Обучение фонетическому аспекту речи

Фонетичний  мінімум

Основою будь-якої мови є  звук. Багато років мова існувала лише у звуковій формі. Письмовий код  виник набагато пізніше як відображення звукової мови. Всі види МД базуються  на звуках. Роль звукових компонентів  дуже важлива і в письмовому мовленні. Моторна теорія мовлення підкреслює роль кінестезій у письмовому мовленні: ми проговорюємо про себе те, що пишемо і читаємо. Оволодіння усним мовленням та читанням уголос взагалі неможливе без стійких слуховимовних та ритміко-інтонаційних навичок.

Навчання фонетичного  матеріалу передбачає оволодіння учнями всіма звуками і звукосполученнями  виучуваної іноземної мови, наголосом  та основними інтонаційними моделями (інтонемами) найбільш поширених типів  простих і складних речень.

Існує кілька критеріїв  відбору фонетичного мінімуму. За ступенем трудності фонетичного явища об'єктом спеціального засвоєння при навчанні вимови є лише ті, що являють для учнів певні труднощі; за критерієм відповідності потребам спілкування до мінімуму в першу чергу включаються ті звуки та інтонеми, що виконують у мовленні смислорозпізнавальну функцію; за критерієм нормативності з фонетичного мінімуму для середніх навчальних закладів вилучаються всілякі відхилення від норми, а об'єктом навчання виступає повний стиль зразкової літературної вимови (за еталон береться вимова дикторів (коментаторів радіо і телебачення).

Вимоги до вимови учнів

Основними вимогами до вимови учнів є фонематичність та швидкість. Фонематичність передбачає ступінь  правильності фонетичного оформлення мовлення, достатню для того, щоб воно було зрозумілим для співрозмовника; швидкість — ступінь автоматизованості вимовних навичок, яка дозволяє учням говорити в нормальному (середньо-нормальному) темпі мовлення (для англійської мови — 130-150 слів на хвилину).

В середній школі дуже важко досягти безпомилковості та аутентичності вимови учнів. Тому вимоги до вимови учнів визначають, виходячи з принципу апроксимації, тобто наближення до правильної вимови. З цією метою  обмежується обсяг фонетичного матеріалу, що вивчається, а також допускається деяке зниження якості вимови окремих звуків та інтонаційних моделей. Апроксимована вимова — це така вимова, в якій, як і в літературній вимові, відсутні фонологічні помилки, але яка, на відміну від літературної вимови, допускає нефонологічні помилки, тобто такі, що не заважають розуміти усні висловлювання та прочитане вголос цією мовою.

При навчанні іншомовної вимови слід враховувати, що учні вже  володіють звуковими засобами рідної мови та, в багатьох випадках, і другої мови (в Україні — української і російської, української і польської, української і угорської тощо). З одного боку, це допомагає в оволодінні вимовою нової (іноземної) мови, з іншого - викликає певні труднощі, викликані інтерференцією рідної мови. Так, типовою помилкою для україномовних та російськомовних учнів є недотримання довготи голосних у німецькій та англійській мовах, бо у рідній мові довгота не має смисло-розрізняльного характеру. Джерелом помилок в інтонації є, наприклад, відсутність в українській і російській мовах високого початку та різкого падіння у спадному тоні, що характерно для англійського мовлення. Таким чином, у плані навчання вимови вчитель повинен скоректувати ті фонетичні навички, що вже є в учнів, у відповідності до фонетичної системи нової мови та доповнити її тими елементами вимови, які відсутні в рідній або другій мові учнів.

Для нейтралізації негативного  впливу фонетичних навичок рідної мови навчання іншомовної вимови має будуватися на основі порівняльного аналізу  фонологічних систем рідної та іноземної мов, що є одним з важливих спеціальних принципів навчання фонетичного матеріалу. Це дозволяє передбачити можливі труднощі і тим самим знайти шляхи їх подоланні), які визначатимуть характер пояснень учителя та вправи, що матимусь місце у навчальному процесі.

У зв'язку з тим, що репродукція  звукового потоку обов’язково супроводжується  контролем з боку слухового аналізатора, у пам'яті того, хто говорить, мають  бути наявні відповідні акустичні образи. Це вимагає одночасного створення  слухових (акустичних) та мовномоторних образів слів.

Враховуючи труднощі, з якими зустрічається учень  при оволодінні вимовою іноземної  мови, у процесі навчання доцільно використовувати імітативний та аналітичний методи одночасно (пояснення  та аналіз слід використовувати в такій мірі, в якій вони можуть бути корисні учням для розуміння особливостей фонетичного явища і полегшення його засвоєння) Такий метод одержав назву аналітико-імітативного.

Метою навчання фонетичного  матеріалу є формування слухо-вимовних і ритміко-інтонаційних навичок (на апроксимованому рівні). Під слуховимовними навичками мовлення розуміють "навички фонемно правильної вимови всіх звуків у потоці мовлення та розуміння всіх звуків при аудіюванні мовлення".

Ритміко-інтонаційні  навички — це "навички інтонаційно і ритмічно правильного оформлення мовлення і, відповідно, розуміння мовлення інших людей.

Як випливає з цього  визначення, фонетичні навички передбачають як автоматизовану рецепцію звуків (так  званий "фонематичний слух") та інтонем (за аналогією з фонематичним — "інтонаційний слух"), так і їх (ре) продукцію — артикуляцію та інтонування.

Всі навички вимови (так  само як граматичні та лексичні) мають  характеризуватися якостями автоматизованості, гнучкості й сталості і формуватися  поетапно.

Навчання вимови.

Навчання вимови в  початкові школі – одне з основних завдань, оскільки на початковому етапі  вивчення іноземної мови  формуються  основні  механізми легше, ніж  у майбутньому коригувати фонетичні  помилки.

Підкреслимо, що добре сформовані навички вимови мають велике значення не тільки в плані говоріння, але й розуміння мовлення, оскільки той, хто сприймає інформацію, спирається на вже відомі йому звукові образи.

До навчання вимови фонем  англійської мови треба підходити  диференційовано.

1. фонеми подібного ряду:

приголосні — [m], [b], [g], [f], [v], [s], [z], [j];

дифтонг – [ei];

2. фонеми близького ряду:

приголосні – [p], [k], [n], [t], [d], [I], [/], [з], [t/], [d3];

голосні – [і:], [і], [е], [   ], [а:], [    ], [   ], [u], [u:], [л], [   ], [   ];

дифтонги – [ai], [au], [   ], [ou], [    ], [    ], [    ];

3. фонеми далекого ряду:

приголосні – [   ], [   ], [   ], [w], [r], [h].

Фонеми подібного ряду хоча й не тотожні фонемам рідної мови, проте за артикуляцією мало відрізняються від них. Фонеми близького ряду за деякими елементами артикуляції дуже подібні до фонем рідної мови, а за деякими – значно відрізняються від них. Фонеми далеконого ряду не мають аналогів у рідній мові.

Навчаючи англійської  мови, слід ураховувати особливості  фонем. Так, фонеми можна включати у мовлення учнів без спеціальної роботи над ними. Вводячи групи, треба спиратися на подібні елементи, підкреслюючи відмінність між фонемами рідної та англійської мов. Ці фонеми потребують особливої уваги, оскільки учні часто підміняють їх фонемами рідної мови. Фонеми третьої групи легко відрізняються від звуків рідної мови при сприйманні їх на слух, але для оволодіння їх вимовою треба докладно пояснити відповідний артикуляційний уклад.

Учні початкової школи  мають здібності до імітації, що широко використовується під введення й опрацювання звуків англійської мови.

У роботі над окремим  звуком дотримуються такої послідовності: аудіювання слова з новим звуком – виділення нового звука і  аудіювання його у порівнянні з подібними  звуками – вимова звука в складі слова – вимова ізольованого звука – вимова звука в складі слова і в мовленнєвому потоці.

Навчання звуків іноземної мови

За ознакою схожості/розбіжності  звуків іноземної та рідної мови всі  звуки іноземної мови умовно розділяють на три групи.

До першої групи відносять звуки, максимально наближені до звуків рідної (української) мови за своїми акустичними особливостями та артикуляцією (наприклад, англ.: [b, m, s, z,   ]).

Формування навичок вимови названих звуків не викликає особливих труднощів, оскільки має місце позитивний перенос навичок з рідної мови в іноземну. Для засвоєння цих звуків можна обмежитися імітацією, ніяких інших вправ ця група не потребує.

Друга група включає звуки, які, на перший погляд, дуже схожі на звуки  рідної мови, але відрізняються від  них за суттєвими ознаками (наприклад, англ.: [е; І; h]).

Сприймання та відтворення звуків, що належать до другої групи, характеризується високим ступенем інтерференції. Учні автоматично переносять навички  вимови цих звуків з рідної мови в іноземну, що призводить не тільки/до появи акценту в мовленні, але й до помилок на рівні змісту. Звуки цієї групи вимагають від вчителя посиленої уваги та спеціального тренування в різноманітних вправах, особливо в тих, де є контрастування з відповідними звуками рідної мови.

До третьої групи входять  звуки, які не мають артикуляційних або акустичних аналогів у рідній мові учнів (наприклад, англ.: [                  w, r, h ]).

Звуки цієї групи також викликають значні труднощі при засвоєнні, тому що має місце формування абсолютно нової артикуляційної бази.

Таким чином, належність звуку іноземної  мови до тієї чи іншої із трьох згаданих груп зумовлює методику його засвоєння  — способи ознайомлення учнів  з ним, вибір і кількість вправ, що потрібні для оволодіння даним  звуком у рецепції та (ре) продукції.

Ознайомлення учнів з новими звуками іноземної мови

На думку  багатьох  сучасних  методистів,   ознайомлення з новим фонетичним явищем, в тому числі й звуками, має відбуватися у звуковому тексті (щоб учень "купався" у звуках іноземної мови!) шляхом наочної, трохи перебільшеної демонстрації його особливостей. Текст є природним середовищем для будь-якого мовного явища, в тому числі й фонетичного.

Згідно з аналітико-імітативним  підходом до навчання вимови, звуки, що становлять для учнів певні труднощі, виділяються із зв'язного цілого і пояснюються. Правила артикуляції носять апроксимований характер і підказують учням, які органи мовлення (губи, язик, альвеоли, зуби) беруть участь у вимові звука. Англійський звук [W] можна пояснити шляхом порівняння з західним варіантом українського звука (в), який більше нагадує (у) в слонах "був", "спав".

Всі пояснення, які даються  учням, повинні бути чіткими, короткими  і практично цінними, враховувати типові помилки учнів. Після аналітичної частини роботи над звуком/звуками він/вони знову включається в ціле: склади, слова, словосполучення, фрази, які імітуються учнями. Отже, за поясненням має безпосередньо слідувати імітація.

 

Автоматизація дій учнів з новими звуками

Важливу роль у процесі  автоматизації відіграють зразки або  еталони вимови, які сприймають учні. Демонстрація зразків різних рівнів може здійснюватися вчителем або  диктором/дикторами. Для навчання вимови важко переоцінити роль фонограми (або відеофонограми), особливо аутентичної, тобто підготовленої і начитаної спеціалістами-носіями мови.

Фонограма  дає   зразкові  й  незмінні  еталони   вимови,   які   можна багаторазово відтворювати.

Вправи для навчання вимови іншомовних звуків можна поділити на дві основні групи: а) вправи в рецепції та б) вправи в репродукції/продукції. Згадані групи вправ тісно пов'язані одна з одною і націлені на формування як слухових ("фонематичний слух"), так і вимовних (або артикуляційних) навичок.

Розрізняють два методи введення звука в школі:

а) імітативний (для фонем  близького ряду);

б) аналітико-імітативний (для фонем подібного та далекого ряду). Розрізняють 2 етапи роботи над  звуком:

а) введення;

б) автоматизація дій  учнів.

Алгоритм введення звуку:

1. Створення ситуації.
2. Аудіювання тексту вчителем.
3. Виділення слів з новим звуком.
4. Виділення окремого звуку.
5. Імітація та аналіз артикуляції звуку.
6. Артикуляція окремого звука.
7. Включення звука в слово (ряд вправ).
8. Включення слова в речення.
9. Включення слова в контекст.

Навчання інтонації іноземної мови

Інтонація являє собою  комплекс просодичних засобів, складну  єдність таких компонентів як мелодія, фразовий і логічний наголос, ритм, тембр, і темп,  паузація.  Умови навчання іноземної мови в  середніх навчальних закладах обмежують завдання навчання інтонації оволодінням її основними компонентами, а саме: мелодією, фразовим та логічним наголосом (останній має вирішальне значення для спілкування), паузацією при нормальному темпі мовлення.

Метою навчання інтонації  є формування: 1) рецептивних ритміко-інтонаційних навичок, або "інтонаційного слуху" в аудіюванні та 2) продуктивних ритміко-інтонаційних навичок (в говорінні та при читанні вголос). Важливо зазначити, що процес навчання інтонації повинен передбачати нероздільне формування обох груп навичок. Проведені експерименти свідчать також, що значного поліпшення продукції інтонаційних моделей можна досягти лише за умови цілеспрямованого тренування в їх рецепції. На відміну від слухо-вимовних (артикуляційних) навичок, які є мовномоторними, інтонаційні навички - це мовленнєві навички: мовлення ситуативне за своєю природою, тому й наша інтонація завжди залежить від мовленнєвої ситуації, тобто з ким ми розмовляємо, де ми знаходимося, який комунікативний намір ми хочемо здійснити за допомогою інтонації. Перш за все це стосується таких компонентів інтонації як логічний наголос і мелодія. Обидва компоненти можуть змінити зміст висловлювання. Так, якщо у реченні "Єва — моя племінниця" логічний наголос падає на останнє слово, то співрозмовника цікавить, хто така Єва; якщо на другому — чия племінниця Єва, на першому — хто є племінницею. Зміниться не лише логічний наголос, але й фразовий. Наприклад:

1) Eve is my     nice.   2) Eve   is    my niece.      3)   Eve is my niece.

Зміна мелодії також  може змінити зміст висловлювання. Так, в англійській мові речення з дієсловом у наказовому способі в залежності від кінцевого тону може виражати наказ (спадний тон) або прохання (висхідний тон). Наприклад: