Аграрна реформа П.А.Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)

Офіційна влада ставила на порядок денний питання про ліквідацію земель, які були придбані коштами Селянського банку. Але при ліквідації цих маєтків, окрім загальних технічних ускладнень, існували ще наслідки природного характеру - недорід хлібів, послаблений економічний стан селян та їх спроможність у сплаті. Все це гальмувало розпродаж банківських земель [198, ф.442. - оп.636. - од.зб.422. - лл.13-20].

Рапорти членів відділень Селянського Поземельного банку про хід ліквідаційних робіт по маєтках, які належать банку, свідчать про те, що більшість банківських земель розподілялася на хутори. Площа цих ділянок складала від 5 до 8 десятин. Деяка незначна частина земель передавалася земствам для їхніх потреб, невелика кількість продавалася сільським товариствам. Землі, які Селянський банк не продав селянам, здавали в оренду [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.190. - лл.40, 58, 82, 83, 91]. Однак, треба відзначити, що на більшості землі, яка належала Селянському банку, утворювалися хутори та відруби. Так, за період від 1907 року до 1 липня 1910 року саме в Україні Селянським Поземельним банком було продано 460550 десятин землі, з них хуторами та відрубами - 394248 десятин, або 85,6%. Більшого спрямування це набуло в лівобережних та степових губерніях. В Катериновлаській, Харківській та Полтавській губерніях вона складала 57,1%, а на Правобережжі лише 20,2% [148, с.22]. І хоча ці цифри показують, що невелика частина селян переходила на нові форми господарювання, однак саме в Україні у порівнянні з усією Російською імперією, хуторизація посіла чільне місце. І тільки політика Селянського банку у справі стягування платежів за куплену землю та продаж землі боржників постійно скорочували кількість хутірських та відрубних господарств.

Найбільший відсоток хутірського та відрубного господарства, яке було створено на землях Селянського банку, припадав на Україну. В 1911 році на банківських землях по всій Росії було утворено 7546 хуторів та 12978 відрубів. З них лише на 6 українських губерній (Лівобержжя та Правобережжя) припадало 2571 хутір, що складало 33% до загальної кількості, та 6252 відруби, або 48% [148, с.27].

Підводячи підсумки діяльності Селянського Поземельного банку в Україні, можна зазначити, що політика банку була спрямована на збереження великого поміщицького землеволодіння. Разом з тим П.Столипін намагався створити серед селян заможних власників землі. Звісно, що більша частина селян не потрапила до складу "заможних". Але ця більшість вирішувала спроможність уряду покращити становище селянства.

Основним завданням Селянського Банку в інтересах поміщиків було свідоме підвищення ціни на приватновласницьку землю. Однак, землю селян банк оцінював набагато нижче. Неспроможність селян купувати поміщицьку землю змушувала їх переселятися до Сибіру. Ті селяни, які вдавалися до позик банку на покупку земель, часто не могли утримувати цю землю у власності, оскільки уряд суворо вимагав справної виплати позик. Таким чином більшість селян, які сподівалися за допомогою Селянського Банку покращити свої земельні наділи, опинялися ще в більш скрутному становищі, адже будь-які примхи природи ставили селянське господарство під загрозу неврожаю чи недороду і селянин не мав змоги своєчасно виплачувати позики.

Намагання Селянського банку утворювати на куплених ним землях хутори та відруби, теж не мало особливого успіху. Якщо селяни і погоджувалися на переселення, то позики, які видавалися банком на влаштування господарства, були досить незначними. До того ж, як зазначалося фахівцями, для нормального ведення господарства потрібні були нові технології. Селяни часто обробляли землю старими знаряддями праці, оскільки урядом не передбачалася допомога на технічне облаштування хуторів. До того ж слід зазначити, що найменша площа хутірського господарства (приблизно 5 десятин) також не сприяла впровадженню технологічних новинок.

Треба ще зазначити одну характерну рису в діяльності Селянського банку - при купівлі землі у поміщиків, банк не враховував інтересів селянства. За однією з інструкцій уряду вимагалося, щоб банківські землі продавалися головним чином хуторами та відрубами, незважаючи на особливості ландшафту, природних умов. До того ж в найбільш населених губерніях землі все-одно було замало для створення продуктивного хутірського чи відрубного господарства, а це, в свою чергу, змушувало селян до переселення на східні землі Російської імперії.

Діяльність Селянського Банку носила двобічний характер. З одного боку, Селянський банк намагався захистити великих землевласників, свідомо завищуючи ціни на їхні землі. А з іншого, він сам опинився в дуже скрутному становищі. Багато поміщиків в період революції 1905-1907 років поспішали продати свої землі. Між тим селяни, які в період роботи І та ІІ Державних дум розраховували на ліквідацію поміщицького землеволодіння, не дуже охоче скуповували банківські землі.

Про те, як розподілялися покупки банківських хуторів та відрубів серед різноманітних прошарків селянства, не має достатньо даних. Однак, вважається, що більшість покупців належала до середнього селянства. Вдавалися до купівлі банківських земель і незаможні селяни, сподіваючись таким чином покращити своє становище. Але сувора політика банку до несправних платників позик призводила до продажу всього селянського господарства. Таким чином, уряд сам сприяв тому, що більшість селян розорювалась та поповнювала ряди революційно настроєних мас.

Неспроможність царського уряду вирішити проблеми фінансування реформи призвели до того, що Селянський Банк став не допомогою при впровадженні хутірської та відрубної системи господарювання, а навпаки, викликав ще більше незадоволення селян земельною політикою уряду.

3.3. Переселенська політика уряду у роки столипінської аграрної реформи

Після відміни кріпацтва 1861 року і до кінця 80-х років ХІХ століття переселення селян було заборонено. Однак воно проходило свавільно. Це змусило царський уряд законом 13 липня 1889 року дозволити переселення. Але цей дозвіл був обмежений рядом умов. Переселення за цим законом, дозволялося тільки з попереднього дозволу міністерства внутрішніх справ за узгодженням з міністерством державного майна, яке завідувало казенними землями.

Однак вже на початку ХХ століття уряд змушений був змінити свою політику у переселенській справі. Після селянських хвилювань 1902 року був виданий новий переселенський закон (6 червня 1904 року), яким оголошувалося "вільне" переселення на окраїни. Але більшість селян, які бажали переселитися, не могли скористатися цим законом. Справа в тому, що існувала заборона селянам продавати свою надільну землю. Якщо селянин мав намір переселитися, то його земля мала бути безкоштовно передана общині. Зрозуміло, що більшість селян не мала необхідних коштів для переселення.

З початком революції 1905 року змінюється і ставлення поміщиків до переселенської політики. Створена в 1906 році Рада об'єднаного дворянства вимагала від уряду розробити указ про вільний вихід з общини та закріплення общинної землі в приватну власність, щоб мати змогу масово переселяти малоземельних та безземельних селян [209, с.2]. Але суттєві зміни в переселенську політику були внесені лише на початку 1906 року з виданням інструкції від 10 березня "О порядке применения закона 6 июня 1904 года". З цього моменту переселення стає не тільки повністю вільним, але і всіляко заохочуваним заходом (пільговий проїзд залізницею, кредитна допомога Селянського Поземельного банку і т.інш.) [24, с.60].  Указ 9 листопада 1906 року дав змогу селянам при переселенні продавати закріплену в приватну власність землю. Отже вищезазначений указ сприяв підвищенню переселенського руху, особливо з малоземельних губерній України. До того ж велику роль відігравала урядова пропаганда переселення та обіцянки допомоги переселенцям грошовим кредитом.

Переселення вважалося заходом, який був здатний знищити земельну селянську нужду. Військові події на Далекому Сході на деякий час припинили переселенський рух. Але починаючи з 1906 року урядом приймається ряд заходів з метою переселення селян: так, наприклад, для зазначення вільних для переселення земельних просторів та для полегшення умов переселення, переселенським управлінням було надруковано цілий ряд дешевих видань з довідниковими відомостями, з докладними картами та інш. Видання були розіслані по губерніям. Відновлено також було чинність пільгового переселенського тарифу, який був відмінений на час війни. Були прийняті заходи для забезпечення відновлення переселенського руху за Урал та передбачено спрощення видачі ходакам дозволів на пільгову залізничну перевозку [154, 1908. - 30 мая; 87, 1906. - 29 мая]. З селян, які переселялися, знімалися недоїмки. Вони на 5 років звільнялися від казенних та земських податків, на три роки відстрочувалося відбування військової повинності [71, с.496].

Тим, хто не мав для переселення необхідних коштів, обіцялась урядова допомога у вигляді позик на домобудівництво, пільговий проїзд залізницею, звільнення на новому місці від платежів різних податей та служби в царській армії. Для ознайомлення з місцевими умовами та зарахування за собою переселенських ділянок було організовано ходакування у супроводі земських чиновників.

Царський уряд розумів, що казенні, удільні та продаж незначної частини приватновласницьких земель не покращать становище малоземельних та безземельних селян, тому покладав великі надії на переселення, вважаючи його найкращим заходом проти земельної тісноти Європейської частини імперії. П.Столипін був палким прихильником переселення селян, вважаючи це за найкращий метод вирішення земельного питання. Вважаючи націоналізацію поміщицької землі недостатнім заходом, він в своїй промові на засіданні Державної Думи 10 травня 1907 року приводив на користь переселення такі мотиви: "… если бы не только частновладельческую, но даже всю землю без малейшего исключения, даже землю, находящуюся в настоящее время под городами, отдать в распоряжение крестьян, владеющих ныне надельною землею, то в то время, как в Вологодской губернии пришлось бы всего вместе с имеющейся ныне по 147 десятин на двор, в Олонецкой по 185 десятин, в Архангельской даже по 1309 десятин, в 14 губерниях недостало бы и по 15, а в Полтавской пришлось бы лишь по 9, в Подольской всего по 8 десятин" [139, с.100-101]. Це пояснювалося досить нерівномірним розподілом по губерніях приватновласницьких та казенних земель. Четверта частина приватновласницьких земель знаходилась в 12 губерніях, які мали наділи більше 15 десятин на двір і лише сьома частина приватних земель припадала на 10 губерній, в яких земельні наділи були найменшими, тобто по 7 десятин на двір. Все це свідчить про те, що так чи інакше, але розподілити землю між селянами в межах їх мешкання, не вдаючись до переселення, уряду не вдалося б. У будь-якому випадку переселення ставало нагальним заходом у землевпорядкуванні.

Однак, поміщики вбачали у переселенні тільки контрреволюційні заходи. Тому достатньої підтримки з боку уряду переселення селян не отримало. Це відзначилося не тільки на його організації, але й на матеріальному забезпеченні переселення, яке не відповідало дійсним потребам тих селян, які переселялися. Так, на 1907 рік уряд планував виділити 20 млн. крб. на переселенську справу. Однак само "Переселенське управління" у своїй "Объяснительной записке к сметным приложениям" на 1907 рік зазначало, що тільки більш-менш заможні переселенці на нових місцях ставали господарями, а в останні роки тільки 70% переселенців середнього достатку, після того як подивились на землю, зрікаються переселення. Не менше 30%, проживши декілька років, вертаються назад злиднями. Ще до початку столипінської реформи кількість переселенців, які поверталися на свої землі, постійно зростала. За 10 років від 1885 до 1895 років вернулося 2302 сім'ї, тобто 3,6%. А починаючи з 1895 року кількість тих, хто повертався з кожним роком збільшувалася. Ці дані наведені в табл. 3.3.1 [161, 1906. - 28 листопада].

Таблиця 3.3.1

Кількість сімей, які вернулися з переселення з 1895 по 1902 роки

Як бачимо, число переселенців, які поверталися додому, постійно зростало. В тій же записці автори пояснюють основні причини зворотнього переселення:

1) для переселенців не було запасних ділянок;

2) через нестачу води та погані дороги;

3) не вистачало розмежовщиків земельних ділянок;

4) через злиденну грошову допомогу переселенцям.

Тільки 8% переселенців не потребували допомоги. Автори записки зазначали: щоб переселенець міг влаштувати господарство, йому потрібну не менше 250 крб., а то й всі 500 крб. А урядова допомога складала щонайбільше 50 крб., і тільки тим, хто опинився в крайніх злиднях.

Такий вигляд мало переселення напередодні столипінської реформи. Впровадження нового аграрного законодавства - скасування общини, вільного виходу з неї, права закладати та продавати надільну землю - все це разом з урядовою пропагандою змусило велику кількість селян повернути на шлях переселення. Але уряд, дозволивши селянам вільно переселятися на неосвоєні землі Сибіру та Середньої Азії, навіть не потурбувався створити скільки-небудь зручні умови для переселенців. Розширюючи умови для переселення селян на неосвоєні землі, уряд мав на меті зменшення малоземелля у центрі держави і так максимально послабити боротьбу селян з великим поміщицьким землеволодінням. Тому земські начальники та землевпорядкувальні комісії заохочували виділення на хутори та відруби, ставлячи переселення в тісний зв'язок з урядовою політикою землевпорядкування у сподіванні переселити найбіднішу частину селян. Особлива увага приділялася переселенню у Степовий край, Сибір, на Далекий Схід. Заселення цих багатих, але економічно нерозвинених районів могло б мати досить вагоме значення для всієї імперії, але воно не було слушно та доцільно організоване.

Газета "Рада" подала офіційний опис однієї з місцевостей, виділеної для переселення селян. "Тарський повіт Тобольської губернії має вільних душових наділів 12 тисяч. Сі участки лежать од давніших посілків в середньому на протязі 80 верст (місцями 150). Шляхів мало. До багатьох участків проїзду немає. Скрізь глухі лісові нетри і по самих участках росте ліс, безлісних місць трохи; ниви й сінокоси доведеться розробляти з під лісу. Грунт супісчаний, як де то взявся багном; при задобрюванні забезпечує середній врожай" [161, 1907. - 26 липня]. До того ж, зазначала газета,  прокладка шляхів до тих ділянок по тайзі обходилася по 300 крб. верста. Розкорчовування десятини з-під дерев проходило б не менше як за 100 робочих днів, а якщо брати до уваги сибірську погоду, то протягом цілого року. Отже переселенцю для розчищення ділянки в 15 десятин знадобилося б 7 років. Для того, щоб протриматись на новому місці близько 7 років, селянам потрібно було мати достатньо коштів.