Господарство первинного суспільства і його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

В цілому, господарство Стародавньої Індії розвивалося на ґрунті вільної найманої праці. Основою суспільного розвитку були міська та сільська общини, всередині їх відбувався розвиток ремесел. Важливу роль відігравала зовнішня торгівля.

Господарство Давнього Китаю.

На відміну від інших "іригаційних держав" Стародавнього Сходу, в Китаї іригаційне землеробство стали практикувати через тисячоліття після побудови цивілізованого суспільства. У ньому не було автономних міст і великих храмових господарств та їх атрибутів — громадсько-храмових общин. Соціально-економічне життя Китаю владно контролював державний апарат. Воно розвивалося під впливом оригінальних ідеологічних систем, було мобільним, оскільки будувалося на клановій основі. Між кланами не існувало нездоланних соціальних перешкод, перехід з однієї соціальної групи в іншу здійснювався автоматично.

Жителі першої держави Шань-Інь (XVIII ст. до н. е.) селилися переважно в заплавах річок. Їхнє землеробство не було іригаційним, а базувалося на повеневому та атмосферному зрошуванні земельних ділянок. Населення Шань-Інь займалося також тваринництвом та ремеслами. Саме шань-іньці започаткували знамените китайське шовківництво. У цей період у суспільстві відбувається майнове та соціальне розшарування.

У шань-іньському Китаї існувало общинне землеволодіння із системою взаємодопомоги та кругової поруки, причому общинні землі надавали в індивідуальне користування окремим сім'ям. Громадські поля обробляли колективно державним інвентарем усі общинники (у формі державної повинності) чи приписані до цієї землі селяни. На той час уже виділялися багаті та знатні родини. Шаньіньський ван (володар) уже відокремлював себе від народу, хоча влада його ще залишалася номінальною.

Після занепаду держави Шань-Інь на її місці відродилася держава Західне Чжоу (XII—VIII ст. до н. е.). Основою діяльності її жителів було землеробство, причому населення вже опанувало сівозміну, систему ярових та озимих культур. Чимало уваги вони приділяли також тваринництву, особливо конярству. Молочне тваринництво в Китаї, на відміну від Індії, майже не розвивалося.

Важливу роль у його господарстві відігравала торгівля, яку контролювала держава. У чжоуських містах вирували базари, на яких за якістю товарів та цінами наглядали спеціальні чиновники.

Китай був класичним суспільством — кілька об'єднаних сімей мали спільний храм предків, храмову землю, гуртом вели господарство. Колективне майно клану (поля та угіддя, водойми, ліси, садки, господарські будівлі тощо) не підлягали поділу й продажу.

Важливі соціально-економічні зрушення в Китаї сталися в період Східного Чжоу (VIII—III ст. до н. е.) (Східне, Західне — вживається залежно від переміщення столиці держави на схід, захід). Було розчищено під ріллю великі лісові масиви та здійснено перехід до іригаційного землеробства. У III ст. до н. е. побудовано три великі іригаційні системи, настільки досконалі, що вони служать китайцям дотепер. Завдяки іригації, а також появі приватної власності на землю та земельного податку продуктивність китайського землеробства дуже зросла, що сприяло загальному економічному процвітанню країни. Змінився характер китайського тваринництва, тварин уже розводили не для жертвоприношення в храмах, а як тяглову силу. Розвиток ремесел і торгівлі зміцнював торговельні зв'язки між регіонами. Почався активний розвиток міст.

Унаслідок такої аграрної політики (спадкова власність, перехід у власність цілинної землі, введення земельного податку тощо) прискорилося майнове й соціальне розшарування селянства. Проте оподаткування не призвело до перетворення общинного земельного фонду в царську власність, а селян — у царських підневільних людей. Сільська община з її органами самоврядування відстояла свої автономні права.

Значна частина селян, не бажаючи сплачувати високі податки (часом вони сягали 2/3 урожаю), йшла у більш прибуткову торгівлю. У суспільному виробництві зросла частка рабської праці. Боргове рабство в Китаї тогочасна мораль засуджувала. Тому раби — це в основному військовополонені та злочинці. Рабів також купували, обмінювали. Наприклад, є запис про обмін п'яти рабів на коня і сувій шовку.

Формуванню внутрішнього ринку перешкоджали численні митниці. У IV ст. до н. е. проведено реформи Шан Яна, які прискорили об'єктивний процес руйнації землеробської общини, узаконили приватну власність на землю. Вони замінили податок з урожаю земельним податком, що забезпечувало сталий прибуток державі.

Цинь Шіхуан уніфікував державну валюту, запропонував єдину систему мір і ваги, розіслав усюди спеціальні еталони, уніфікував китайське письмо. Він насильно виселив десятки тисяч селянських родин для підняття цілинних земель. По всій імперії узаконили приватну власність на землю й замінили податок з урожаю земельним податком. Було складено земельний кадастр. Верховним власником землі і розподілювачем води для зрошення полів став цар. Він також монополізував виробництво і збут солі та заліза, контролював ціни на зерно. Саме в цей період було збудовано "найдовше кладовище у світі" — Велику китайську стіну.

Разом з тим соціально-економічне становище в країні залишалося складним. Зростали податки.

У період Західної і Східної Хань (205 р. до н. е. — 220 р. н. е.) змінився державний курс. Імператор дарував волю тим, хто продав себе в рабство, у 20 разів зменшив розміри земельного податку, подарував народові заповідні ліси, парки та водоймища цінського дому. Було скасовано криваве цінське законодавство. Саме в епоху династії Хань уперше зроблено спробу замінити металеві гроші казначейськими білетами. У період спустошення казни внаслідок воєн імператор У Ді став випускати грошові знаки зі шкури рідкісного білого оленя у вигляді квадратів з малюнком. Кожний квадрат прирівнювався до 400 тис. мідних монет. Пізніше цю ідею було відроджено в Китаї приблизно у 800 р. н. е., коли тут стали друкувати грошові знаки з паперу.

У Східній Хань дедалі більше селян віддавалися під захист "сильних домів", отож переставали бути земельними власниками, врешті-решт потрапляючи у феодальну залежність. Економіка розвивалася в напрямі натуралізації. У суспільстві наростали антиринкові настрої, від уряду домагалися згортання, навіть ліквідації, грошового обігу, на що він і пішов на початку III ст., "скасувавши" монету. Державна скарбниця зубожіла. В 220 р. Китай розпався на три незалежних царства: Вей (на півночі), Шу (на заході) та У (на південному сході та сході). Країна вступила у середньовіччя роз'єднаною і занедбаною.

2. Економічна думка Стародавнього Сходу: «Артхашастара»

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Економічна думка Стародавньої Індії формувалася та розвивалася під впливом міфологічного та релігійного мислення, відобразивши особливості староіндійських уявлень про суспільство, його соціальну структуру, господарські явища та процеси: багатство, власність, економічні функції держави тощо.

 Найдавніша пам´ятка старовини — збірка пісень "Рігведа" (II тис. до н.е.) засвідчує існування рабовласницьких відносин на початку становлення класичної індійської цивілізації. Особливістю економічної думки Стародавньої Індії є її яскраве релігійне забарвлення. Писемні джерела середини І тис. до н.е. (буддійські та брахманські релігійні трактати) зображають староіндійську економіку як "економіку жертвоприношень", у якій майно та заощадження є джерелом пожертвувань, власністю богів. Рабство у буддизмі розглядається як перешкода на шляху духовного спасіння, доступного лише тим, хто має особисту свободу. Власність сприймається невіддільною від особистості. Буддизм не заперечує господарської діяльності мирян, але наголошує на необхідності відмови монахів від власності та економічної діяльності на шляху до спасіння-нірвани.

 Суспільний та господарський  устрій Стародавньої Індії знайшов  яскраве відображення у "Законах  Ману" (Манавадхармашастрі) — збірці релігійних, моральних, правових настанов, які визначають поведінку людини у приватному та суспільному житті відповідно до релігійних догматів брахманізму.

"Закони Ману" (XI ст. до н.е.) приписуються міфічному  родоначальнику людей Ману. Вони  розкривають наявний в Стародавній  Індії суспільний поділ праці  та обґрунтовують поняття варни як станової (кастової) ієрархії суспільства, що має вічне, незмінне, божественне походження. Зазначається, що Бог створив зі своїх вуст жерців-брахманів, які повинні спілкуватись з Богом та управляти державою. Зі своїх рук Бог створив воїнів-кшатріїв, які повинні шанувати брахманів та захищати країну від ворогів. Із стегон були створені вайшя, покликані займатись господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею) та прагнути до збагачення. Цікаво, що суспільним ідеалом варнивайшя була господарська самостійність та економічна незалежність: "Все, що залежить від чужої волі, — зло, все що залежить від власної волі, — благо", — зазначається в "Законах Ману". Найнижчою кастою були безправні шудра, створені Богом із ступнів ніг. їх долею була покірна служба членам інших каст, заняття ремеслом, праця орендарів-половинщиків та найманих працівників у сільському господарстві.

Визначаючи рабство як природне явище, "Закони Ману" виділяють такі його джерела: захоплення в полон, покарання, служба за утримання, народження від рабів, купівля-продаж рабів, передача рабів у спадок.

Оскільки кастовий поділ суспільства та існування рабства пояснювались божественною волею і розглядались як наперед визначені та незмінні, то перехід із однієї верни в іншу та зміна роду занять засуджувалися і суворо каралися. Згідно з "Законами Ману", "краще своя справа, погано виконана, ніж добре зроблена чужа справа".

Видатною пам´яткою староіндійської економічної думки є трактат "Артхашастра" (IV—III ст. до н.е.), написаний радником царя Чандрагупти І (321—297 pp. до н.е.) брахманом Каутілья.

Староіндійською "Артхашастра" означає учення ("шастра") про користь, вигоду ("артха"). Це велика праця, яка складається із 15 окремих книг, які відображають досягнутий рівень суспільного розвитку і дають уявлення про найхарактерніші риси економічної думки Стародавньої Індії.

Трактат вміщує настанови для правителя щодо управління державою з метою досягнення економічного та політичного порядку та піднесення країни. Особлива увага приділяється питанням поповнення скарбниці, організації оподаткування та іншим аспектам фінансової політики.

У «Артхашастрі»:

-  піднімається питання  про економічну роль держави, зазначається, що цар (раджа) наділений  всією повнотою виконавчої та  законодавчої влади. У його обов´язки входить турбота про колонізацію окраїн, будівництво шляхів, поселень, плантацій, розробку родовищ, розвиток промислів, організацію царського господарства тощо. Особливо підкреслюється необхідність державного керівництва будівництвом та обслуговуванням іригаційних систем як запоруки врожаю;

- наголошусться на тому, що основою здійснення всіх державних справ є скарбниця, тому головною метою економічної політики держави є її поповнення. Розвивається ідея досягнення активного балансу державного бюджету, необхідності ведення точного рахівництва, визначення доходів і витрат, підведення річного балансу тощо. Метою державного управління проголошується збільшення доходів скарбниці за рахунок прибутків царського господарства, різноманітних податкових зборів та платежів населення;

- податки розглядаються  як основна стаття доходів  державної скарбниці, природна плата  цареві за охорону країни від  внутрішніх та зовнішніх небезпек. З метою забезпечення податкових  надходжень та поліпшення організації  землекористування пропонується  відбирати землю у недбайливих  господарів і передавати її  сумлінним землеробам;

- звертається увага на  те, що багатство держави створюється  всім населенням країни, тому  правитель повинен піклуватись  про задоволення загальнодержавних  потреб, захищаючи не землю, а  людей: "Сила держави — у  людях. Безлюдні землі схожі на  безплідну корову — що можна  з неї видоїти?". Найстрашнішими  бідами, які можуть спіткати державу, Каутілья вважав голод та зловживання владою;

- виправдовується соціальна  нерівність та поділ суспільства  на рабів і вільних громадян  — аріїв. Вказується, що для аріїв  не має бути рабства. Якщо арії  з якихось причин потрапляли  у рабство, то необхідно було  прикласти максимум зусиль для  їх визволення. Про патріархальний  характер рабства у Стародавній  Індії свідчать викладені у  трактаті положення про те, що  раби мають право на володіння  власністю, отримання спадку, самовикуп за рахунок власного майна тощо;