Олексій Степанович Хомяков

Тільки з 1879 року, за клопотанням  графа Д.Толстого та за сприяння великого князя Костянтина Миколайовича, богословські твори Хомякова дозволили друкувати  в Росії. Позитивний відгук Св. Синоду про Хомякова дав харківський архієпископ Нектарій. Перше російське видання трактату «Досвід катехитичного викладу вчення про Церкву» (М., 1880) супроводжувалося наступною приміткою: «... невизначеність і неточність в деяких висловів, що зустрічаються в ньому, походять від неотримання автором спеціально-богословської освіти». Примітка зберігалася у всіх наступних виданнях, включаючи останні одинадцять (М., 1918). Однак є свідчення, що трактат був схвалений святителем Філаретом, митрополитом Московським.

Зовні історіософські побудови Хомякова здаються простими. З трьох можливих "поділів людства" ("за племенами", "за державами" і "за вірами") найбільш значущим виявляється останній, але для того, щоб зрозуміти віру народу у всіх її аспектах, необхідно вивчення первинного етапу народознання "Племені", що концентрує "фізіологію" даного народу. Аналізуючи початкові рухи племен, Хомяков приходить до висновку "Кожен народ мав свою виняткову пристрасть ", тобто був одностихійний. Розглядаючи "виняткову пристрасть" стародавніх народів, Хомяков виділяє дві антиномічні стихії, що визначали вигляд первісного існування людей на Землі, "народи завойовницькі" і "народи землеробські". У подальшому розвитку своєму ця антиномія ускладнилася безліччю варіантів, але розвиток всесвітньої історії Хомяков розуміє як своєрідну реалізацію драматичного конфлікту двох протилежних духовних "начал".

Символ віри в стихії "іранства" - божество у вигляді вільно творячої особистості. "Кушитство" протиставляє цьому символу свободи стихію необхідності. Відповідно до цієї антитетичній парі (свобода - необхідність) в "кушитських" релігіях (найбільш яскравими з них стають пантеїстичні релігії буддизм, шиваїзм та ін) основним символом стає Змія (яку пов'язують з родючістю, землею і водою, жіночою або чоловічою  силою, часом, мудрістю). "Іранська" міфологія ворожа Змії, Геркулес перемагає Гідру, Аполлон - Пифона, Вішну – Дракона.

При наявності в "іранстві" домішки "кушитства" неодмінно перемагає останнє. Духовна свобода повинна бути абсолютною, будь-яка ж поступка необхідності веде до загибелі духовної свободи. Цей процес Хомяков ілюструє, розбираючи історію Стародавньої Греції та Риму, історію перемоги "кушитства" у споконвічно "іранських" народів європейської Півночі. Поява християнства являла собою героїчну спробу протистояння світовому "кушитству", яке в християнських країнах перейшло "в логіку філософських шкіл". І заперечуване Хомяковим гегельянство стало своєрідним тріумфом "кушитства" в ХІХ столітті. Н Бердяєв назвав антиномію "іранство" - "кушитство" "самою чудовою, що найбільш наближається до геніальності, ідеєю Хомякова". Розмірковуючи про православ'я, католицтво, протестантизм, магометанство, буддизм, конфуціанство, Хомяков відштовхувався від "віри" як явища багатозначного. В основу позитивної програми філософа покладені пошуки шляхів відтворення духовності при усвідомленні початкової "сутності" кожного народу, яка має бути визначена тільки при з'ясуванні законів і факторів споконвічної народної віри.

"Нігілізм" так само, як і "фетишизм", призводять до морального глухого кута, вихід з якого (як усередині стихії "іранства", так і в "кушитстві") лежить в усвідомленні спільних історичних шляхів подальшого єдиного руху вперед. Таким чином, прогрес виявляється неможливий без "поворотної оглядки", - це ще один з хомяковських "парадоксів".

Поетичний дар

Високу оцінку поетичного (саме ліричного) дару Хомякова дали: Пушкін, Гоголь, Тютчев, Л. Толстой і Достоєвський, не кажучи вже про оцінки близьких друзів: Шевирьова, Погодіна, Аксакових, Киреєвських, Язикова, Самаріна та ін. Пушкін, розсудливо, тверезо і справедливо -об'єктивно вказавши на відсутність у Хомякова драматичного елемента в його трагедіях (являють собою чисту лірику ), назвав вірші трагедії «Єрмак» «чарівною красою поезії». Хомяков як «поет слов'янофільства» у 2-й пол. XIX - поч. XX ст. був надзвичайно популярний в слов'янських країнах, поступаючись місцем за силою свого впливу тільки Пушкіну і Лермонтову. У 1854 р. він написав чудовий вірш «Росії», що викликало бурю гніву в урядових колах, в дворянському суспільстві, в середовищі консервативних лібералів. Крім віршів патріотичного, громадянського звучання, у Хомякова чимало віршів про природу, кохання та інших людських почуттях. У своїх прекрасних віршах Хомяков нерідко висловлював і глибоко релігійні почуття.

Смерть

Олексій Степанович, займаючись лікуванням селян під час холерної епідемії, захворів і помер 23 вересня 1860 року. За кілька секунд до смерті, він твердо і свідомо освятив себе хрещеним знаменням. Був похований у Даниловому монастирі, під одним пам'ятником зі своєю дружиною, ним самим же поставленим, зі словами псалма: «Аще беззакония назриши, Господи, Господи, кто постоит». До цих слів після його кончини було дописано: «Блажени алчущии и жаждущии правды». Після закриття монастиря його останки були перенесені на Новодівочий цвинтар.

Використана література:

1. Бердяев Н.А. Алексей Степанович Хомяков, 1912

2. Бердяев Н.А. Хомяков, как философ, 1904

3. Владимиров Л.А. Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение, 1904

4. Керимов В.И. Историософия А.С. Хомякова, 1989

5. Михаил Тюренков. "Алексей Хомяков: философ русской самобытности"

6. http://www.pravmir.ru/aleksej-xomyakov-filosof-russkoj-samobytnosti/