Господарство первинного суспільства і його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

 

 

Севастопольський інститут банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України

Кафедра обліку та аудиту

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»

тема:

«Господарство первинного суспільства

і його еволюція на етапі ранніх цивілізацій»

 

 

 

Виконав студент 2 курсу групи ЗФК-11  __________ А.А. Вєрходанова

                                                                      Шифр № 116851

 

 

 

 

 

Перевірив д.е.н., проф.                                        __________ С.Ю.Колодій

 

 

Структура та оформлення відповідає

вимогам  ДСТУ 3008-95                                      __________ С.Ю.Колодій

 

 

 

 

 

 

 

 

Севастополь - 2014 
ЗМІСТ

 

1. Господарство  Месопотамії, Стародавньої Індії, Китаю……………………. 3

2. Економічна  думка Стародавнього Сходу: «Артхашастара»………………13

3. Конфуціанство. Трактат «Гуань-цзи»……………………………………..19

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..……………………………………..26

 

 

1. Господарство Месопотамії, Стародавньої Індії, Китаю

 

Найперші держави на землі з'являються в долинах великих річок – там, де можливо було створити зрошувальні (іригаційні) системи – основу поливного землеробства. У долинах цих рік люди значно менше, ніж в інших місцях, залежали від природних умов, отримували стабільні врожаї. Будівництво іригаційних комплексів вимагало спільної роботи великої кількості людей , її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, формується азіатський спосіб виробництва.

"Азіатський" спосіб  виробництва — це така суспільна  організація економіки, за якої  влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки  розподіл і споживання необхідного  та додаткового продукту, а і  його виробництво, а часом навіть  відтворення самого працівника.

Державна система, що ґрунтується на азіатському способі виробництва, прагне до автаркії — самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, до захоплення життєвого простору — побудови територіальних імперій.

Система культивованих цінностей мала елітарний характер — влада, слава, доблесть. Інтереси окремої людини цілком підпорядковані інтересам малої групи (родини, громади, трудового колективу), малі групи — великим (верствам, класам, кастам), великі — державі.

Господарство Месопотамії.

Месопотамія — одне з найдавніших вогнищ землеробства на планеті (XI—VIII тис. до н. е., коли почався перехід від кочового до осілого способу життя). Її територія поділялася на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію. Південна (Вавилонія) була більш урбанізована. У III тис. до н. е. міста тут виникали шляхом синойкізму — злиття кількох сільських общин. Саме тут виникла і перша державність.

З утворенням Вавилонської держави (II тис. до н. е.) на території Месопотамії сталися значні зміни в економічному розвитку. Вавилоняни почали використовувати в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не доходили паводкові води. Освоєння високих полів сприяло розвиткові садівництва. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво.

У країні розвивалося ремісниче виробництво, але найбільших успіхів досягло місцеве населення в торгівлі, чому сприяли вигідне положення Вавилону на прадавніх караванних шляхах та розвиток ремесел, що потребували сировини, якої бракувало на Півдні. Уся торгівля велася під контролем держави. Колишніх вільних купців було перетворено державою на своїх торгових агентів — тамкарів. Держава контролювала також ринкові ціни.

Проте загалом економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом слугувало срібло, однак не меншу роль у торгових операціях відігравали зерно, рослинна олія, фініки та вовна, які обмінювали на залізну руду, рабів тощо. Найману працю оплачували переважно натурою. В умовах нерозвинутого грошового обігу дрібні господарства дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позику надавали під заставу майна, майбутнього врожаю, оскільки закони забороняли обертати боржників у рабство.

У Вавилоні співіснували державна, общинна та приватна форми власності на землю, з явним переважанням першої. Землю з державного фонду роздавали в службове користування за виконання певних повинностей на користь держави. Приватного землеволодіння у чистому вигляді не було, воно зберігало елементи общинної власності.

Розвиток торгівлі та лихварства підривав вавилонську общину зсередини. Посилювалася диференціація суспільства.

У цей період у Вавилонії формувалися орендні відносини.

Вавилонське суспільство поділялося на три соціальні стани: авелуми — повноправні члени сільської та міської общини, власники певної частки общинної землі; мушкенуми — прошарок із пауперизованих селян та представників інших соціальних груп; вардуми — раби, які були юридично безправною масою.

У Законах Хаммурапі — царя Вавилонії у 1792—1750 pp. до н. е. — вже йде мова про використання найманої праці, хоча її і не регламентували. Це зробив пізніше цар Ешнуна (приблизно XX ст. до н. е.), який установлював норму заробітної плати та матеріальну відповідальність за невиконану роботу. Держава намагалася обмежити тільки лихварство. Закони Хаммурапі періодично скасовували боргові зобов'язання, регламентували лихварський процент (20 % на грошову позику і 35 % на натуральну). Забороняли забирати в боржника весь урожай, майно — він мав відпрацювати свій борг. Боргове рабство обмежували трьома роками.

Найбільш розвинутим був державний сектор. Цар за допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. Лише в період середньовавилонської доби царським наближеним та їхньому оточенню жалували з державного земельного фонду поля, причому без сплати поземельного податку. Ці тимчасові пожалування поступово ставали спадковою власністю, яку закріплювали царським декретом. Так поступово ліквідовували централізоване державне господарство, верхи переходили на податкову форму утримання державного апарату. Різниця між общинниками й тими, хто тримав службові наділи, стиралася, усі вони ставали оподатковуваними приватними власниками.

У північних гористих місцевостях Месопотамії державність сформувалася на ціле тисячоліття пізніше, ніж у Вавилонії. Як і на південних землях, населення Ассирії займалося іригаційним землеробством, яке тут відігравало набагато скромнішу роль. Більшого розвитку набуло садівництво та виноградарство на південних схилах гір і тваринництво.

Розвивалися в Ассирії, багатій на промислову сировину, також ремесла, особливо виробництво зброї та військового спорядження, металургія, будівництво.

Найбільше уваги ассирійці приділяли посередницькій торгівлі, тісно пов'язаній із військовими пограбуваннями. Купецтво Ашшура спільно з купцями приєвфратських територій та Сирії в XX—XVIII ст. до н. е. заснували в Малій Азії найдавніше у світі міжнародне торгове об'єднання Каніш, жителі якого займалися не лише посередницькою торгівлею, а й прибутковим лихварством. Ассирійське купецтво заснувало тоді свої торгові квартали в Марі, Угариті, Єгипті. Розвиток торгівлі потребував надійних шляхів. Саме тому тут уперше в світі проклали дороги, вимощені камінням і цеглою, місцями навіть залиті асфальтом. Через канали й річки будували дерев'яні та кам'яні мости.

В Ассирії розвивалося рабовласництво. На відміну від Вавилонії основним джерелом рабства були не війни, а боргова кабала та работоргівля. Проте основну масу виробників становили дрібні й середні самостійні виробники, переважно селяни-общинники.

Верхи ассирійського суспільства становили великі землевласники, купецтво, чиновники, жерці. Усі вони мали в державі низку пільг. Однак різкого поділу на соціальні стани ще не було.

З розпадом Ассирійської імперії й утворенням Нововавилонського царства (VII—VI ст. до н. е.) на південних і північних територіях крок уперед зробив господарський розвиток. Вавилоняни нової доби побудували складну гідротехнічну систему, яка забезпечила цілорічний полив землі. Це дало можливість тамтешнім землеробам перейти на двопільну, навіть на трипільну, систему рільництва. Успіхи в іригаційному землеробстві сприяли розвитку тваринництва та птахівництва.

Значного розвитку набули ремесла. Вавилоняни вже виробляли кольорові облицювальні кахлі, виготовляли добротний текстиль, що славився в усьому стародавньому світі. Процвітала торгівля, що вже перестала бути державною монополією. Удосконалювалася лихварська практика, у країні в II тис. до н. е. виникли перші банки, які належали торговим домам Мурашу й Егібі. Банкірство в Нововавилонському царстві ще не стало окремою професією, а було додатком до лихварства. Активізації банківської справи сприяв перехід у XX ст. до н. е. до грошового податку. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним.

У Вавилонії сформувалася система автономії, самоврядування міст у формі громадсько-храмових общин — органічного союзу вільного населення того чи іншого міста або регіону з місцевим храмом.

Цілком очевидно, що господарство Месопотамії мало натуральний характер. Разючих майнових контрастів суспільство не знало, оскільки життєвий рівень основної маси громадян був досить високий. Той, хто не мав власної землі, міг досить безбідно жити з найму чи оренди. Рабство мало патріархальний характер. Уже в Нововавилонському царстві в умовах високого рівня товарно-грошових відносин відбувалося очиншування та звільнення за викуп рабів. У суспільному виробництві рабська праця відігравала незначну роль, основним же суспільним виробником були селяни-общинники та ремісничий люд. У великих господарствах, зокрема в храмових, досить широко використовували найману працю.

Господарство Давньої Індії.

Як і в Месопотамії, основною діяльністю населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса. Землеробство розвивалося в основному інтенсивним шляхом завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт. Прогрес у землеробстві проявлявся в появі нових сільськогосподарських культур та вдосконаленні реманенту.

З найдавніших часів важливу господарську роль у Стародавній Індії відігравало також тваринництво. Уже за ведійської доби в долині Гангу існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Широко використовували у господарствах ведійської Індії слонів.

Найбільшого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е. — І тис. н. е. У цей період індійські ткачі виробляли на архіпримітивних ручних верстатах найтоншу бавовняну тканину. Центрами ткацтва були міста Варанас, Матхура, Удджайн. Далеко за межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби із слонової кістки. Мечі з індійської сталі носили перські царі. Уже за Хараппської доби (XXIII— XVIII ст. до н. е.) в Індії розвивалися гончарство, будівництво, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляного посуду тощо.

Наявність виробленої надлишкової продукції в Індії сприяла розвитку торгівлі. Особливе місце посідала зовнішня торгівля. Ще в Індський період (XXIII—XVIII ст. до н. е.) населення підтримувало тісні торговельні зв'язки із своїми близькими і далекими сусідами — з Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовне каміння тощо. Уже в VII ст. до н. е. в державі Магадха появилися перші металеві гроші, які владно підпорядковували собі торгове життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. З переходом до грошово-товарних відносин індійське купецтво в буддійський період (VI—III ст. до н. е.) за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв'язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, відправляло традиційні індійські товари в країни елліністичного світу.

Індійські купці, професія яких вважалась у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди більше продавали своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці впродовж століть нагромадили величезні багатства. Вони були основними кредиторами та лихварями.

У Стародавній Індії співіснували державна, общинна та приватна форми власності. Загалом у різні періоди і в різних регіонах співвідношення їх було різним, але постійно спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного й общинного.

Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, однак у ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася рабська праця, здебільшого в державному господарстві. За рабами зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти.

Великого поширення в усіх галузях економіки Індії набула наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише домовлений строк і одержували від нього договірну плату.

До класичної доби (II ст. до н. е. — V ст. н. е.) індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Вони платили державний податок, але ніхто їх не примушував працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали. Індійські общини були незалежними й адміністративно. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів.