Галицько-Волинського літопису

 

ВСТУП

 

 

 

       Актуальність даної теми полягає в тому, щоб прослідкувати як розвивалась літописна література в міру роздробленості русі коли значення  значення Києва як культурно-політичного центру впало, подивитись яку важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі  й Галицько-волинське.  Воно  успадкувало  і  продовжило   культурні   традиції Київської.  Зразком  цього  є  Галицько-Волинський  літопис,  що складає  третю  частину   Іпатіївського   літопису. Дослідження   літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором,  що належить до однієї літописної школи. 

Мета даної роботи становить дослідження Галицько-Волинського літопису на якого ми зиркаємо увагу, як на пам’ятку історіографії, а також дослідити яку він має історичну цінність, і прослідкувати позитивні і негативні моменти в історії написання цього історичного джерела.

Для досягнення мети у даній роботі потрібно розв’язати наступні завдання:

• Розглянути передумови написання літопису
• Проаналізувати історіографічну цінність джерела

Робота грунтується на аналізі робіт дослідників які займалися дослідженням Галицько-Волинського літопису.

Структура реферату підпорядкована меті та завданням. Складається з вступу, висновку, двох розділів та списку використаної літератури.

 

 

 

 

        

1.ПЕРЕДУМОВИ НАПИСАННЯ  ЛІТОПИСУ

 

       В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, піднесення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розвинулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Південній Русі видатну роль в XII - XIII ст. стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена головним чином Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи - «Повість минулих літ» і Київський літопис, який закінчується 1200р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим продовженням раннього місцевого літописання та літописів Київської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літопису.

Авторами літопису, як і раніше в період Київської  Русі, є високоосвічені особи, які  добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами і твердо стоять на позиції історичного обгрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків великого князя Володимира Мономаха. Джерела  для   написання   літопису,   як   засвідчують   дослідження використовувались різні, У  ньому  наводились  документи,  окремі  літописні записи, що були складені у  містах  Володимирі,  Галичі,  Холмі,  Пінську. Любомлі, деякі оповідання,  як  наприклад,  розповідь  про  бій  над  річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами,  дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями[1,220-221].      

Літопис, як правило, складався у  княжому  дворі  і  його  автори  були виразниками інтересів княжої  верхівки.  Вони  відстоювали  ідею  збереження єдності Русі й  засуджували тих  представників  боярської  знаті,  які  сіяли крамолу і підривали авторитет княжої  влади.  Центральне  місце  у  літописі посідає прославлення князів з  роду  Романа  Мстиславича.  Оскільки  літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору  різних  князів.

В зв'язку з обмеженістю зразків  літератури взагалі, а історичної зокрема, кінця XII і XIII століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського князівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель. Ця літописна збірка, складена з різних історичних оповідань десь наприкінці 80-х років XIII ст., є продовженням попереднього літописання і уривається, без всякого закінчення, оповіданням про події часів литовського панування. Пізнішими в своєму роді наступниками Галицько-Волинського літопису були так звані західноруські літописи[2,144-145].

Отже з після монгольської навали старі духовно-культурні центри надовго занепали. І для подальшого розвитку держави було потрібна була реанімація альтернативою Русі стало  Галицько-Волинське князівство яке  успадкувало найкращі традиції від  своєї попередниці  як у культурно  духовному житті так і в  літописанні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2..ІСТОРІОГРАФІЧНА..ЦІННІСТЬ..ГАЛИЦЬКОГО-ВОЛИНСЬКОГО ЛІТОПИСУ

 

 

Ще в XIX ст. дослідники давніх руських літописів підкреслювали, що Галицько-Волинський літопис являє собою поодиноке і надзвичайно цікаве явище в нашій історіографії. Первісно він був складений без звичайної для літописних пам'яток інших політичних і культурних центрів хронології. Хронологія була складена пізніше редактором, що зводив літопис разом з цілим південноруським літописним зведенням XIV ст., але невірно. Роки розставлені так, щоб Галицько-Волинський літопис являв собою пряме продовження цілого так званого Іпатіївського зведення.

Питання про дальший розвиток південноруського літописання після появи останньої редакції «Повісті минулих літ» (1118), в тому числі про появу і розвиток літописання в Галичині, ще мало досліджене.

Найбільш ранні пам'ятки історичних творів, що існували в XI - XII століттях в Галицько-Волинських землях, безпосередньо до наших днів не збереглися. Вони відомі лише як вставки у другій редакції «Повісті минулих літ» (1116 p.), а потім перенесені в третю редакцію «Повістей» (1118 p.). Значне число їх потрапило також до так званого Київського літопису XII ст. В «Повісті минулих літ», наприклад, під 1097 р. вміщено оповідання галицького літописця про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського, а також про міжусобну боротьбу в Галицькій землі в дальші роки після Любецького з'їзду князів 1100 p., до з'їзду в Витичеві. Оповідання про осліплення Василька, сповнене трагічності, є неперевершешім зразком тогочасної історичної повісті, яку й тепер не можна читати без захоплення.

Ряд оповідань про події в Галичині і на Волині зустрічаються уривками в Київському літопису XII ст. - про міжусобні війни в Галичині, боротьбу з Польщею і Угорщиною, про деякі події культурного життя тощо. Ці записи є свідченням того, що в Галицько-Волинській так само, як і в Переяславській на Дніпрі і Чернігівській землях, існувало поряд з Києвом і Новгородом та іншими давньоруськими центрами місцеве літописання ще в часи єдності Київської Русі.

Всі оповідання і записи XIII ст. в  Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-Волинського  князівства. Ці зведені літописні оповідання від перших років XIII ст. до 1292 р. давно прийнято в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не що інше, як особливе літописне зведення історичних повістей, які належали різним авторам і зредаговані рядом їх складачів.

Над складанням Галицько-Волинського  літопису між 1201 і 1292 pp. працювало в певній послідовності не менше п'яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 до 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 pp. включно; редакція включно до 1285 p.; редакція до 1289 р. включно і остання редакція 1292 р.

На початку 60-х років XIII ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків - Данилові Романовичу і його синам. Отже, ця частина літопису належить освіченим ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років XIII ст., особливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгортається на користь молодшої гілки Романовичів - князів волинських: Василька та його сина Володимира Васильковича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце замість Галичини, Волинь та звеличити політичну лінію її князів. Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодально-князівської орієнтації; він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непомітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об'єднавчих тенденцій, прихильником перемігшої знову галицької династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороброго, звитяжного і мудрого князя. Літопис закінчується випадковою датою - короткою згадкою про смерть удільних князів - Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського.

     За своїм змістами Галицько-Волинський літопис відобразив події XIII ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами - Галич,

Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Угорщині тощо. Самовидець виступає також у повістях про так звані «многи мятежи и великия бещисленьїя рати», про великі походи галицько-волинських дружин на половців - «Данилови же гоняшу на половцех донележе конь его застрелен бьість гнедьш». Такі деталі про княжого коня міг свідчити лише самовидець, живий свідок цих подій[4,47-53].

Літопис починається з огляду подій від перших років об'єднання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського  літопису є прагнення обгрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської - Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього.

Невідомі автори Галицько-Волинського  літопису є ідейними виразниками  інтересів князівської влади, виразниками  об'єднавчих тенденцій служилого  елементу в особі князівських  слуг, жителів міст та інших представників централізаторських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові.

Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі  вела запеклу боротьбу з князівською  владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Мстиславича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію представників великого сеньйоріального землеволодіння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки,що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування — на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини - на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису. Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом. Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільно- любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-Волинському  літопису багато оповідань пронизані  духом патріотизму, відданості своїй  Вітчизні. У військових , повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, \ монголо-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками.

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким починається літопис. В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнищди всю землю Руську. За «Обези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сирчан, - «дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягги, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народнихпереказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи нате, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає великокнязівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От голови и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожними боярами, воздвига- ющими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчельї к матце, яко жажючи водьі ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образностіу Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою - «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50- 60-х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 p., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Преставлення князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.