Голодомор 1932-1933 років на Україні

Академія  Муніципального Управління

Юридичний факультет

 

 

 

 

 

Реферат на тему: «Голодомор 1932-1933 років на Україні.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                    Виконала:

Студентка І курсу

Групи Ю-12

Піляєва Вікторія

Перевірив: Чумак В.А

                                            Київ 2011 р

Зміст

1. Вступ.
2. Колективізація сільського господарства.
3. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. “Ножиці цін”
4. Наслідки “непоганого врожаю” 1930 року для селянського сектора України.
5. Виникнення міжколгоспних організацій. Причини дезорганізації колгоспного виробництва.
6. Голод 1932-1933 років на Україні.
7. Наслідки голодомору 1932-1933 років.
8. Висновок.
9. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Ми звикли говорити про голодомор  у хронологічних межах 1932—1933 р.р. Однак хронологія голоду на Україні більш складна. Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії  взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові  та сільськогосподарські товари. За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба.

Швейцарська "Journal de Geneve" ось таким  чином коментувала подорожні нотатки американського фермера Тома Кампбела, який знайомився з проблемами хліборобства в СРСР.  "Поки українець бачить, що він працює на хазяїна з Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються або купуються по такій ціні, що не оправдовує зайве зусилля, поки навіть успіхові, що він має, заздрять, поки   придбання   худоби   для   роботи автоматично його ставить в клас "куркулів", — звичайно, він не йтиме до розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхуватиме, навпаки, це все знижує всі його можливості. Але зробіть селянина вільним, дайте йому легкий режим... капіталістичний, коли клієнт згодний платити за те, що він братиме, коли продавець має право поставити свою ціну, і ви побачите велику зміну. Тоді більше не буде виключно лихого підсоння, дефіцитного врожаю, голоду. Елеватори Одеси наповняться знову, і українське зерно знов попливе через протоки до Європи, так, як передрікає Кампбел. І в Женеві робітник купуватиме кіло хліба за 25 чи 30 сантимів, як і перед війною, бо з цікавими, в докладах Канади й Сполучених Штатів, з спекулятивними цінами, що їх диктують великі американські хлібні комбінати, зіткнуться помірковані ціни, що їх запропонує селянин із Східної Європи, який буде радий продати за заробіток, що його так довго йому відіймали".

Але комуністична влада не збиралася  робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік  змусила його продати перед жнивами  торішні запаси за державними цінами, що прирікало українських хліборобів на голод. Але факт голоду Уряд УСРР    визнав    лише    в    листопаді, повідомляючи, що в Україні  є 76 неврожайних районів з 732.000 селянських господарств.

Про становище українських селян  після неврожаю 1928 року засвідчує  і лист із Ставропілля,   опублікований   у   "Тризубі" 1929 p. — 4.16-17: "Херсонських  людей наїхало сюди до нас гибель, тут зимують багато коней, а то й так з сімействами наїхали  та зимуються тут. Котрий явиться  сюди, то просто несхожий на чоловіка, а на якесь опудало. Розказують про  своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка,  молотилка,  упряж, килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Суша в  Херсонські, Катеринославські та Тавридські губернії була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестанні. У  нас буцім вродилось, але все  одно не стане, бо щодня їздять по хатах  наші хлібозаготівники — і дай, дай  хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати, "їж, мужло  прокляте, з висівками". Оце недавно  один дядько висловився на проти цього, то його зараз заарештовано, а він  сказав їм: судіть мене, висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не користуються, такою, як оце ми в  СССР. Хліб, який уродив тепер, влада  забрала до чиста, і на насіння  не лишила,   а   обіцяє   видати   нам   якесь чистосортне; люди приїжджі покупили собі тут потрохи хліба до дому для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали  той  хліб;  не  дозволяє  влада провозити нізвідки хліба і сама не дає голодуючим, просто хоч пропадай. При тім єдиновірним     хліборобам     не     дають хлібопашці, а заганяють силою в комуну, а в комуні хто пробуде та вирветься, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цю комуну та радянську вдасть видумав".

Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу України Петровський  у грудні 1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67 млн. карб., проте нам врізали до 42 млн. карб., але й це хочуть тепер урізати й не додати ще 5 млн. карб., про які говорив тов. Порайко".

Українська влада  змушена була за таких умов бути спів організатором голоду, свого  народу,    оскільки  не  могла  сама затверджувати навіть свій бюджет.

Тоді ж той же Петровський  констатував, що з своїм 30-мільйонним населенням Україна за багатствами "майже дорівнює Франції, а бюджет її подібний до бюджету Московської  губерніальної Ради — навіть 500 млн. не доходить", важко сприймати  це визнання найвищої посадової особи  нібито "самостійної" УСРР, але  й справді, виробляючи хліб, Україна  залишалася без нього, прирікаючи своїх  громадян на черговий голодомор. А він, Петровський,   заспокоював  себе  й  своїх соратників тим, що, мовляв, за "царизму таке лихо  призводило  до  більшої  смертності сільського населення".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Колективізація  сільського господарства.

“Рік великого перелому” характеризується не тільки переходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувався перехід до нормової торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі.

Ліквідація непу, перехід до суцільної  колективізації зустріли опір з боку найстаріших членів Політбюро –  М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського. Але у групи Бухаріна не виявилось  альтернативної програми у найважливішому для долі соціалізму питанні про  темпи індустріалізації. Відкинувши у 1923р. разом з іншими членами  партійно-державного керівництва курс Леніна на самофінансування і повний госпрозрахунок у соціалістичній промисловості, вони потім – хоч-не-хоч – згоджувались і на “ножиці цін”, і на обмежене застосування надзвичайних заходів  про те на ліквідацію непу вони згодитись  не могли.

Сталін переміг, сховавшись за гаслом боротьби за прискорену індустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, він  негайно перейшов до авантюристичної  лівацької політики “стрибка” в  індустріалізації. Ускладнень у фінансуванні капітального виробництва більше не існувало, хоч через відсутність  справжнього госпрозрахунку промисловість самостійно заробляла порівняно небагато.

Іншою складовою  сталінського курсу, була так звана  соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений ще у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від Непу, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також "куркульства як класу". Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти "лінії партії", оголосили "ворогами народу" і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

В 1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з’їзду партії про часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм “стрибка”, складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено.

Рік “великого перелому” характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань  щодо здавання державі хліба та інших  сільськогосподарських продуктів  з розкладкою плану по кожному  селу, колективному або індивідуальному  господарству. Проте розкладка виявилася  ефективною тільки наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а  невиконання плану стало каратися розкуркуленням.

 

П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року.  “Ножиці  цін”.

Керуючись в основному директивами, Держплан розробив два варіанти п’ятирічки – відправний і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція ВКП(б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’їзді Рад він став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом.

Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі директив ХV з’їзду ВКП(б) мала фундаментальний недолік: “ножиці  цін”, тобто розрив у цінах. Селяни на це не погоджувались і взимку 1927-1928 років практично припинили  підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:

• зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови – застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;
• у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;
• услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства. 

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб  подолати хлібозаготівельну кризу  і одержати від села додаткові  кошти на індустріалізацію. Надзвичайні  заходи були придатні для вилучення  готової продукції. Однак навіть з їх допомогою неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб. Отже, одразу після ХV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від курсу соціалістичного будівництва, накресленого в директивах по п’ятирічному плану, замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об’єднання селян у колективні господарства і накладання продрозкладки на колгоспи.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика "ліквідації куркульства як класу", адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити  високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так  звані 25-тисячники, - як правило, російські  робітники, які мали здійснювати  аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а  всього за роки колективізації - 200 тис. Разом з усіма членами сімей  "куркулів" це становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру.

Отже, в результаті "соціалістичної колективізації" радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена "соціалістична колективізація", - створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Вороніжчині на коліна.

 

Наслідки “непоганого врожаю” 1930 року для селянського сектора України.

Після непоганого врожаю 1930 р. на селі виникли серйозні проблеми з укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. У збірнику наводиться лист голови колгоспу «Спільна праця» Гришинського району на Донеччині, двадцятип'ятитисячника Ю. С. Чорного. Звертаючись до ВУЦВК, він повідомляв, що після виконання хлібозаготівельного плану в артілі не залишається зерна, щоб забезпечити потреби людей і худоби в першій половині 1931 р., тобто до нового врожаю. В такому становищі опинилися сотні колгоспів. Щоб вижити, селяни змушені були харчуватися різними сурогатами.

З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх “лишків”. Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим етапом непу”. Поняття “продрозкладка” замінювалося поширеним терміном “план”.

Після врожаю 1930 року, було здано по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити “стрибок” в індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Хоч грізне слово “продрозкладка” не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.