Голодомор 1932-1933 років на Україні

Провал продрозкладки 1932 р. призвів  до істотного скорочення централізованих  ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове постачання робітників і  службовців, хлібний експорт. Виник  дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним  фірмам за імпортовані товари. Це загрожувало  державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в  обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека — Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за імпортовану техніку, а також в державну торгівлю — або нормовану (по картках), або комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки кризи у промисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили напризволяще.

Наслідки голодомору 1932-1933 років.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор  планувався з Москви, а українські  більшовики   були   слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи  тих,   кого  нам  представляли   жертвами сталінізму,   стоять   на   постановах   про знищення України голодом.

Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

Повна безвихідь ситуації змусила  на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно  неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей ”досвід” поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.

Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про виділення Україні позички  в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних  запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів  надійшов 19 лютого. Всього до кінця  квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів  насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пуді продовольчої позички  і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці  заповнювали міста і вмирали  сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей  наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

Аналіз даних демографічної  статистики 30-х рр. свідчить, що прямі  втрати населення України від  голоду 1932р. становили близько 150 тисяч  чоловік. 1933р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5млн чоловік. Не менше мільйона загинуло на Кубані. Голод у 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодована обійшлася країні й народові.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово «голод».

Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за просочування негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф «цілком таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.

Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було в   1932 р. відновити в правах торгівлю, що стало єдиним нововведенням у взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933 року. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати без ринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона дістала благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня 1933 р., після виконання хлібозаготівельного плану а урожаю 1932 р. Державну комерційну торгівлю розпочато без прийняття спеціального закону.

У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися обов'язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано характер додаткових зобов'язань. Всім зерном, виробленим понад твердо зафіксований податок, селяни діставали змогу вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади заборонялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них зобов'язання здавати зерно в кількостях, що перевищували погектарні норми, визначені в законі про обов'язкові поставки.

Значення нових законів не треба  переоцінювати. Відмовившись від продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок  відродився лише у вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався по закупками  з ринку, а шляхом примусу, через  обов'язкові поставки, що зберігали  натуральну форму, їх розміри й ціни, як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися  державою. Отже, нееквівалентність  обміну між містом і селом зберігалася, хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929— 1932 рр.

Чи можна вважати, що декларовані  в 1932—1933 рр. фундаментальні зміни у виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні підприємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р. паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій прожитковий мінімум лише працею в- громадському господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі між працівником і державою. Така система відносин властива кріпосництву.

Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі перспективи  розвитку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Становище в народному господарстві, і передусім на селі, було катастрофічним. Про це свідчить безліч фактів у документах збірника. Ми не маємо, однак, ключового факту — оцінки втрат урожаю 1932 р. У статистичних збірниках наводиться не амбарна, а біологічна урожайність — величина фіктивна. Виходячи із загальної картини дедалі глибшої деградації виробництва, можна гадати, що ці втрати істотно зросли порівняно з більш-менш відомими втратами 1931 р. Зростання втрат змушений був підтвердити й Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом в травні 1933 р.

Висновок.

Що ж відбувалося на селі? Пряму  відповідь на це в історичних матеріалах, на жаль, не часто можна знайти. Однак  посередніх свідчень про трагедію українського села досить багато. Одне з них —  проблема дитячої безпритульності, що наростала протягом 1931—1933 рр.

Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму  раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах  дивитися на те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста  і там залишали — в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативі. П. П. Постишева зайнялося політбюро  ЦК КП(б)У. Держава виділила певні кошти, щоб терміново створити дитячі притулки. Частково розв'язання цієї проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було звернуто особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей силами міліції. В умовах, коли поширився канібалізм, життю беззахисної дитини кожного дня загрожувала смертельна небезпека.

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х рр. у кожній області України зникли численні сільські населені пункти, що існували до 1933 р. Причини цього явища могли бути "різними, але безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи повністю вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках організовувалося переселення, в тому числі з-за меж України. У збірнику друкується документ з Центрального державного архіву народного господарства СРСР — підсумкові дані про переселення на Україну селян з Росії та Білорусії у 1933 р.

Одне з безпосередніх свідчень голоду — смертні книги й статистичні  картки про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах. Документи Центрального управління народногосподарського обліку при Держплані СРСР, з яких наприкінці 1989 р. вперше знято гриф над секретності, свідчать про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати дійсну причину смерті. Проте не всі службовці додержувалися інструкцій. У підбірці статистичних карток з трьох сільрад Вінницького району відтворено дійсну картину голодомору, яка показує й те, що діти інколи бували жертвами власних батьків-канібалів.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932— 1933 рр. Те, що при заготівлях 1929—1931 рр. вважалося перегином,— знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі «перегину» — конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м'яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка стала програмою дій для заготівельників, передбачалося застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штрафування м'ясом колгоспів, «що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової постанови — страхітливе свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала запровадження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У наведеному в збірнику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили — надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився - 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки  Москві,  Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архівні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу. Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзині проф. Олександр Шульгін, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена  Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас в ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним".  Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з  Німеччини влада  змушувала  останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 рр. Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В будь-якому селі  спроби встановити кілька жертв голодомору за спогадами літніх людей, стають безуспішними,  пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час.