Дитяче сирітство та безпритульність

Дитяче сирітство та безпритульність – одна з найболючіших проблем з якими стикалося суспільство. Сирітство є постійним супутником війн і революцій. Звернення до історичного досвіду подолання цієї проблеми є актуальним і необхідним для сьогодення. Зосередимо увагу на історичному відтинку 1917 - 1920-го років – складному часі Української революції, коли робилися дієві кроки по подоланню цього важкого соціального явища. 
 
Соціальна та економічна нестабільність 1914-1917 рр., зумовлена Першою світовою війною, призвела до поширення дитячої безпритульності та такого явища, як підкинуті діти. Аналіз документів, проведений Л. Житніковою, засвідчує, що впродовж війни намітилася стійка тенденція до зростання кількості дітей залишених без батьківської опіки. Так, тільки Харківське губернське земство прийняло під опіку у 1913 р. – 900, у 1914 р. – 981, у 1915 р. – 1117, у 1916 р. – 1386, у 1917 р. – 1460 дітей. На 1 січня 1918 р. їх було вже 2377 [1, с. 123].  
 
У воєнні роки на українських землях спостерігався сплеск громадської доброчинності. В Україні виникла розгалужена мережа організацій та товариств у справі допомоги як воїнам, так і цивільному населенню, яке постраждало від наслідків боїв на фронті та соціально-економічних негараздів. До прикладу, із середини 1916 р. суттєву допомогу надавали армії і населенню, включаючи дітей-сиріт, комітети Всеросійського Земського Союзу (ВЗС) і Всеросійського Союзу Міст Південно-Західного Фронту(ВСМ ПЗФ)[2, с. 69-70 ]. У 1916–1917 рр. ці організації створили школи-захистки для дітей-сиріт – жертв війни. Наприклад, на Волині їх нараховувалося близько 50.  
 
У перші революційні дні 1917 р. Товариство шкільної освіти відкрило в м. Києві Першу українську гімназію імені Тараса Шевченка. Її учнями були переважно діти, які ще до революції навчалися українською мовою в різних притулках для біженців. Для дітей Галичини, які втратили батьків під час Першої світової війни, у Києві 1917 року було відкрито перший український дитячий будинок. Згодом були відкриті дитячі будинки та в інших містах України [3, с. 134-135]. 
Політична ситуація в Україні в 1917 р. калейдоскопічно змінювалась. Були втрачені зв'язки місцевих установ соціального захисту та благодійних товариств з їхніми центрами в Москві та Петрограді. Не зважаючи на це загрозливе становище, Центральна Рада і Рада Міністрів УНР намагалися врегулювати цю критичну ситуацію в країні. Долаючи низку перешкод, вони змогли все-таки тримати в полі зору роботу дитячих притулків, що знаходилися як на державному, так і на громадському утриманні. У грудні 1917 р. Мала Рада виділила 24 притулкам асигнування в 1,04 млн. крб.. Частина з цих коштів призначалася для налагодження в притулках дошкільної й шкільної роботи [4, с. 78]. У січні 1918 р. у структурі Міністерства внутрішніх справ(МВС) було створено Департамент державного опікування (ДДО). Проте, в силу розгорнутої більшовиками війни проти УНР, реально вплинути на стан закладів соціального захисту населення цей орган був неспроможний [1, с. 121]..  
 
Між тим, на весну 1918 р. тільки за офіційними даними в Україні потребували опіки близько 100 тис. дітей.  
 
Діяльність по боротьбі з дитячою безпритульністю було продовжена і в Українській Державі Гетьмана П. Скоропатського. За доби Гетьманату у стислі терміни було створено вертикаль органів, що займалися організацією соціального захисту дітей-сиріт. Так, 3 травня 1918 р. у складі Кабінету Міністрів Української Держави було утворено Міністерство народного здоров’я та державного опікування (МНЗ та ДО), яке очолив В. Любинський. Соціальний захист дітей за доби Гетьманату здійснювали також заклади опікування, засновані місцевими товариствами та органами самоврядування. 25 травня 1918 р. Департамент державного опікування, директором якого був Юрій Вітте, згідно з наказом Гетьмана перейшов у підпорядкування МНЗтаДО. Структуру відділу було змінено. В його складі почав функціонувати спеціальний відділ опіки дітей. Головними завданнями, очолюваного Володимир Герасимович, відділу було забезпечення всебічного розвитку дітей, які залишилися без батьківської опіки. У своїй роботі відділ спирався на широку підтримку органів місцевого самоврядування та приватних благодійників. 
 
Проте, послідовна політика гетьманського уряду у справах дітей-сиріт постійно зіштовхувалася із фінансовими проблемами. Так, розробляючи перший кошторис витрат на опіку дітей, який, по суті, був кошторисом-прогнозом, фахівці Департаменту державного опікування «...керувалися в роботі і станом фінансів Держави, а не тільки своїми потребами». Витрати на опіку дітей мали декілька складових надходжень: кошти з бюджетів земських та міських управ, надані різними громадськими спілками, а також благодійні збори.  
 
Однак, попри всі зусилля, майже всі заклади для дітей-сиріт терпіли матеріальні нестатки, що призводило до поганих побутових умов та харчування. За високих цін на продукти щоденний раціон був зведений до мінімуму. Лише деяким земствам та спілкам вдалося нормалізувати життя притулків, зокрема Прилуцького(Полтавської губернії) [1, с. 122-128]. 
 
Не була байдужа до безпритульних дітей і громадськість. Так, восени 1918 р. за ініціативою В. Г. Короленка у Полтаві було засновано «Лігу порятунку дітей». У листопаді 1918 р. Ліга звернулась до голови Раднаркому України X.Г.Раковського з проханням порушити питання про доцільність взяття дітей під захист у загальнодержавному масштабі. 4 лютого в Росії, а 10 березня 1919 р. в Україні були організовані республіканські ради захисту дітей, з якими "Ліга порятунку дітей" підтримувала тісні відносини. Статутом товариства передбачалося: порятунок дітей від голоду; сприяння їх фізичному, розумовому і моральному вихованню; турбота про покинутих і безпритульних дітей; розробка питань правового і соціального становища дітей. «Ліги порятунку» пізніше були утворені в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні. Що цікаво, вони були тісно пов’язані з Українським Червоним Хрестом, що мав в Україні на той час широку мережу закладів. [5] 
 
Значну допомогу дітям-сиротам надавала церква та миряни. Під час Першої світової війни у Москві, Петрограді, Києві, Житомирі та Харкові були організовані особливі «Прикарпатські комітети». Діяльність комітетів була спрямована головним чином на надання допомоги галицьким дітям-сиротам. Опіка над малолітніми дітьми з боку Православної Церкви також проявлялася в організації громадськості на допомогу сиротам, заснуванні та фінансуванні дитячих притулків при монастирях священиками [6].  
 
У 1919 р. місцеві органи влади, культурні, жіночі організації, профспілки розгорнули широку роботу зі створення нових осередків для безпритульних і направлення до них дітей. Необхідно зазначити, що з денікінською окупацією республіки, міграцією безпритульних підлітків з різних частин колишньої Російської імперії в Україну їх число невпинно збільшувалося і до осені 1919 р. зросло з 20 до 80 тис. осіб. Директорія і уряд УНР в міру своїх можливостей відкривали для них нові притулки, улагодити цю ситуацію. Наприклад, у районі Китаєва міста Києва було виділено 250 десятин землі й розпочато будівництво дитячого містечка для 3 тис. безпритульних зі школами, бібліотеками, кухнями, кінотеатром, медичним комплексом тощо. Але повністю реалізувати цей план завадили військові дії. 
 
Активну роботу в боротьбі з безпритульністю проводили органи радянської влади. З 1918 – 1920 рр. у містах і селах ними було відкрито 3,7 тис. дитячих хат або притулків, в яких під опікою знаходилося 18 тис. малолітніх сиріт. Проте, навіть ця достатньо велика мережа закладів не могла прийняти всіх безпритульних дітей, і ця проблема залишилась актуальною для українського суспільства[5, с. 79].  
 
10 березня 1919 року була створена Центральна рада захисту дітей (ЦРЗД). Обов’язки керівника ради виконував Х. Раковський. 6 жовтня ЦРЗД припинила своє існування, а замість неї була створена Центральна комісія допомоги дітям при ВУЦК. Яку очолив Г. Петровський.  
 
У 1920-му р. число безпритульних дітей зросло уже до 120 тис. осіб лише за офіційними даними Навесні 1920 р. для прискореного вирішення цієї проблеми було вироблено план побудови на території республіки нових дитбудинків, шкіл-інтернатів та реконструкції діючих уже закладів з таким розрахунком, щоб у них якнайшвидше розмістити 50 тис. дітей. На цю роботу асигнувалося 600 млн. крб. та 380 млн. крб. для налагодження в них повноцінного навчально-виховного процесу. 
 
Таким чином, у 1917 – 1920-му роках, незважаючи на значні економічні й політичні труднощі, в Україні було проведено спробу взяти під опіку держави і суспільства безпритульних та осиротілих дітей, налагодити для них необхідне побутове утримання і шкільне виховання. 

 
 
 
Посилання: 

 
 
Список використаних джерел та літератури:

1. Жванко Л. М. Соціальний захист дітей в часи Української революції: доба гетьманату Павла Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.) //Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя : ЗНУ, 2013. – Вип. XXXVI. – с. 121-130. 
 
2. Донік О.М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2005. - №9. - c.61-84. 
 
3. Денисюк О. М. Роль просвітницьких товариств та громадських організацій кінця ХІХ- початку ХХ СТ. у попередженні бродяжництва та бездоглядності дітей // Український соціум. - 2003. - № 1 (2). - с.129-136 
 
4. Розовик Д. Створення системи дошкільної виховання в Україні в 1917-1920 рр. //Етнічна історія народів Європи. Збірник наукових праць. № 12 . – К.: Унісерв, 2001. – с. 77-80 
 
5. Сабо І. І., Вакула Н.С. Початок діяльності ТЧХУ - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.redcross.org.ua/index.php?pageid=82 
 
6. Кравченко О. Роль Православної Церкви в організації опіки над дітьми-сиротами в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bogoslov.org.ua/rol-pravoslavno...-pochatku-xx-st 

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ І ДІТЕЙ-СИРІТ У ПОЛІТИЦІ УРЯДІВ УНР І Гетьманатом 1917-1921 рр

статті - Наукові Публікації

У статті розглядається історичний аспект становлення та розвитку правового забезпечення соціального захисту безпритульних дітей та дітей-сиріт в Україні в 1917-1921 рр. Робиться висновок, що Найбільш ефективною в даній сфері була політика урядів Гетьманатом, тоді як керівники УНР часів Центральної ради і Директорії підходили до даного питання менш послідовно.

The article considers the historical aspect of formation and development of the legal support of social protection of homeless and orphaned children in Ukraine in 1917-1921. The conclusion is made that the most effective activity in this sphere was that of the Hetmanat governments. It is focused that the leaders of the Ukrainian People's Republic in the times of the Central Rada and Direkto-ria were less consistent in their approach the problem mentioned.

Питання соціальної політики національних урядів періоду революції 1917-1921 рр в Україні малодослідженим. Зокрема, майже не зустрічаються наукові праці, пов'язані із забезпеченням дітей, які з різних причин не мали батьківської опіки. Оскільки соціальна політика сучасної держави є одним із критеріїв ефективності державної влади, доцільність вивчення історичних реалій її впровадження 90 років тому (і зокрема по малозабезпечених дітей) є незаперечним і по-своєму корисна. Безпритульні діти та діти-сироти (нерідко означало одне і те ж) були однією з найбільш вразливих категорій постімперського суспільства, і як члени «нового суспільства» - української нації - стали об'єктом уваги нової державної влади. Мета і результати дослідження історії соціальної допомоги дітям в період Української Народної Республіки і Гетьманщини надзвичайно актуальні, адже сучасна Україна за Конституцією є соціальною державою, де людина (в тому числі і дитина), її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Серед вчених, які все ж займалися питанням соціальної опіки періоду революції 1917-1921 рр, варто відзначити Л. Жванко, яка досліджувала основи політики у сфері охорони здоров'я та соціального захисту населення під час правління гетьмана Скоропадського, подала структуру Міністерства народного здоров'я і державної опіки [1 -2]. С. Коник, Я. Віддати здійснили спільний огляд державного управління охороною здоров'я періоду Гетьманщини, періоду Української Народної Республіки (1917-1920 рр), проаналізували структуру відповідних органів у зазначений період [3].

Мета статті - здійснити історико-юридичний аналіз правового регулювання соціальної політики національних урядів України часів революції 1917-1921 рр Серед основних завдань наукового дослідження - дослідження політики урядів УНР і Гетьманату щодо безпритульних і осиротілих дітей, що дозволить виявити певні закономірності та особливості нормативно-правового забезпечення цієї ділянки соціальної політики в минулому, порівняти їх із сучасним станом правового регулювання зазначеної області внутрішньої політики в Україні. Величезне значення для дослідження мають нормативно-правові акти, на той час юридичну силу, й інша супровідна документація (фінансова, епістолярна, інструкційна т.д.).

Звичайно, аналіз соціальної політики національних урядів УНР і Гетьманату щодо малозабезпечених дітей неможливо без загальної характеристики органів державного управління, які безпосередньо займалися цим питанням.

У цьому плані слід зазначити, що, наприклад, система охорони здоров'я та державної опіки Україні почала формуватися ще в часи Російської імперії, в якій законом від 1775 в губерніях створювалися Накази громадського піклування [4, 14]. Втім, створити єдиний керівний орган, який би займався координацією діяльності у сфері соціального захисту, за часів Російської імперії не вдалося. У Російській імперії справами охорони здоров'я та піклування відало Міністерство внутрішніх справ. Єдиним досягненням в цей час було заснування в 1916 Головного управління державної охорони здоров'я під керівництвом Г.Є. Рейна [3, 25].

Урядову комісію Російської імперії, створювалася з метою впровадження Головного управління державної охорони здоров'я та соціального захисту, яке так і не було втілено в життя, була створена на початку 1917 р при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії департаменту опіки, який лише намагався координувати, - як зазначає Л. Жванко, - діяльність медичних служб міністерства і центральних відомств [1, 64].

Ситуація з єдиним органом соціальної політики не змінилася і після проголошення Української Народної Республіки. У цей період за аналогією з російським урядом був створений медико-санітарну управу (січень 1918) в рамках діяльності Секретарства внутрішніх справ [1, 64].

Відзначимо, що тривалий час Українська Центральна Рада займалася виключно організаційними моментами з розвитку своїх владних інститутів та визначення законодавчого поля діяльності. Як зазначає

В. холоднокатаних, який досліджував історіографію даної проблеми, «... необхідні теоретичні розробки проблем соціальної політики в епоху Центральної Ради вже були напрацьовані, наприклад, в роботах М. Грушевський ського, але не було налагоджено механізм впровадження цієї політики в життя» [5, 298].

Діячі українського національно-демократичної революції добре усвідомлювали, що за період Першої світової війни населення України дуже сильно постраждав матеріально, фізично і духовно. Країна поповнилася масами знедолених людей, серед яких значна кількість осиротілих дітей, які потребують державної підтримки та соціального захисту.

Із законопроекту, внесеного Генеральним секретарство ?? судових справах в жовтні 1917 р, дізнаємося, що Українська Народна Республіка визнавала компетентна і обов'язковими закони, постанови та розпорядження, видані російськими органами законодавства і російським урядом в 27 жовтня 1917 і залишалися до цього дня в силі, якщо не були скасовані відповідними законами і постановами ЦР [6, 142]. Цілком очевидно, що Центральна Рада дуже часто реалізовувала свою владу ще за законами Російської імперії, і політика не представляла тут винятку.

Це добре простежується в документах і справах з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Так, в проекті закону «До питання про лікарсько-санітарне законодавство» зазначалося, що «всі закони Російської Держави, оскільки вони не скасовані окремими законоположеннями, залишаються в силі і в українській державі» [7, ​​4]. Про це також свідчить і те, що залишалися в силі закони 1892 «Статут громадського піклування» і «Статут лікарський» [1, 64].

Незважаючи тривалої відсутності власного розробленого законодавства, Центральна Рада не забувала про молодих осиротілих громадян країни і всіляко намагалася їм допомагати. Так, з доповідної записки від 7 березня 1918 дізнаємося, що Підвідділ допомоги дітям був одним з органів Всеросійського Земського Союзу, з перших днів війни брав на себе обов'язок допомагати дітям, постраждалим від військових дій.

У період евакуації біженців допомога ця виявлялася переважно в охороні життя знедолених військовими подіями дітей; в період стаціонарної роботи Земського Союзу робота підвідділу перейшла в культурно-просвітницьку площину, зберігаючи при цьому діяльність по забезпеченню безпеки дітей від голоду та інших фізичних і моральних страждань.

На цій основі в усіх закладах «дітодопомоги», крім освітньої та виховної роботи, всі незаможні діти отримували їжу та одяг. Дітей дошкільного та шкільного віку, залежно від національності, розміщували у відповідні установи. Діти, які мали батьків або втратили їх у період беженства, влаштовувалися в яслах і притулках на постійне проживання. Найбільша кількість дітей хоча і мала батьків, але не мала часто ні даху, ні їжі, ні сімейної обстановки. Такі діти приходили в т.зв. школи- «вогнища», де залишалися фактично на весь день. Мета останніх закладів була спрямована не тільки на виховання і навчання дітей, але, головним чином, на прагнення дати дітям будинок-родину, турботу, якої у них не було [8, 8].

Для дітей прифронтової смуги, які залишилися без сім'ї і занадто потребували їжі, влаштовувалися їдальнею і пункти харчування. На 20 грудня 1917 подібних закладів було 92. У них знаходилося 12749 дітей. Недостатнє фінансування та військові події змусили Підвідділ частково закрити їдальні та пункти для прийому їжі, ясла для грудних дітей, а також багато «вогнищ».

9 березня 1918 Директор Департаменту  позашкільної освіти Русова звернулася до товариша Народного Міністра Внутрішніх Справ про фінансову допомогу на утримання притулку, які переходили від Всеросійського Союзу міст Південно-Західного фронту, ліквідував Відділ допомоги населенню, в сумі 110000 крб. С. Русова також просила роз'яснити їй, кому повинен належати догляд за всіма притулками, які існують в Українській Народній Республіці, або Міністерству внутрішніх справ, або Міністерству Народної Освіти? [9, 1].

Ще на початку 1918 р дуже гостро стояло питання про долю притулків, так як з утворенням української держави, вони вже не могли фінансуватися за рахунок російського уряду і перебувати в підпорядкуванні російських установ, зокрема Всеросійський Земський Союз, що і так переставало існування, ліквідуючи всі свої заклади. Тому Підвідділ допомоги дітям залишився без покровителя і джерел доходів [8, 1 н.].

Тоді ж Центральна рада намагалася вирішити долю притулків, які були в юрисдикції Романовського Комітету, створеного ще російським урядом 29 червня 1914 Цей комітет мав на меті всіляке сприяння справі турботи за дітьми-сиротами сільського населення, а також об'єднання державної, громадської та приватної діяльності в цій області . Комітет допомагав дітям від 2 до 17 років. Тимчасовим урядом Росії від 21 березня 1917 було прийнято передати Романовський Комітет Міністерству Внутрішніх Справ, який з 19 травня став іменуватися «Комітет Попіченія в безпритульних дітей» і продовжував свою роботу, яка полягала у розгляді клопотань асигнування з казни коштів установам, у збиранні відомостей щодо опіки сиріт сільського населення і в розроблені певного плану опіки дітей-сиріт на місцях. Для втілення в життя завдань Комітету в кожному повіті існували його відділи, в обов'язки яких входило виконання доручень Комітету, розвиток в повіті опікунської справи, призначення їм допомоги з коштів відділу і т.п. Законом Тимчасового уряду Росії від 17 червня 1917 Комітет був переданий до Міністерства Державного Турбота [10, 14], а з утворенням Української держави, і втратою зв'язку з центральними органами в Петербурзі всі установи, отримували грошову допомогу від Комітету, опинилися в дуже складних умовах.

У квітні 1918 р на неодноразові клопотання робочих ДітДопомо-ги, Міністерство Народної Освіти УНР згодилося прийняти у своє підпорядкування всю їхню організацію і, як новий власник, подбати про засоби для життя і навчання. Тим самим воно взяло відповідальність за майбутню долю дітей всіх закладів безпритульних дітей-сиріт [8, 9 н.].