих голос. До сонорних належать л, р, м, н, в і j, а також л^̓, р^’, н^’. Звуки л і р називаються плавними, а м і н — носовими.

2. За місцем  творення приголосні розподіляються  на такі групи:

а) губні — б, п, в, ф, м;

б) передньоязичні — д, т, з, с, дз, ц, ж, ги, дж, ч_у

л, р, н і з^’, с^’, дз^’, ц^’, р^’;

в) середиьоязичні—j, д^’, т’, н^̓, л^’;

г)задньоязичні — г (у таких словах, як ганок, гедзь, герлига, гуля), к, х;

  д) горловий, або фарингальний— г.

Губні приголосні діляться на дві групи: губно-губні, або білабіальні, і губно-зубні, або л а б і о - д е н- т а л ь н і.

Активним органом  творення язичних приголосних є язик.

Передньоязичні  приголосні творяться при наближенні кінчика язика або його передньої  частини до верхніх зубів. В залежності від пасивного органа вони поділяються  на зубні і піднебінно-зубні.

До зубних належать з, с, дз, ц, д, т, н; до поднебінно-зубних — ж, ш, дж, ч, р, л.

При творенні середньоязичного приголосного j середня частина спинки язика наближається до середньої частини піднебіння. Тому в залежності від пасивного органа цей звук є середньопіднебінним.

У сучасній українській літературній мові розрізняються приголосні звуки твердий і м'який л (ладу_, л'аду), які становлять окремі фонеми. Твердий л належить до передньоязичних приголосних і твориться при змиканні кінця язика з альвеолами (через це його називають альвеолярним звуком) або з переднім краєм піднебіння. Проте в українських діалектах спостерігається й інша вимова л. Так, наприклад, у багатьох південно-західних говорах при творенні твердого л кінець язика змикається з внутрішньою стороною верхніх передніх зубів, а тіло язика сильно відтягується назад. Такий л називають зубно-велярним (зубно- задньопіднебінним). При його вимові бічні проходи, через які виходить струмінь видихуваного повітря, значно ширші, ніж при вимові звичайного л в літературній мові.