Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Января 2013 в 20:20, реферат
Новаторські прийоми мистецтва Мане, викликали опір публіки, притягували до нього молодих художників, які шукали нові виражальні засоби у живописі. Навколо Мане почали групуватися Дега, Піссарро, Клод Моне, Ренуар і Сіслей. Їм імпонувало не тільки новаторство Мане, але і його освіченість, глибокі пізнання в історії живопису, володіння всіма прийомами мальовничій і графічної техніки. Безпосередніми учнями Мане були Б. Морізо, Є. Гозалес і М. Кессет, однак він справив значний вплив на всю групу художників-імпресіоністів.
Вступ
Початок творчості
Сюзанна
«Сніданок на траві»
«Олімпія»
Живописець сучасного життя
Імпресіонізм Мане
«Бар у Фолі Бержер»
Аукціон Sotheby's у Лондоні
Висновок
Література
План
Вступ
Висновок
Література
Вступ
Колір, - говорив Мане, - це справа смаку і відчуття, але треба мати в душі ще дещо - те, що ви хочете виразити, - без цього все втрачає зміст
Початок творчості найбільшого французького художника Едуарда Мане припало на середину XIX століття. Видатними художниками того часу були Делакруа, Енгр, Коро, представники барбізонської школи, Дом’є, Мілле і Курбе. Невдовзі до цих імен стали додавати і Мане, особливо, коли мова йшла про спроби поновлення художньої мови. Надалі це ім’я завжди будуть пов’язувати з художниками-імпресіоністами, які вважали Мане своїм попередником і натхненником. Критики вважають великою заслугою те, що він знайшов шлях переходу від одного покоління французьких художників до іншого. Твори Мане прикрашають найбільші музеї світу.
Новаторські прийоми мистецтва Мане, викликали опір публіки, притягували до нього молодих художників, які шукали нові виражальні засоби у живописі. Навколо Мане почали групуватися Дега, Піссарро, Клод Моне, Ренуар і Сіслей. Їм імпонувало не тільки новаторство Мане, але і його освіченість, глибокі пізнання в історії живопису, володіння всіма прийомами мальовничій і графічної техніки. Безпосередніми учнями Мане були Б. Морізо, Є. Гозалес і М. Кессет, однак він справив значний вплив на всю групу художників-імпресіоністів.
Едуард Мане залишається прикладом відданого служіння мистецтву. Його закоханість у красу оточуючої дійсності, у людину – головна властивість великого мистецтва, було повністю ним розділене і відчуте.
1. Початок творчості
Едуард Мане народився 23 січня 1832 року в Парижі. Едуард був сином Огюста Мане, чиновника Міністерства юстиції, і Ежені-Дезіре Фурньє, дочки дипломата й хрещениці маршала Бернадотта. Виходець зі знатної буржуазії, вишуканої, освіченої, але консервативної, він недбало вчився й, при всій повазі до батьків, запекло пручався бажанням батька, який ладив йому кар'єру юриста. В 1839 році Едуард Мане був відданий у пансіон абата Пуалу, а в 1844-48 роках учився в коледжі Роллен. Там, він подружився з Антоненом Прустом. Едуард Мане приваблював однолітків своєю простотою й відкритою манерою. Його захищав директор коледжу месьє Дефоконпре - перекладач Вальтера Скотта, особисто пов'язаний із родиною Мане й особливо з полковником Фурньє. Полковник Фурньє (брат Ежені-Дезіре) був людиною освіченою, відчував живу пристрасть до всього, пов'язаного з мистецтвом. Для нього не було більшого задоволення, ніж повести А.Пруста й свого племінника в неділю до Лувра. Він радісно спостерігав, як під час цих екскурсій Едуард із олівцем і альбомом у руках намагався передати свої враження то від картин старих майстрів, то від природи. Одного разу він спробував поговорити про це з батьком Едуарда: порадив своєму шуринові дозволити сину відвідувати факультативний курс малюнка. Однак Огюст Мане досить погано зустрів цю пораду. У нього було три сини: Едуард, Гюстав і Ежен, і він очікував, що всі троє підуть сімейною традицією й будуть готуватися до громадянської кар'єри.
Усупереч бажанню батька,
юний Едуард вступив у морську
школу. Художнє кредо Мане сформувалося
в основному під впливом
Зрештою, перемогла пристрасть Мане до мистецтва. Протягом шести років (1850-1856) він відвідував у Парижі майстерню відомого в той час історичного живописця Тома Кутюра. Кутюр, відомий метр салонного й академічного мистецтва, прославився картиною «Римляни епохи занепаду» (1847, Лувр). З майстром у молодого художника незабаром зложилися досить напружені відносини. Важко було знайти щось більш протилежне, ніж прагнення Мане до живого й сучасного мистецтва й академічний, мертвонароджений "історизм" Кутюра. Проте в майстерні Кутюра, який вимагав від своїх учнів вивчення старих майстрів, Мане прилучився до класичної спадщини, ретельно відвідував Лувр. На відміну від багатьох своїх сучасників-новаторів, художник надовго не затримувалися в майстернях професорів. Мане провів у Кутюра шість років, засвоюючи навички чіткого малюнку й закони композиційної побудови.
Після відходу від майстра Мане робить турне по музеях Голландії, Італії, Німеччині й Австрії. Об'єкти його поклоніння - Тиціан і Тінторетто, Рембрандт і Хальс, Пуссен, Делакруа й Енгр, а з великих іспанців - Веласкес і Гойя.
Знищивши роботи, виконані
в майстерні Кутюра, Едуард вирішує
почати працювати самостійно, виставляється
в паризькому Салоні. Перший значний
добуток картина «Аматор
Хоча Мане вперше потрапив в Іспанію тільки в 1865 році, вся його рання творчість проходить як би під знаком іспанського живопису. На початку 60-их років художник часом близько "переказує" у своїх творах роботи іспанських майстрів, а під час гастролей у Парижі мадридської балетної трупи (1862) пише серію картин із живих іспанських моделей ("Лола з Валенсії", "Гітарист", "Іспанський балет").
2. Сюзанна
Біляве волосся, молочні кольори обличчя, пухкі щічки, порцелянові очі, крихітні ручки, які моторно пурхають по клавішах фортепіано, – такою була Сюзанна Ленхоф у свої двадцять років. Прекрасна піаністка, дочка органіста із Залт-Бомме, невеликого містечка, розташованого на шляху з Буа-ле-Дюк в Утрехт, ця юна голландка жила уроками музики. Вона приходила вчити Мане і його брата Ежена грі на фортепіано.
Незабаром Сюзанна завагітніла, але Едуард не поспішає з нею оженитися. Мане відомо, що батько засудить цей шлюб: суддя ніколи не дасть згоди на те, щоб його невісткою була вчителька музики, до того ж без гроша в кишені. Сюзанна існувала тільки на свої уроки музики, а тепер довелося їх перервати.
Мане воліє лавірувати. Восени він сповідається матері. Мадам Мане так любить цього дорослого хлопчика, легковажного у свої двадцять років, і вірить у нього, що радить вигадати час і поки промовчати. А зараз вони будуть тайкома допомагати дівчині.
Сповіщена про вагітність дочки мати Сюзанни приїжджає в Париж із Голландії. У першу чергу треба дотриматися пристойностей – подбати про репутацію. Дитина – хлопчик – з'явився на світ 29 січня 1852 року. Мане обмежується тим, що дає йому своє ім'я; на місці батька фігурує мнимий Коелла – в акті громадянського стану дитину називають «Коелла, Леон-Едуард».
Сюзанна визнала своє материнство тільки в мерії, але поширювати будуть версію іншу. Надалі про дитину будуть говорити не як про сина Сюзанни, але як про її брата, останню дитину мадам Ленхоф, що має чотирьох дітей. Відтепер Леон-Едуард Коелла стане для всіх Леоном-Едуардом Ленхофом.
Тільки після смерті батька Едуард в 1860 році поселяється разом із Сюзанною Ленхоф у кварталі Батіньоль. А в жовтні 1863 року, нарешті, з нею обвінчається в Залт-Бомме.
3. «Сніданок на траві»
Характер живопису Едуарда Мане багато в чому визначається прагненням переступити за існуючі традиції й створити нове, сучасне, яке відбиває навколишній світ мистецтво. Першим кроком на цьому шляху з'явилися дві картини, які пролунали як виклик офіційному мистецтву: "Сніданок" (1863, Музей Д`Орсе, Париж) і "Олімпія" (1863, Музей Д`Орсе, Париж). Картина "Сніданок" за назвою «Купання» була виставлена в скандально відомому Салоні знедолених, де експонувалися твори, не прийняті офіційним журі. Тепер вона зберігається в зібраннях Музею імпресіонізму. Подібна доля картини, яка втілила новаторські художні принципи, не випадкова. Все життя Мане з великою наполегливістю боровся за визнання свого мистецтва й в остаточному результаті переміг. Вивчаючи живопис майстрів минулого, розвиваючи традиції французьких реалістів середини XIX ст., Мане звернувся у своїх добутках до образів сучасників.
Відкритий переклик зі старим живописом тільки підкреслював новизну мистецтва Мане. На його картині ми бачимо живих парижан 60-их років ХІХ століття. Публіку й критиків шокували зухвалий реалізм художника, ігнорування ним загальноприйнятих академічних канонів краси, а також звичної сюжетної "закінченості" зображення. Герої Мане зовні роз'єднані, не зв'язані поверхневими сюжетними відносинами, але об'єднані однією психологічною й поетичною атмосферою, перейняті загальним відчуттям таємниці життя. У спрямованому прямо на глядача погляді оголеної жінки (художник написав її зі своєї улюбленої натурниці Вікторини Меран) є й зухвала безпосередність, і глибока мрійність. Ця поезія й глибина образів, що стоїть над часом, зближувала Мане, при всім його новаторстві, з великими майстрами минулого. Вона ж у наступному сторіччі надихне Пікассо на створення варіацій на тему "Сніданку". У стилі картини з'єднані дві характерні для Мане тенденції - прагнення до пленеру й до матеріальної й пластичної мальовничої манери. Якщо пейзаж написаний легкими і як би розмитими фарбами, то фігури й чудовий натюрморт являють собою вишукану гармонію більш згущених і контрастних тонів. Починаючи зі "Сніданку", відкинутого офіційним "Салоном" і виставленого в "Салоні знедолених", почався непримиренний конфлікт Мане з офіційним мистецтвом. Цей конфлікт ще більше загострився після створення в 1863 році знаменитої "Олімпії".
4. «Олімпія»
Так само як у попередньому полотні, художник "осучаснив" в "Олімпії" традиційні мотиви, але зробив це ще більш епатажним способом. Замість класичної Венери або романтичної одаліски він, за словами одного критика того часу, "зобразив голу жінку на неприбраній постелі й біля неї негритянку з букетом квітів і чорну кішку з вигнутою спиною". Між цими персонажами ще менше прямого зв'язку, ніж між фігурами "Сніданку", але від їхнього сполучення народжується цільний і насичений асоціаціями образ. Як і оголена в "Сніданку", "Олімпія" (моделлю для неї послужила та ж Вікторина Меран) дивиться на нас загадковим поглядом, немов відчуває переможну силу мистецтва Мане. У живописному відношенні "Олімпія" - одна з вершин творчості художника. В її витонченій і сміливій колірній гармонії виявилася найвища мальовнича культура Мане, що увібрала в себе досвід майстрів минулого. Однак французький художник вніс у цей досвід не тільки сучасну енергію й лаконізм, але й щось принципово нове. Він узагальнює форму, зневажає світлотінню й третім виміром, домагається особливої інтенсивності кольорів. У підсумку картина не тільки здобуває закінченість стилю, але при цьому перетворюється, у значній мірі, з ренесансного "вікна у світ" у поетичний "образ світу". У художніх принципах "Олімпії" багато в чому лежали джерела всього наступного європейського мистецтва.
Інші великі добутки Мане 60-их років - "Сніданок у майстерні" (1868) і "Балкон" (1869), які з'явився своєрідним сучасним переосмисленням картини Гойї.
Після написання “Сніданку” і "Олімпії" художник зазнав жорстокої критики з боку публіки й преси, на його захист стала лише невелика група художників, серед яких були Клод Моне, Едгар Дега, Поль Сезанн, а нападки журналістів відбивав один Еміль Золя. На подяку в 1868 році Мане пише портрет письменника (Музей Д`Орсе, Париж), який представляє собою класичний приклад характеристики моделі за допомогою натюрмортних деталей.
5. Живописець сучасного життя
Однак творчість Мане аж ніяк не вичерпувалася створенням великих програмних композицій. Художника не випадково називали "живописцем сучасного життя".
"Око Мане, - писав
Пруст, - було наділене разючою
пильністю, Париж не знав
До прикладів “чистого” живопису належить “Флейтист” (1866). В 1860-ті роки створюються “Самогубець” (приватне зібрання), “Пейзаж із катафалком” (Метрополітен-музей), “Христос і ангели” (Метрополітен-музей), “Мертвий тореро” (Національна галерея, Вашингтон) та інші.
В 1867 Мане будує власний павільйон на всесвітній виставці в Парижі.
6. Імпресіонізм Мане
Імпресіоністи вважали Едуарда Мане своїм ідейним ватажком і попередником. Але його мистецтво набагато ширше й не укладається в рамки одного напрямку, хоча художник завжди підтримував імпресіоністів в основних поглядах на мистецтво, що стосується роботи на пленері (відкритому повітрі) і відображення скороминущого враження від реально існуючого світу. Так званий імпресіонізм Мане більш близький живопису японських майстрів. Він спрощує мотиви, урівноважуючи в них декоративне й реальне, створює узагальнене уявлення: чисте враження, позбавлене непотрібних подробиць, вираження радості відчуття ("На березі моря", 1873, Збори Ж. Дусе, Париж).
В 1874 році, у рік першої виставки імпресіоністів, Мане їде “у малу столицю імпресіонізму” Аржантей, де працюють Клод Моне й Огюст Ренуар. Едуард Мане неодноразово брав участь у спільній роботі з Моне й Ренуаром на берегах Сени, де основним мотивом його картин стає яскраво-синя вода ("У човні", 1874, Метрополітен-музей, Нью-Йорк). Однак Мане не до кінця приймає принципи нового мистецтва, про що свідчить картина “Аржантей” (1874, Музей образотворчих мистецтв, Турне). На ній художник намалював людину на тлі пейзажу, передаючи відчуття свіжості природи її мімікою, жестом і виразними позами.
Найбільш близька до імпресіоністичного сприйняття світу картина "Човен - майстерня Клода Моне" (1874, Нова пінакотека, Мюнхен), у якій, використовуючи додаткові жовті й сині мазки, художник домагається повної ілюзії вібруючого руху води, затіненою човном. Не можна сказати, що ця робота на пленері сильно змінила творчу манеру художника, але вона значно збагатила його мальовничу палітру. Так, він відмовився від використання чистих чорних кольорів, особливо при написанні пейзажів, і замінив його сполученням окремих мазків різних кольорів.
В 1874 році Мане здійснює подорож у Венецію, враження від якого вилилися в серію імпресіоністичних картин, написаних енергійними мазками ("Каналі Гранді у Венеції", 1875, Компанія Провідент Сек`юріті, Сан-Франциско).
У пізній період своєї творчості Едуард відходить від імпресіонізму й вертається до свого колишнього стилю. У середині 1870-их років працює пастеллю, зберігши при цьому власне уявлення про рівновагу між силуетом і об’ємом ("Жінка, що підв'язує панчоха", 1880, Зібрання Нансен, Копенгаген). Робота художника пастеллю сприяла зм'якшенню його мальовничої манери навіть у тих випадках, коли він описував далеко не поетичні образи, навіяні добутками сучасних йому письменників ("Нана", 1877, Кунстхалле, Гамбург; "У папаши Латюїль", 1879, Музей, Турін).