Семантико-стилістичні особливості використання фразеологічних одиниць у творах Олеся Гончара

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Невід’ємною ознакою високої мовної культури є володіння лексичним і фразеологічним багатством рідної мови. В умовах національного відродження українського суспільства виникла потреба підвищити ефективність навчально-виховного процесу на уроках мови, знайти вагомі засоби педагогічного впливу на особистість учнів з метою збагачення їх мовлення.

У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. спостерігається посилення уваги дослідників до проблем ідеостилю О.Гончара.

Дослідження ідеостилю О. Гончара розглянуті в роботах таких дослідників як Л. Авксентьєва, І. Білодіда, В. Білоноженко, М. Богдана, С. Ганжі, І. Гнатюк, Л. Скрипник, Н. Сологуб, В. Ужченка, В. Чабаненка, М. Коломійця, Ю. Прадіда, С. Бибик, А. Супрун, Л. Щербачук, Ю. Кохана, В. Папіш, Н. Бабич та ін.

Посилення інтересу науковців до проблем лінгвістики тексту зумовлює необхідність розгляду питань, пов’язаних з функціями і текстотворчими можливостями фразеологічних одиниць у художніх текстах.

Підкреслюючи необхідність аналізу значень мовних одиниць у тісному зв’язку з функціонуванням їх у мові, О. Потебня зазначав: „За звичаєм ми розглядаємо слово в такому вигляді, як воно дається в словниках. Це все одно, якби ми розглядали рослину, якою вона є в гербарії, тобто не так, як вона насправді живе, а як штучно приготовлена з метою пізнання” [26, с. 122]. Тож зрозуміло, що дослідження художніх текстів надає можливості для спостережень функціонально-семантичної суті фразеологізмів.

Художній текст є специфічним філологічним засобом осмислення буття. Об’єктивна реальність світобудови перебуває в основі відтвореної автором реальності й втілюється в усій його мовній палітрі, в тому числі й у семантиці фразеологічних одиниць. У даній роботі дослідимо стилістичні особливості фразеологізмів на матеріалі творів О. Гончара, адже з його іменем нерозривно пов’язаний розвиток і розквіт українського літературного слова, національної мовної культури ХХ ст.

Мова і стиль художніх творів О. Гончара були предметом дослідження в працях М. Братан, В. Галич, С. Головащука, М. Демського, О. Демської, Г. Колесника, Н. Москаленко, І. Семенчука, О. Стішова та ін., але проблеми використання О. Гончаром фразеологічних засобів мови окремо не розглядались.

В українському мовознавстві недостатньо праць, де б аналізувались чинники, які впливають на добір письменником стійких словосполучень, вияв рис його ідіостилю, досліджувались функції і текстотворчі можливості фразеологічних одиниць у художніх текстах.

Мета дослідження – обґрунтувати особливості використання ідеостилю в художніх творах О. Гончара та дослідити можливості використання матеріалів дослідження на уроках української мови в загальноосвітній школі.

Мета дослідження передбачає розв’язання таких завдань:

1. Проаналізувати наукову  літературу за темою дослідження.

2. Розглянути теоретичні засади вивчення фразеологізмів на матеріалі художніх текстів.

3. Дослідити семантико-стилістичні особливості використання ФО у творах Олеся Гончара.

4. З’ясувати можливості використання матеріалів дослідження на уроках української мови в середній школі.

5. Узагальнити матеріали дослідження.

Об’єкт дослідження – мова художньої прози О. Гончара.

Предмет дослідження – семантико-стилістичні групи фразеологізмів, що функціонують у художніх творах О. Гончара „Собор”, „Прапороносці”, „Тронка”. 

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять наукові праці Л. Авксентьєва, Н. Бабич, М. Демського, Н. Сологуб, В. Ужченка, які розглядають фразеологію як складник художньої мови творів представників української літератури; наукові праці М. Братан, В. Галич, С. Головащука, М. Демського, О. Демської, Г. Колесника, Н. Москаленко, І. Гнатюк, Ю. Прадіда, Н. Сологуб, І. Семенчука, О. Стішова, Ю. Кохана, присвячені мові і стилю художніх творів О. Гончара.

 Основними методами  дослідження були: теоретичний аналіз проблеми на базі вивчення наукових джерел (аналіз, порівняння, узагальнення та систематизація даних); вилучений фактичний матеріал опрацьовувався за допомогою описового, зіставного, семантичного та компонентного аналізу. При аналізі фразеологічних одиниць у тканині художнього тексту, їх взаємодії з іншими елементами тексту застосовано контекстологічний метод.

Практична значимість роботи в тому, що її матеріали можуть бути використанні студентами педагогічних навчальних закладів при написанні курсових і бакалаврських робіт, у практиці роботи вчителів української мови і літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Творчість Олеся Гончара у світовому контексті

1.1 Вивчення індивідуального і мовного стилю письменника

 

"Поетична мова — 1) мова віршованої поезії, або віршована  мова (у протиставленні поняттю "мова  прози"); 2) мова художньої літератури  з її визначальною естетичною  функцією; 3) система мовно-виражальних  засобів, орієнтованих на досягнення  ефекту високого стилю, незвичного  для буденного спілкування" [13, с 500]. Коментуючи перше і третє визначення, можна стверджувати: поетична мова розглядається не лише як формальна, віршова організація мовлення, а й як певні семантичні процеси творення образу (наприклад, семантизація звукової будови, переосмислення слів-понять, виникнення нових асоціативних зв'язків між ними, актуалізація синтаксичних структур для створення колоритів індивідуальної і жанрово-стильової мови). Щодо другого визначення, то поетична мова має певні традиції у відборі й організації мовного матеріалу. Використання поетичних традицій свідчить про знання рідної мови, про вміння митця творчо ставитись до того, що стало загальнонаціональним здобутком. Традиційно-поетичними можуть бути і лексико-фразеологічні, і фонетичні, і морфологічні, і синтаксичні елементи. Системну взаємодію традиційно-поетичних та інших мовних засобів зумовлено ідейно-естетичними завданнями твору. Поетичну мову називають також художньою або образною мовою.

Поетична мова являє собою сукупність мовних елементів, які утворюють організовану систему виражально-образних засобів художнього зображення дійсності. Основу поетичної мови складає літературна мова з її нормативністю і стильовою диференціацією. Мовний стандарт не дозволяє письменнику вийти за рамки його звукової, семантичної і формально-граматичної системи.

Засоби поетичного зображення можуть варіюватися, видозмінюватися, зникати або вертатися до художньої мови. Мовна система багата, образна. У зв'язку з цим поетична традиція — це не тільки фактор використання певного мовного матеріалу, а й імпульс до семантико-емоційних інновацій, що дозволяють митцю створити індивідуальний образ на основі традиційно-символічного змісту.

Від майстерності письменника, від його мовної інтуїції і знання мовної системи залежить естетична своєрідність використаних ним традиційно-поетичних елементів, за якими і визначають художній стиль митця. В. Жирмунський стверджує: "Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами" [3, с 200].

Стиль автора — це та сукупність особливостей творчості, яка відрізняє його твори від творів інших письменників. Сукупність зображально-виражальних засобів митця є ефективною, коли закономірно поєднується в художню мотивовану систему. Носіями стилю є елементи форми художнього твору — від композиції до мовних виразових форм. Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють стильову домінанту Стиль — це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби [4, с 344].

Авторський стиль може видозмінюватися у зв'язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Наприклад, у творах вітчизняної літератури відбито різні ідеології письменників: національні ідеї властиві творчому доробку Т. Шевченка, пізнім творам І. Франка, Лесі Українки, Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Ю. Липи, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса та ін., ідеї націонал-комунізму — М. Хвильового, комунізму — М. Бажана, О. Гончара, Ю. Смолича тощо, соціалізму — П. Грабовського, М. Коцюбинського, В.Винниченка та ін., демолібералізму — Д. Павличка, Ю. Андруховича, О. Забужко та ін.

Визначення особливостей індивідуального стилю митця залежить і від врахування певного художнього методу (літературного напряму). Наприклад, зразками барокового стилю у вітчизняній літературі є поезія М. Смотрицького, І. Величковського, Г. Сковороди, збірники проповідей "Меч духовний", "Труби словес проповідних" Л. Барановича, "Ключ розуміння" І. Галятовського, козацькі літописи Г. Грабянки, С. Величка, Самовидця. Елементи бароко наявні й у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Плужника, М. Хвильового, О. Довженка, В. Стуса, І. Драча, В. Шевчука та ін.

Елементи класицизму помітні у поезії І. Некрашевича, трагікомедії "Владимир" Ф. Прокоповича, поемі "Енеїда" І. Котляревського, травестійній оді "Пісні Гараська" П. Гулака-Артемовського, неокласицизму — у поезії неокласиків (М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Ю. Клена, М. Рильського) і письменників-націоналістів (Є. Маланюка, О. Ольжича та ін.).

Сентиментальний метод в українській літературі яскраво представлено повістями "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" Г. Квітки-Основ'яненка. Елементи сентименталізму властиві творчому доробку І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Ю. Федьковича ("Люба-згуба"), П. Грабовського ("Швачка") та ін.

Романтичними творами українських письменників є поезія М. Шашкевича, рання творчість Т. Шевченка (балади "Утоплена", "Причинна", "Лілея" та ін.), роман "Чорна Рада" П. Куліша, Ю. Федьковича тощо. Неоромантичні ідеї у вітчизняній літературі наявні у творах Лесі Українки, представників "розстріляного відродження" (Ю. Яновський, М. Хвильовий та ін.), "празької школи" (О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа та ін.), шістдесятників (0. Довженко, М. Стельмах, М. Вінграновський та ін.).

Український реалізм репрезентують твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Панаса Мирного, І. Франка та ін.

У вітчизняній літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості В. Винниченка ("Чесність з собою", "Записки Кирпатого Мефістофеля", "Гріх", "Базар") та постмодерністів.

Яскраве вираження методу соцреалізму наявне у творчому доробку М. Бажана, Ю. Смолича, І. Микитенка, М. Стельмаха, О. Корнійчука, А. Малишка, О. Головка, пізніх творах П. Тичини, М. Рильського та ін.

Модернізм у вітчизняній літературі представлено літературно-мистецькими тенденціями: символізму (поезія О. Олеся, М. Вороного, ранні твори П. Тичини, 

М. Рильського, В. Еллана-Блакитного; проза О. Кобилянської, М. Хвильового, А. Головка та ін), імпресіонізму (новелістика М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Черемшини), експресіонізму (новели В. Стефаника, "Червоний роман" А. Головка, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Сонячна машина" В. Виннниченка, "Маклена Граса" М. Куліша та ін.), футуризму (поезія М. Семенка, 0. Слісаренка, Л. Савченка, ранні твори М. Бажана), сюрреалізму (поезія раннього періоду П. Тичини, В. Барки, новелістика М. Хвильового, Г. Косинки та ін.), імажинізму (збірки "Золоті шуліки", "Сьогодні" В. Сосюри, "Перстені молодості" Б.-І. Антонича та ін.

В українській літературі постмодернізм представлений творами Е. Андієвської, Ю. Тарнавського, Ю. Андруховича, О. Забужко, літературних угруповань Бу-Ба-Бу, "Пропала грамота", "Нова дегенерація" та ін.

Метод визначає загальний напрям творчості, а стиль — індивідуальні властивості художника слова. Л. Тимофеєв стверджує: "В методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі — те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін."[12,с.64].

Як свідчить шкільна практика, вивчення монографічних тем в старших класах школи на уроках української літератури передбачає дослідження особливостей індивідуального авторського стилю. "У старших класах постають і нові проблеми, що потребуватимуть певних узагальнень на основі вивчення ряду фактів. Сюди належать: індивідуальний стиль письменника, стилістичні особливості, властиві різним літературним напрямам, історичний розвиток літературної мови тощо", — доводять відомі методисти Т Бугайко, Ф. Бугайко [2, с 172].

В індивідуальному стилі письменника знаходить своє вираження авторська позиція щодо вибору певних виражальних засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності. Над проблемою вивчення індивідуального стилю письменника працювали В. Виноградов, А. Федоров, Б. Томашевський, Р. Будагов, Л. Тимофеєв, А. Ревякін, А. Докусов, Г. Поспелов, Ю. Бондарев, Т. Бугайко, Є. Пасічник, С Єрмоленко, Л. Ставицька, Н. Сологуб, Н. Волошина та ін.

В енциклопедії "Українська мова" індивідуальний стиль трактується як "сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших" [14, с 604].

Авторами "Літературознавчого словника-довідника" подано таке визначення поняття "індивідуальний стиль": "Індивідуальний стиль — це іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкретному художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного автора, його нахилу до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне явище" [8, с 312].

Підтримуємо думку вітчизняних мовознавців С Єрмоленко, Л. Ставицької, Н. Сологуб, у русистиці — В. Виноградова щодо визначення терміна "індивідуальний стиль". Л. Ставицька, досліджуючи проблему ідіостилю, зазначила: "Визначення індивідуального стилю письменника висуває проблеми не тільки суто лінгвістичного характеру, а й проблеми естетики" [11, с 61].

Сучасні вчені, досліджуючи художній ідіостиль, зазначають, що його опис залежить від художньо-образного аналізу твору і від того, з якими позамовними явищами дійсності співвідносяться ці одиниці. Залежно від індивідуальної естетики слова позамовний світ набуває різних мовно-виразових форм в ідіостилі, підпорядковується естетичним законам творення і сприймання художнього тексту, через що утворюються образні словесні ряди (епітети, метафори, порівняння). Різні компоненти художнього тексту можуть сприяти функціональній активізації слів із звуковою або колірною семантикою. Звідси художній текст виявляється як система художньо-зображальних засобів — тропів, як певна стилістична структура.