Внутрішня політика Стефана Душана

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка

Історичний факультет

Кафедра історії слов’ян

 

 

 

Реферат

На тему:

Внутрішня політика Стефана Душана

 

 

Підготував:

Студент 3 курсу 3 групи

Історичного факультету

Прищепа Олександр

 

 

Київ 2012

Вступ

Період правління царя Стефана Душана (1331 -1355) більшість істориків вважає справжньою вершиною сербської середньовічної історії та державності. Крім цього майже єдиноголосно відмічається, що сам цар – Стефан Душан був незвичайною, особливою постаттю, що поєднувала в собі якості державця,законодавця, дипломата та полководця.

Хронологічні  рамки реферату охоплюють період правління Стефана Душана  – 1331 – 1355 роки.

Об’єкт дослідження: історія Сербії .

Предмет дослідження: внутрішня політика Стефана Душана (1331 -1355).

Мета роботи: дослідити основні аспекти внутрішньої політики царя Стефана Душана.

Завдання:

-З’ясувати в яких умовах король Стефан Душан прийшов до влади.

-Визначити які заходи  провидилися у внутрішній політиці  держави.

- Прослідкувати вплив  зовнішнього, “візантійського фактору” на внутрішньополітичні заходи.

-Визначити роль Законника  у житті сербської держави.

 

 

 

 

План

-Вступ

-Огляд джерельної бази.

-Прихід Стефана Душана до влади.

-Внутрішня політика.

-Вплив візантійського  фактора на внутрішню політику.

-Законник царя Стефана.

-Початок кінця.

-Висновки.

-Список використаних  джерел та літератури.

 

 

 

 

 

 

 

Огляд джерельної  бази

Починаючи загальний огляд  джерельної бази, треба сказати, що в цілому проблема, яка розглядається  в даному рефераті має доволі суттєвий обсяг джерел різного плану та наукової цінності.

Для початку представимо  таку групу джерел як грамоти правителів (хрісовули) – монастирям та феодальній знаті. Наприклад сюди відноситься грамота царя Стефана Душана Архангельському монастирю (біля Прізрена), 1352 року.¹ Дані  грамоти дозволяють нам з’ясувати становлення і характер феодальних відносин в тогочасній Сербії, її економічно – соціальний розвиток.

Окрему групу становлять твори іноземних авторів. Сюди можна віднести “Історію” Іоанна Кантакузіна, “Ромейську історію” Нікіфора Грігори, Історичні розповіді Лаоніка Хальконділа.

До власне сербських наративних джерел слід відносити Сербсько – копоринський  літопис кінця XIV ст.

Ці дві групи наративних джерел розкривають нам зміст  бурхливих політичних подій,  що відбувалися за правління царя Стефана  Душана (1331 – 1355).

Найбільш суттєвою і важливою для нашого огляду є группа законодавчих пам’яток, головне місце серед яких по праву займає Законник царя Стефана Душана (1349). Він містить положення сербського звичаєвого права, зокрема закріплені в жалуваних грамотах королів, а також низку норм, запозичених з Візантії, але пристосованих до сербських умов.²

Отже, можна зробити певні  висновки, зокрема, що проблема правління  Стефана Душана в достатній мірі представлена джерельними матеріалами,кожен з яких розкриває окремі аспекти історичних процесів того часу, але найбільша наукова цінність все – таки належить Законнику Стефана Душана.

Прихід Стефана Душана до влади.

Перший політичний досвід Стефан Душан набуває ще під час  правління свого батька , Стефана  Уроша ІІІ Дечанського  (1321 – 1331).  Відомо, що молодий Душан певний час був його співправителем. На початку 1322 року Стефан Дечанський  був коронований разом зі своїм сином Душаном, який став “молодим королем”.³ Джерела називали його  з даного приводу “Стефан, младий краль”, “rex juvenis” на противагу “старому кралю” -  “rех veteranus.” За словами професора Флорінського, це одночасне вінчання батька і сина являло нову значну подію в сербській історії . В ній ясно помітно вплив Візантії , де здавна існував звичай у імператорів мати при собі коронованих співправителів з тим же імператорським титулом⁴

Також ще зовсім юному Душану приписують ключову роль у перемозі сербської армії при Вельбоджі над Михаїлом Шишманом ІІІ (1330).⁵ Головний результат тієї битви забезпечили західні найманці, якими власне і керував Стефан Душан. Після цієї важливої перемоги серби змогли поширити свій суверенітет на більшу частину долини Вардара.  Але закріпитися там вони не змогли.

Встановлення влади Стефана  Душана відбувалося в непростих  умовах. Батько й син вели відкриту війну з січня по квітень 1331 року. Потім між ними почалися переговори, посередниками на яких виступили  дубровницькі правителі. Такий тяжко  домовлений мир виявився не довгим і вже в серпні 1331 року військові  дії продовжились. Душан вирушів  зі своїм військом із Зети і пішов на батька, оточив його армію, а самого Стефана Дечанського забрав в полон і заточив до фортеці Звечан, де той  помер через декілька місяців (у листопаді) при нез’ясованих обставинах. Проте як твердить легенда він був задушений за що його син дістав ім’я Душана.⁶

Внутрішня політика.

Правління Стефана Душана (1331 – 1355) вважається найславетнішою добою  сербської історії. Характеризуючи Душана як особистість треба говорити про те, що він був обдарований, енергійний, талановитий правитель, дипломат, полководець, законодавець.⁷

До головних заслуг Стефана  Душана  у внутрішній політиці входять  створення ефективної системи управління, кодифікація права (його знаменитий “Законник”), розвиток торгівлі та ремесел.  Він зумів встановити добрі відносини з Дубровником та Венецією (був почесним громадянином останньої). Також відмічається той факт, що Душан умів знаходити хороших управлінців, при його дворі було чимало європейських фахівців без допомоги яких ефективне керування держави було б просто неможливим.

Також у внутрішніх справах  він додержувався курсу на посилення  центральної влади в державі. Душан старався наблизити до себе грецьку знать, зберігаючи її права та привілеї, аналогічна  політика проводилася відносно грецького духовенства.

Для Душана важливо було залучити на свою сторону грецьке  духовенство завойованих областей, так як він розумів, що проголошення його царем сербів і греків може лише тільки тоді бути законним в очах народу, коли воно буде освячене вищим  авторитетом Церкви. Сербський архієпископ, залежний від Константинопольського  патріарха, зробити цього не міг, якщо б навіть була проголошена повна незалежність сербської церкви, то і тоді сербський архієпископ або патріарх міг би вінчати краля лише сербським царем. Для освячення титулу царя “сербів і ромеїв” , який мав би за собою право на візантійський престол, потребувалось дещо більше.

Константинопольський патріарх не таке вінчання, звичайно, погодитися не міг. В таких обставинах Душан  став прагнути до того, щоб його новий  титул був освячений згодою вищого грецького духовенства завойованих  областей і грецькими монастирями  знаменитої Афонської гори.

Для цих цілей він підтвердив і розширив привілегії та умножив пожалування грецьких монастирів в завойованій Македонії, де під його владу перейшли й  помістю і подвір’я, що належали Афону. Вслід за цим і сам Халкідський півострів з афонськими монастирями перейшов до Душана, і святогорські старці грецьких монастирів не могли не розуміти, що з цього часу верховне покровительство над монастирями повинно перейти від візантійського імператора до нового владики, від якого буде залежати подальший благоустрій монастирів.⁸

Дійшовші  до нас жалувані грамоти (хрисовули) Душана грецьким монастирям Афона, написані по грецьки, свідчать не тільки про підтвердження їм попередніх монастирських пільг  привілеїв  їх володінь, але й про пожалування  нових. Крім хрисовулів окремим монастирям існує вказівка на загальний хрисовул, який Душан надавав всім афонським  монастирям. 

Дитиною Стефан провів 7 років  при візантійському дворі, тому він  був чудово ознайомлений з тяжким становищем Візантії, її постійними переворотами та міжусобними війнами.⁹

Відразу необхідно зазначити, що головна ідея життя цього правителя – посісти місце візантійських імператорів і створити власну імперію, хоч і спрямовувалася в зовнішньополітичне русло, але їй багато в чому були підкорені задачі внутрішньої політики цього  правителя. Також ця головна ідея його політики випливає з того, що в сутичках з Угорщиною та Боснією він не проявляв особливою активності і ці війни були для сербів малоуспішними.

Широкі плани Душана по відношенню до Константинополя відрізнялись від уже відомих раніше планів болгарських царів IX і XIII століття, Симеона та Асенів. Головною ціллю  Симеона було звільнення від влади  Візантії слов’янських земель і створення  з них єдиної слов’янської держави. “Сама спроба його, - пише професор Флорінський, - оволодіти Царгородом витікала все ж із того стремління знищити панування греків і замінити його пануванням слов’ян”.  

Ще більш патріотичні  цілі переслідували Асені, які прагнули до визволення та повної незалежності болгарського народу, хотіли заснувати  болгарське царство, хоч би і з  включенням до нього Константинополя.

Іншими цілями керувався  Стефан Душан, приймаючи титул царя (басилевса) та самодержця (автократора). Тут питання йшло не тільки про  звільнення сербського народу з під  впливу східного імператора. Цілий  ряд даних не залишає сумніву  в тому, що Душан поставив ціль створити замість Візантії нове царство, але  не сербське, а сербсько – грецьке,  що сербський народ, сербське королівство, всі приєднані до нього слов’янські  землі повинні були зробитися  тільки складовою частиною імперії  Ромеїв, головою якої він проголошував себе. Виставляючи себе претендентом на трон Константина Великого, Юстиніана  та інших візантійських государів, Душан перш за все хотів стати  імператором ромеїв, а потім сербів, тобто утвердити своєю персоною сербську династію на візантійському престолі.¹⁰

Головним напрямом його діяльності стала боротьба з Візантією за гегемонію на Балканському півострові, що призвела до поширення сербської  держави аж до Пелопонесу, охопивши македонські, албанські, частково грецькі  землі (Епір, Фессалію, Акарнанію).

 

Період завоювань співпав  зі змінами у внутрішній політиці, за які  Душана визнано великим  царем і поставлено в один ряд  з  Константином Великим. Крім Законника, розгляд якого потребує окремої теми в Сербії займалися редакцією старих та створення нових перекладів візантійських історичних хронік (“Летовник”, “Хроника Георгия Амартола”). Також на сербську мову було переведено “Номоканон” – збірник церковних постанов в більш вузькому і правил християнського життя в більш широкому смислі.  Крім цього на сербську були переведені дві надзвичайно важливі компіляції візантійського права як “Кодекс імператора Юстиніана”, що містив у собі дуже цінні елементи і норми права та “Аграрний закон”, який головним чином регулював відносини власника землі та землероба, правила життя в общині.¹¹

За часів Душана серби  зберігали свій традиційний соціально  – економічний устрій, основу якого  становили громада для суспільного  та задруга для господарсько –  економічного життя. Головою громади  був старійшина, він також міг  бути і головою задруги. Взагалі  рівень життя  простого населення  на той час був не  дуже високим, великих міст не  існувало (за винятком прибережних), більшість будівель будувалася не з каменю, а з дерева.

Дружиною короля Стефана  стала сестра болгарського правителя  Олена, тому внаслідок цього дипломатичного шлюбу Душану вдалося встановити союз з болгарами, який був доволі міцним і ні разу не порушувався за правління сербського короля.

На Пасху 1346 року наступив знаменний день сербської історії. У Скопії, стольному місті Душанів  зібрались імениті властителі зі всього сербського королівства, все  вище сербське духовенство на чолі з сербським архієпископом, болгарське і грецьке духовенство завойованих  областей, голова ради ігуменів (прот), що управляв Афоном, ігумени і старці святої Афонської гори.  Цьому багаточисленному урочистому собору належало узаконити і освятити здійснений Душаном політичний переворот – заснування нового царства. Перш за все собор затвердив сербську патріархію, зовсім незалежну від цареградського патріарха. Такий сербський незалежний патріарх був необхідний Душану для самого акту вінчання на царство. Так як вибори цього патріарха відбувалися без участі вселенських патріархів, то місце цареградського патріарха  повинні були зайняти на соборі 1346 року грецькі єпископи і святогорські старці. Сербський патріарх був обраний, а Константинопольський патріарх відмовився визнати дії собору законними і наклав на сербську церкву відлучення.

Після обрання патріарха  було здійснено урочисте вінчання Душана царським вінцем. Відбулося так зване  помазання  Душана на царство 16 квітня 1346 року архієписком Іоанникієм Печським у титулі “імператора сербів і  греків, болгар та албанців”. 

Привілейовані стани в  Сербії, властела і духівництво, що користувалися  в країні величезним впливом і силою, що обмежувала свободу  дій сербських королів, повинні  були склонитися перед вищим авторитетом  царя, як носія абсолютної монархічної  ідеї.

Згідно з візантійським  звичаєм Душан разом з собою  вінчав на царство свою дружини, а  їх десятирічний син був вінчаний “кралем всіх сербських земель”.

Після коронації Душан  цілим рядом жалуваних грамот  виразив грецьким монастирям і церквам  свою подяку і відвідав зі своєю дружиною Афон, де пробув близько чотирьох місяців, відвідавши всі монастирі, щедро наділяючи їх і приймаючи всюди благословення.¹²