Голод 1932-1933 рр.: причини, масштаби, наслідки

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

з дисципліни „ Історія України ”

на тему “ Голод 1932-1933 рр.: причини, масштаби, наслідки ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Черкаси-2007

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Причини та чинники виникнення Голодомору 1932-1933 років…..5

РОЗДІЛ 2. Масштаби та перебіг подій Голодомору 1932-1933 років………..9

РОЗДІЛ 3. Наслідки трагедії………………………………………………………13

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Найжахливішим злочином тоталітарної системи проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести голодомор до найбільш трагічних подій в історії людства. Він аналогічний злочинам, вчиненими фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932-1933 рр. – це історична минувшина, що живе у пам’яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців. Як відомо, проблема Великого Голодомору в Україні 1932—1933 рр. була зовсім відсутня у радянській історіографії [1]. Саме тому ця широкомасштабна трагедія була незнана серед широких кіл молодого українського громадянства навіть упродовж перших років нової української державності. Зовсім інакше виглядали справи за межами радянської „Імперії зла“, зокрема в Галичині, де ще впродовж 1932 і 1933 років. Схвильована громадськість не тільки протестувала проти створеного більшовицькою системою Сталіна масового багатомільйонного мордування українських селян, але також намагалася організовувати міжнародні акції протесту західних країн [2]. Проте, незважаючи на численні драматичні репортажі західних журналістів із України, Захід не реагував ні словом, ні ділом на злочин російських більшовиків, розглядаючи їх у той час становлення європейського фашизму навіть як потенційних союзників у глобальних конфліктах близького майбутнього.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово «голод». Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за просочування негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф «цілком таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.

Мета моєї роботи: на основі дослідження  документів і інших джерел розкрити причини, суть та наслідки голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні.

Завданнями є:

1. висвітлити історичні, політичні, економічні передумови та причини геноциду української нації сталінським керівництвом у 1932-1933рр.;
2. окреслити масштаби та оцінити демографічні втрати українського народу в зазначений період;
3. охарактеризувати наслідки цього злочину проти українського народу.

Реферат складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Причини та чинники виникнення Голодомору 1932-1933 років

Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб. Безумовно, головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму – безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя «в окремо взятій країні», які передбачали, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ» з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом «мобілізації» внутрішніх ресурсів. На практиці це означало фізичне винищення усіх класових та національних «ворогів» сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови «світлого майбутнього»[4]. Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор, зокрема, терор голодом. А Україна була головним полігоном «вирішення національного питання» та проведення індустріалізації. Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для цього імперського утворення, його геополітичних намірів. З огляду на це сталінський режим вдався до відкритої війни проти українців[3].

Дехто й досі намагається представити голодомор 1932-33 рр. як об’єктивних та суб’єктивних обставин: посухи та „перегинів на місцях”. Але факти свідчать зовсім про інше. Це була свідома політика сталінського режиму. Насамперед, посухи, дуже рідко призводять до голоду, особливо – у таких масштабах. Вони є лише додатковим чинником, який ускладнює ситуацію, проте не робить її катастрофічною. До того ж, посуха в Україні не призвела до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не зникли худоба та птиця. Все це зникло завдяки „зусиллям” активістів, які відбирали в людей останнє. Якщо б влада була людською і переймалася б інтересами людей, вона б докладала зусиль для того, щоб подолати наслідки цієї посухи. А ми бачимо зовсім іншу політику, яка й призвела до трагедії. Тобто мова йде про організацію штучної катастрофи, коли сталінський режим використав погіршення ситуації на селі для винищення мільйонів українців.

Основними ж чинниками виникнення Голодомору 1932-1933 рр. була колективізація наслідком якої було призведення до дезорганізації сільськогосподарського виробництва, внаслідок чого рупп втрачена значна кількість урожаю, та необґрунтоване великих реквізицій збіжжя, та встановлення непомірних для селян хлібозаготівель. Хлібозаготівлі в 1931 р. в Україні становили 400 млн пудів, a В 1931 р. – 380 млн пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд[3].

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну компанію 1932 р. Посіяно було трохи більше половини запланованих площ. При цьому врожай 1932 p., будучи ненабагато менше середнього, міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства. 11 листопада 1932 р. Раднарком УСРР видав інструкцію «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі», яка озброїла місцеві органи влади нормативним документом. Відповідно до цього документу дозволялося застосовувати репресії, чинити свавілля та знущання над селянами, які не «виконують своїх зобов’язань»[2]. Селян-одноосібників штрафували, позбавляли земельного наділу, садиби, виселяли поза межі району та області, конфісковували майно. Держава не дбала про селян, вважала їх «ворожим елементом», забороняла торгувати, не видавала кредиту, насіння.

18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», положення якої виходять за межі політичного рішення.

В основних статтях Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. Йдеться про те, що положення цієї постанови створили умови, несумісні з виживанням, що відповідає поняттю геноцид.

Партійна постанова зобов’язувала радянські органи влади «негайно заборонити будь-які витрати всіх натуральних фондів, створених в колгоспах, повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, що незадовільно виконують план хлібозаготівель», організувати повернення хліба, для громадського харчування, вилучити в окремих колгоспників та одноосібників, зібраного ними зерна під час жнив[1]. У колгоспах, які не виконували плану хлібозаготівель, влаштовували публічний обмолот зернових з присадибної ділянки колгоспника, зараховуючи її як видачу на трудодні. Крім перелічених заходів пропонувалося занесення колгоспів на «чорну дошку», коли відбувалася продовольча та комунікаційна ізоляція колгоспників у селах. «Чорні дошки» як система примусових заходів і соціальної ізоляції населення належали до карально-репресивного арсеналу партійно-радянських органів влади, спрямованих на «злісних утримувачів хліба».

Шість перших експериментальних сіл, занесених на «чорну дошку», стали випробувальним майданчиком сталінської зброї фізичного знищення за національною ознакою. Понад 30 тис. Українських селян перших шести сіл опинилося в резервації. Згодом майже все сільське населення України було приречене на «чорні дошки»: колгоспи 82-х районів України відчули на собі їх руйнівний вплив, а це майже четверта частина адміністративних районів республіки, тобто 5 млн. сільського населення.

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно –радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду[4].

Отже, Голодомор українців 1932-33 pp. Є найбільшою трагедією і найтяжчим злочином за всю історію людства. На найбагатших у світі землях, в урожайний рік, було вбито, за різними оцінками, від 7 до 12 млн. чоловік. Він є наслідком проведення жорстоких реформ тогочасною тоталітарною владою.                        Найважчим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути, адже ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932р. На 44%. Це рішення та жорстокість, із якою режим виконував його, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

Масштаби та перебіг подій Голодомору 1932-1933 років

План реквізицій на 1931-32 pp. Був неспіврозмірно великим порівняно із зібраним та заготовленим врожаєм. Не всі господарства і не всі селяни могли виконати накладені на них рознарядки по хлібозаготівлях, бо часто вони виявлялися більшими, ніж валовий збір зерна. Таких селян називали «злісними нездатчиками». Їхнє майно конфіскували та прилучали до колгоспного або продавали за безцінь сільській компартійній адміністрації чи «активістам», що робили конфіскації. Селянина разом із сім’єю, де часто були малолітні діти, виганяли на поневіряння. Але виконання плану хлібозаготівель зовсім не уберігало господарства від наступних реквізицій та розорення. Таємною постановою від 11 січня 1932 р. ЦК ВКП(б) зобов’язувало: «ЦК, крайкомы и обкомы по выполнении установленного для области годового плана хлебозаготовок для заготовки сверх плана». Фактично це означало, що плани реквізицій були лише умовною межею, установленою так, щоб відібрати у селян найбільше хліба. Окрім зерна, у селян забирали все що вони мали: м’ясо, олійне насіння, картоплю, цибулю, буряки, моркву, капусту, мак, тютюн, прядиво, сіно, солому, курей, яйця, молоко[4].

 Прикладом усіх цих репресій  може послужити лист до Сталіна : «Коли прочитали в газетах постанову Центрального Комітету ВКП(б) від 26 березня 1932 р., що корова і всяка дрібна худоба примусово не усуспільнюється, а тільки добровільно, то пішли забирати всяк свою корову. Правління колгоспу забрали дрючки і не дають корів, почали бити бабів…, арештовувати і відправляти в район, в міліцію… Хто взяв корову, то уповноважений РВК приходить з бригадою і розбивають замки, вікна, двері і забирають корову і що мається в хаті — різне майно, і навіть останній буханець хліба 5–6 фунтів, сало, що людина держала на посівну кампанію, щоб вийти в поле на роботу, то бригада забрала і поїла, а людина зосталася голодною і не виходить на работу, а після ходять бригадири, штрафують і говорять, що ви зриваєте посівну кампанію…» (від Зрайківського Гната, Тетіївський район, с. Порошків) [4, с.59]. Протягом 1932 року впроваджувалося безліч постанов про хлібозаготівлі. Надмірною жорстокістю серед них відрізнялася постанова, прийнята 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», положення якої виходять за межі політичного рішення[3, с.112].

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду[4].

Жовтнево-листопадовий наступ 1932 р. українських хліборобів, керований В. Молотивим за вказівкою Й. Сталіна та консультативної підтримки Л. Кагановича, спричинив апогей голодомору 1933 року. Свавілля судових органів, уповноважених, голів та активістів сільських рад, забезпечене партійними директивами та інструкціями Наркомюсту, не мали меж.

Для «успішного» завершення хлібозаготівель почали застосовувати так звані загороджувальні загони навколо українських сіл і на залізницях, які унеможливлювали перевезення «хлібонасіння».

Голод розпочався восени 1931 р., а протягом 1-ї пол. 1932 р. Набув виразних ознак Голодомору, охоплюючи все більшу кількість районів. Протягом січня–липня 1933 р. Територією Голодомору стали усі області УСРР та райони Молдавської АСРР. Жертвами Голодомору стали українські селяни, які переважали в сільських районах УСРР. Від голоду страждали також етнічні меншини, які компактно проживали в Україні. Жертвами голоду виявилися не лише померлі, а також ті, які лежали опухлими, хворіли висипним та черевним тифом, дизентерією, шлунковими отруєннями, малярією. Смертність від голоду рупп руппог. Значна категорія людей, особливо діти віком до одного року, а також особи похилого віку помирали відразу. Певна група помирала від тифу – до 20% хворих. Решта гинула від різних хвороб. Загалом під час Голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила померлими від 3,5 до 5 млн осіб.

Під час трагедії голоду держава вдалася до повного вилучення золотого запасу у населення за допомогою створених філіалів системи «Торгсину», де були встановлені завищені ціни на хліб. Голодний 1933-й рік вирізнявся ваговими показниками видобутку золота. Якщо протягом 1932 р. «Торгсин» купив в обмін на хліб 21 т., то у 1933 р. – 44,9 т. Побутового золота.

Політика заготівель хліба і золота, основним чинником яких стала торгівля борошном за валюту, мала єдину мету – мобілізацію валютних цінностей. Селяни, одержавши в приймальних пунктах квитанції, ордери, бони, поспішали до магазинів «Торгсину». В обмін на золото купували переважно борошно, крупу, цукор, жири[2].

Хлібозаготівлі та золотозаготівлі відбувалися за принципом рознарядки, які вирізнялися небувалим цинізмом та зухвальством конкретних виконавців. За торсинівську валюту держава придбала обладнання для 10 «велетнів» перших сталінських п’ятирічок: Горьківського автозаводу, Сталінградського, Челябінського та Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніпрогесу.