Центральна рада - перший украінський парламент

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА – перший український парламент

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ                                                                                                                    3

Розділ 1. Створення Центральної  Ради                                                           5

Розділ 2. Формування Центральної Ради як представницького органу        10

Розділ 3. Структура, організаційні  та правові форми діяльності Центральної  Ради                                                                                                                    15

Висновки                                                                                                            26

Список використаної літератури                                                                  30

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 
ВСТУП

 

Якщо підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й  неволі, то майже 500 років українці у  різних формах мали державність і  тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалась українська держава. На початку ХХ століття втретє відроджується українська державність: створюється Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, що 22 січня 1919 року об’єдналися в соборну Українську державу – УНР.

Народ України першого  грудня 1991 року проголосував за державну незалежність і цим змінив установлений хід історії, засвідчив перед  усім світом, що незважаючи на жорстоке і послідовне викорення генетичного  коду ментальності нації державницька ідея не знищена. Відновлення державності України епохальна подія не тільки для самої України. Це одна з найвизначніших подій другої половини ХХ століття.

Актуальність обраної  для написання теми курсової роботи становить той факт, що над пошуком розв’язання так званої Української справи – проблеми відношення і побудування української державності працювало чимало поколінь українців. Навколо Центральної Ради як у відомості громадськості, так і в літературі нагромадилось безліч міфів і пліток, і щоб розібратись в них потрібен не один рік не один дослідник. Це – дослідження дуже цікавого і повчального феномена переростання нечисленного інтелігентського гуртка у повноцінну державну організацію. Це, нарешті, питання саме цієї державності якою вона була. І в такому контексті важливо, хоча б побіжно, розглянути зовнішньополітичні аспекти діяльності. І, звісно, з’ясувати наскільки це взагалі можливо – причинити загибелі.

Метою курсової роботи стало  вивчення наступних питань – створення Центральної Ради, формування Центрально Ради як представницького органу, структури, організаційних та правових форм діяльності Центральної Ради.

Для досягнення мети використовувалася  різноманітна література, зокрема, можна  навести хоча б праці окремих  авторів: Шевчука В.Н., Тараненко  М.Г. “Історія української державності”, Рогожина А.Й. “Історія держави і права України”, Донцова Д. “Історія розвитку української державної ідеї”, Єфименко О. “Історія України та її народу”, Коваля М.В., Кульчицького С.В., Курносова Ю.О. “Історія України” та ряд інших.

Дана тема курсової роботи розкривається у таких п’яти  розділах:

розділі 1 "Створення  Центральної Ради",

розділі 2  "Формування Центральної Ради як представницького органу",

розділі 3 "Структура, організаційні та правові форми  діяльності Центральної Ради”.

 

 

 

Розділ 1. Створення Центральної  Ради

 

Спалах підігрітого війною імперського патріотизму та жорсткі репресії царської влади придушили розвиток українського руху, але не змогли знищити його вповні. Як тільки злигодні воєнних дій почали переважувати в суспільстві шовіністичні, ура-патріотичні настрої, як тільки захитались основи імперії, українство знов вийшло на вулиці. Лютнева революція 1917 року в Санкт-Петербурзі сколихнула українську громадськість. По всій Україні, а також в столиці імперії пройшли масові українські маніфестації. Проголошені Тимчасовим урядом політичні свободи були одразу ж використані для відродження українських політичних та культурницьких організацій. У Києві 17 березня постала Центральна Рада, як орган репрезентації інтересів українського народу перед російським урядом. До неї ввійшли представники різних українських політичних партій, груп та громадських організацій: військовиків, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, ТУПу і т.п. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Говорячи про вплив  М. Грушевського та його ідей на долю Української  Народної Республіки, один з її чільних діячів часів Директорії І. Огієнко згадував: "Спочатку, в 1917-1918 роках в Україні панувала автономія, як своя ідеологічна форма державного устрою. Автономія з ким? З Росією. Так навчав проф. Грушевський, а всі інші йшли за ним.

І це була головна ідеологія початкової Центральної Ради. Українська інтелігенція була нечисленна, політично таки мало свідома, у своїй переважаючій більшості міцно і сильно пов’язана з інтелігенцією російською. Свої українські партії тільки-но починалися, своєї виробленої традиції не мали і народу за собою ще не вели, а коли мали його, то небагато. Усі були провінціали. Київ традиційно столицею ще не був, бо столицею — і то дуже міцною — таки справді був Петербург.

Поставивши українське питання як проблему моральної відповідальності російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі Російської імперії, М. Грушевський покладає великі сподівання на те, що революційні події та демократизація суспільного життя дозволять реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації українського національного життя. Сподіваючись на підтримку в цьому питання "прогресивної російської громадськості" вчений прагне заспокоїти її та відмежуватись від звинувачень українців в "мазепинстві".

Будучи прихильником соціалістичної ідеології, він робить спробу апелювати до раціональних мотивів  поведінки лідерів російського, у першу чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений говорить про те, що українці чудово розуміють — "... належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод не пов’язаних з експлуатацією народів і областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності".

Повна державна незалежність, вважає М. Грушевський, пов’язана, у  першу чергу, із деякими зовнішніми атрибутами, які він, з деякою іронією, називає "задоволеннями". Але навіть такі "задоволення", як власні марки і гроші, уряд і армія, власні жандарми і тюрми, вважає один з лідерів тогочасного українського руху, є цілком поєднувані зі збереженням державної єдності. "... менш примхливе суспільство охоче позбавить себе цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення, нестисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, — усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад держави". Очевидно, що таким "менш примхливим суспільством" вчений вважає українське, що, не маючи власної політичної та економічної еліти, складаючись, практично, лише з селян та робітників, цілком готове задовольнитись "здоровою юшкою" автономії.

Говорячи про національно-державний  ідеал України, як він його розуміє, М. Грушевський досить часто використовує терміни "федерація" та автономія", або "широка автономія". Зміст, який він в них вкладає, дає змогу точніше зрозуміти позицію вченого, чий авторитет мав такий потужний вплив на ідеологію українського руху в перші десятиріччя XX сторіччя.

Для того, щоб заспокоїти російську громадськість М. Грушевський  постійно наголошує на прихильність українського руху ідеї автономії — широкої, зі значними прерогативами організації внутрішнього життя краю. Федерація в його трактуванні є більш високим рівнем політичної самостійності краю, що. за сучасною термінологією, ближче за змістом поняттю конфедерація. Не даремно улюбленим прикладом федерації у М. Грушевського є устрій Швейцарії.

Говорячи про федеративний устрій майбутньої Росії та автономний статус в ній України, М. Грушевський  наголошує на тому, що програмою мінімум українства є широка автономія, а програмою максимум — федерація і "неповна самостійність". При цьому, на його думку, українські прихильники соціалізму і демократії в цілому є свідомими противниками самостійницьких ідей: "... у вирішенні українського питання ми будемо виходити не з "історичних прав", яким є акт добровільного приєднання України до Росії, що створив відносини особистої унії між ними в одних сторонах політичного життя та відносини федеративні в інших і насильно скасований російським урядом усупереч ясно вираженим бажанням і протестам українського народу, що не переставав, до повної знемоги політичного життя, вимагати відновлення цих "статей Богдана Хмельницького", як конституційної хартії України" [52, с. 87-88]. Подібне твердження повинно було чітко підкреслити, що М. Грушевський займає позицію протилежну зробленому М. Міхновським "правничому виводу прав України".

Протистояння самостійницькій  ідеології, на думку М. Грушевського, якнайповніше відповідало інтересам  українського народу, який був репрезентований  працюючими класами. Ототожнення національної і соціальної ідеї було головним ідейним підґрунтям, що формував концепцію української державності великого вченого. Як підкреслює А. Коцур, "M. C. Грушевський причетний до створення фактологічного підґрунтя філософії української ідеї, очоливши національно-демократичний напрям тлумачення української ідеї та історичних шляхів її розвитку. Він однозначно зазначав, що інтереси трудового народу — це найвищий закон власної громадської організації".

Самостійництво неприйнятне  М. Грушевському з багатьох причин. Серед них і бажання залишитись вірним ідеалу інтернаціональної єдності соціалістичного руху, до якого вчений відносив себе, і небажання накликати на українців звинувачення в " мазепинстві ", за допомогою якого протягом віків в Російській імперії душились найменші прояви української національної свідомості, і прагнення продовжити успадковану традицію української політичної думки якою він її розумів.

Більше того, коли представники правих українських сил, що стояли на позиціях національної емансипації, зробили спробу організувати в Думі власну фракцію, М. Грушевський виступив різко проти подібного кроку. "... політичні процеси не дали організуватися тоді українським правим. З приводу чуток про організацію правої фракції в III Думі "Рада" устами М. Грушевського забила на сполох, що мовляв "поступове українство" не може йти з таким правим українством". Але з тої причини, що праві були ще не дуже організовані, правої української фракції в III Думі не було сформовано". До дезорганізації українських правих сил приклав руку і М. Грушевський, який, переймаючись питанням про єдність "російського соціалістичного і демократичного руху" послідовно розколював рух український, заявляючи, що ні праві, ні навіть самостійники, що стояли на лівих позиціях у соціальних питаннях, не можуть представляти український народ.

Автономія на основі виділення  земель населених тими чи іншими національними  групами повинна була, на думку  М. Грушевського, дати змогу поєднати інтереси єдності соціалістичного  і демократичного революційного руху з необхідністю задоволення національних потреб поневолених націй: "Принцип територіально-національної автономії повинен бути прийнятий у ряду інших засад нового державного ладу. Для його здійснення національний принцип повинен бути покладений в основу всіх територіально-суспільних організацій, починаючи із сільської общини і далі — в основу дрібної земської одиниці, усякого роду виборчих округів і провінційних підрозділів. І якщо вона досягає того мінімуму, що може бути визнаний достатнім для утворення самоврядної національно-територіальної області, то і повинен бути організований для неї власний порядок самоврядування".

 

Розділ 2. Формування Центрально Ради як представницького органу

 

Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно-визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її Центральна Рада. Довгий час в радянській історіографії їй давали однозначну оцінку - як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу. Вважаємо за необхідне зупинитися на окремих із цих питань

Отже, Центральна Рада утворилася 4 березня 1917 року  на зборах київської групи Товариства Українських Поступовців, яке складалося, в основному, з інтелігенції. Спочатку вона нараховувала кілька десятків чоловік. Потім, у квітні, відбувся Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від українських політичних партій та організацій. На ньому було перебрано Центральну Раду. Впродовж травня - липня 1917р. вона поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з'їздів: селянського, другого військового, робітничого. Склад Центральної Ради збільшився до 600 чоловік. Таким чином, вона поступово трансформувалася в демократичний орган. Враховуючи те, що продовжувалася війна, організувати більш демократичні її вибори було практично неможливо.