Господарство України при СССР

Одночасно з націоналізацією  промисловості вирішувалася і продовольча  проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку. Її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).

На кінець громадянської  війни стало ясно, що воєнний комунізм як політика і як тип господарської  системи себе не виправдав. Соціалістична  «держава – фабрика», являючи собою  продукт матеріалізації марксистських  схем побудови комунізму в трактовці  радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що проходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного комунізму».

Гранично централізовані, понадбюрократичні структури влади, що визнавали тільки одні методи керівництва  економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими  силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільними виробниками  вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи  воєнного комунізму обумовила політичну  кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових реквізицій, кронштадтський заколот

Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна політика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини і фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згідно з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продукції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.

Встановлений державою так  званий «твердий еквівалент», тобто  цінове співвідношення промислових  товарів і сільськогосподарських  продуктів у три рази знижувало  вартість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін  між собою та контрагентами за допомогою грошей. Поступово під  тиском селян товарообмін за допомогою  грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збуто-постачальні структури. Враховуючи такі факти, фінансова комісія РПО  в червні 1921 р. запропонувала застосувати грошову форму розрахунків між державою і приватними господарствами.

Явна невдача із впровадженням  натурального товарообміну змусила  кооперативні й державні підприємства та організації брати дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відроджувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рамки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя основ нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сільськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлишками виробленої продукції, що залишались у них після виконання державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю постановою скасував обов’язковий безгрошовий товарообмін і «твердий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право кооперації проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді натурального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважали фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.

Промисловість в  умовах НЕПу.

На швидкості розповсюдження і результативності все нових  і нових заходів нової економічної  політики, а отже, і темпах відбудови  народних господарств чотирьох радянських республік негативно позначалася  їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи  та забезпечення обороноздатності. З  метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних  потенціалів, вирішення завдань  національно-культурного будівництва  тощо Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закав- 
казька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголошено І Всесоюзним з’їздом Рад 30 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських республік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економічний і політичний зв’язок і водночас забезпечує самостійність національно-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву господарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нанівець господарські та інші права союзних республік.

Продовольчий податок  як форма заготівель сільськогосподарських  продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 продуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.

Загалом націленість партійно-державних  органів на першочергову відбудову  сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Успіхи сільського господарства допомогли відродити промисловість. У свою чергу відновлювана промисловість  сприяла подальшим досягненням  сільськогосподарського виробництва, забезпеченню змички між містом і  селом, становленню ринку в масштабах  країни.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові відносини мало їхнє переведення  на комерційні засади та господарський  розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Організація  роботи і взаємовідносин державних  і кооперативних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала відмовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпорядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні залишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробництва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30,8%) знаходились на госпрозрахунку.

Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготовлених кадрів, відсутність  розвинутого постачально-збутового  апарату, тривала неприбутковість  підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених  на госпрозрахунок підприємств практично  не зуміли налагодити роботу на засадах самофінансування й окупності. В зв’язку з цим державні промислові підприємства стали об’єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 20-х років, був юридичною особою і суб’єктом самостійних майнових прав. Підприємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи, виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.

Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест  проіснував приблизно дев’ять років. Певна річ, протягом цього періоду  організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді: зі зміною господарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випадків у результаті коливань економічної політики держави (більшовицької партії), а не ринкового механізму. Якщо на початку непу трести — автономні й оперативно самостійні ланки соціалістичного сектора виробництва, то з 1927 р. вони перетворюються в господарських агентів держави, що виконують планові завдання.

Потенційні можливості трестів  як учасників ринкових відносин не були використані через певні  обставини. Зокрема, через нерозвинутість власної системи матеріально-технічного постачання і збуту вони не могли  стати на ринку ані повноцінними продавцями, ані покупцями. Усвідомивши  нерозв’язаність цієї проблеми власними силами, нагальну потребу в координації  своєї роботи у зв’язку з необхідністю організованого виступу на ринку, трести за своєю ініціативою стали створювати такі господарські організації, як синдикати. Синдикати були об’єднаннями добровільного  типу, що будували свої відносини з  трестами на договірних комерційних  засадах. Капітал синдикатів формувався за рахунок кредитів банку, державних  позик, пайових внесків тресту і  випуску акцій.

Однак, у міру нарощування  зусиль партгоспноменклатури на реанімацію курсу на централізацію й адміністрування  в управлінні народним господарством, у практичній діяльності синдикатів з’являються суто панівні тенденції  відносно до трестів. Через своє монопольне становище в галузі збуту і  постачання тієї чи іншої галузі промисловості  синдикати з власної ініціативи або за розпорядженням зверху із вільно створених пайових товариств  перетворювалися на господарські центри з переважанням регулятивних і управлінсько-виробничих функцій. Знищенню синдикатів як породженню вільної ініціативи й одночасно  їх перетворенню в безініціативну ланку  держапарату максимально сприяла  постанова Комісії РПО (1927 р.) про перехід до примусового синдикування і підвищення відсотка здачі трестом своєї продукції синдикатам.

Нові організаційно-економічні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне  і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних  вкладень тощо сприяли прискоренню  відбудови промислового комплексу  України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися  відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже у 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України становила 62,7 млн крб. (довоєнних), тобто зросла порівняно з 1912 р. на 33,4%. Серед її підгалузей найбільш швидкими темпами зростання виробництва відзначалися шкіряна та хутряна, а також текстильна промисловість. Так, виробництво продукції шкіряної та хутрової промисловості у 1924/25 р. збільшилося проти 1912 р. на 94%, текстильної — на 23,8%. Відбудовні роботи забезпечили різке збільшення випуску продукції і в підгалузях харчової промисловості республіки. Зокрема, виробництво цукру-піску збільшилося в Україні з 43,9 тис. т в 1921/22 р. до 883 тис. т в 1925/26 р., тобто більше ніж у 20 разів. Проте, незважаючи на такі швидкі темпи розвитку, цукробурякова промисловість все ж таки не досягла довоєнного рівня випуску цукру-піску (999,6 тис. т у 1913 р.).

На середину 20-х років  не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різноманітним  заходам з відбудови вугільної  промисловості в Україні почав  неухильно зростати видобуток вугілля: 5,5 млн т в 1921 р. до 19,6 млн т в 1925/26 р. (77,5% довоєнного рівня). В залізорудній промисловості республіки видобуток руди становив в 1925/26 р. 2403,4 тис. т, тобто тільки 38,5% рівня 1913 р. Довоєнних показників видобутку галузі досягли наприкінці 20-х років. Недостатніми темпами розвивалась металургійна промисловість, що, в свою чергу, затримало відновлення машинобудування. В цілому ж, незважаючи на зазначені недоліки, промисловий комплекс України завдяки заходам нової економічної політики протягом 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної як для народного господарства, так і для населення. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.

Стан промисловості  після скасування НЕПу.

Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом комуністичної  партії на соціалістичну індустріалізацію, основне завдання якої полягало в  перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла  їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна було тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контрибуцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки завдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрішніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської продукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на користь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рівноважного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма віддавати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».