Аграрна реформа Столипіна в Україні та її наслідки

МІНІСТЕРСТВО  ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА СУСПІЛЬНИХ НАУК

 

 

 

 

Реферат

з курсу «Історія України»

на тему «Аграрна реформа Столипіна в Україні  та її наслідки»

 

 

 

 

Виконав:    студент  І курсу

           І медичного

           факультету

           2 групи

           Востротін О.В.

Перевірив:  кандидат

історичних наук

доцент

Глєбова Л. І.

 

 

Харків – 2012

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………….…….3
2. Передумови та перші кроки запровадження столипінської аграрної реформи……………………………………………………………………….6
3. Головні риси столипінської аграрної реформи……………………………..8
4. Висновки……………………………………………………………..………13
5. Використана література……………………………………………………..18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Серед великих фігур російської історії П. А. Столипін об'єктивно  займає особливу нішу .

Інтелектуали в переважній більшості своїй, сперечаючись про  нього, чітко діляться на два табори. Одні вважають його кривавим сатрапом, душителем свобод, виразником інтересів  поміщиків, захисником самодержавно-тоталітарної держави. Інші - прогресивним реформатором, шляхетним лицарем, глибоко віруючим християнином і високоморальною  людиною. Одні вважають, що столипінські реформи, посиливши соціальні протиріччя, об'єктивно прискорили жовтневий  переворот. Інші впевнені, що ніякого  жовтня сімнадцятого року не наснилося  б і в страшних снах, якщо б  життя прем'єра не обірвалася настільки  раптово і передчасно.

Парадоксально, що обидва табори по-своєму мають рацію. Зрозуміти  дану «єдність у різноманітті», мабуть, можна лише за умови політично  неупередженого вивчення життєвого  шляху П. А. Столипіна.

Актуальність теми. Дослідження процесу аграрного реформування на початку ХХ століття є актуальним як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Однією з головних особливостей України, починаючи з другої половини минулого століття, стали аграрні перетворення: селянська реформа початку   60-х років ХІХ століття; столипінська реформа 1906-1914 років. Цей ряд подій сам по собі свідчить про злободенний стан аграрного питання для України.

Все вищезазначене змушує подивитися на процес аграрного реформування останніх півтора століть і в цілому, і розглядаючи кожну спробу реформування сільського господарства окремо.

Україна вступила в ХХ століття як складова частина Російської імперії  з усіма притаманними цій країні проблемами – з напівкріпацьким  режимом на селі і, отже, зі зростаючою необхідністю нових реформ, зволікання з якими робило неминучим революційний вибух.

Зміст цих реформ полягав у проведенні широких демократичних перетворень, але головне – в ліквідації поміщицького землеволодіння, в зміні  суті землеволодіння, передачі всієї  землі тим, хто її обробляє своєю  працею. Таке спрямування селянства  на весну 1906 року перетворилося у  свідому програму. Цьому сприяло  і масове складання наказів депутатам, які були обрані в Державну Думу.

Столипінська аграрна реформа  дійсно стала однією з найважливіших  подій в історії Російської імперії в цілому і в України, зокрема. Вона активно сприяла становленню капіталізму. Реформа була направлена на розчищення селянських земель від "слабких" на користь "сильних", щоб вирішити завдання первісного нагромадження на селі капіталу.

Проводячи історичну аналогію середньовічного  минулого України з сьогоденням, ми бачимо, що в сучасних умовах на новому, більш цивілізованому рівні знов постали проблеми аграрного реформування села. Як і в минулому, нині зростає  роль сільського господарства в економічному житті країни, кризове становище  аграрного сектора економіки  вимагає невідкладних заходів щодо його вирішення. Сільськогосподарські проблеми стали предметом уваги  не тільки науковців, громадськості, але  й державних органів влади. Це, насамперед, стосується прийняття Верховною  Радою Земельного кодексу України.

Однак зростаючий інтерес до низки  проблем, пов'язаних з введенням  приватної власності на землю, деякі  спроби їх вирішення наштовхуються  на відсутність історичного досвіду, певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об'єктивно відтворювали роль та значення аграрного реформування в історії України. Теоретичні та історичні обґрунтування проблем  сільського господарства України відстали від практичних потреб часу. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового осмислення національної історії України в контексті аграрної політики як складової суспільно-цивілізаційного розвитку.

Об’єктом  дослідження є проведення аграрної реформи П.А.Столипіна на початку ХХ ст. в Україні.

Предметом  дослідження є виявлення характерних рис  аграрної реформи в Україні на фоні проведення останньої в Російській імперії, а також її економічні і соціально-політичні наслідки для українського селянства.

Хронологічні рамки визначаються 1906 р., коли революційна ситуація в країні вимагала від уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторі економіки і 1914 р., коли в зв'язку з початком І світової війни землевпорядкувальні роботи поступово скорочуються.

Територіальні рамки визначаються 9 губерніями України – Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською та Чернігівською.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Передумови та перші кроки запровадження столипінської  аграрної реформи

Царський уряд, який прагнув  зберегти за поміщиками землі і панівну  роль у державі, в той же час  змушений був сприяти буржуазному  розвиткові країни. "Столипін, писав  В.І.Ленін, - намагався… старе самодержавство переробити в буржуазну монархію…" Щоб відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі, зміцнити в них  відчуття приватної власності і  сприяти розвиткові капіталізму  руським шляхом, а також створити собі соціальну базу на селі в особі  куркульства, оскільки селянська маса в цілому його опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити  нову аграрну реформу, головним провідником  якої став Столипін.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений  Столипіним указ, за яким кожен господар, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Господар, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – "відруб", а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася "хутором".

Після обговорення й схвалення  законопроекту Державною Радою, він був затверджений царем і  став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здійснення трьох груп законів:

• Зруйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність.
• Насадження на селі хутірського і відрубного господарства.
• Переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у  цілості всі поміщицькі землі  і, по-друге, створював умови для  збирання в руках куркульства  селянських земель, бо значна частина  селян, особливо бідняків, одержавши  землю в особисту власність, не могла  вести на ній господарство і змушена  була продавати її куркулям. "Це, - писав В.І.Ленін – другий великий  крок масового селянства над селянством в інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька "чистка земель" для  капіталізму".

Здійснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях  України (без Волині і Поділля) з 1906 року по 1 травня 1915 року вийшли з  общини 468 тисяч дворів, які закріпили  в особисту власність 2794 тисячі десятин  землі, що становило 30,2 % від загальної  кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з общини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів, на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Головні риси столипінської  аграрної реформи

Важливою ланкою столипінської  аграрної політики було відділення селян  на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням  хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих  господарів – куркулів, які служили  би опорою самодержавства на селі. З  іншого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів.

На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і  відрубах вести господарство могли  в основному лише заможні селяни – куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів  селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячі бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленої за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення  селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він  намагався послабити земельну тісноту  в центральних районах і "розрідити" атмосферу в Росії, постаратися  збути якомога більше неспокійних  селян у Сибір. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. чоловік, з Полтавщини й Чернігівщини – понад 350 тисяч чоловік.

Але царські власті вкрай  погано організували переселення: переселенці  їхали туди в вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було налагоджено, нові місця  переселення не були підготовлені тощо. Через що смертність серед переселенців досягла в окремих випадках 30-40 %. Багато з них зовсім розорившись, поверталися на попередні місця  проживання. У 1911 році на Україну повернулося  близько 70 % переселенців.

Важливою рисою селянського  землеволодіння Правобережжя України  була майже повна відсутність  общини та перевага подвірної форми, яка в роки реформи полегшувала  селянам процес закріплення землі  в особисту власність. У розвитку землеробства відбувались процеси поступового збільшення посівних площ, особливо під зерновими та технічними культурами, урожайності цих культур внаслiдок того, що вони користувались великим попитом на ринку та збільшенню уваги селянства до правильних, раціональних технологій їх вирощування; поступове зростання селянського землеволодіння як наслідок його індивідуалізації та прагнення до прибутковості господарств, поступове зменшення поміщицького землеволодіння як закономірний процес розвитку капiталiзму у сільському господарстві (на Правобережжі воно залишалося стійким внаслідок своєчасної перебудови поміщицьких господарств на ринкових принципах ще після реформи 1861 р.); у розвитку тваринництва - якiснi зміни, пов'язані з орієнтацією селянських господарств на потреби ринку; збільшення уваги селянського населення до правильно організованої системи ведення тваринництва; поступове зростання витрат держави на дані цiлi, активна діяльність земств у цьому напрямі.

Під час проведення столипінської  реформи на українському Правобережжі відбувалося впровадження агрономічних заходів у селянських господарствах, збільшення уваги селян до раціонального ведення своїх господарств; вирішувалася проблема організації страхування від градобою - для зменшення втрат від несприятливих погодних умов.

Розгляд агрономічних заходів  на Правобережжі у цей період дає  підставу зробити висновки, що уряд поступово збільшував витрати на ці цілі; діяльність землевпорядних комісій  та земств спрямовувалась на підтримку  в першу чергу хуторян та відрубників, але поступово розширювала свої рамки для охоплення нею різних верств селянства (це ж виявлялося у  посередницьких операціях губернських  земських кас дрібного кредиту).