Господарство України при СССР

Становлення системи планів, розробка й уточнення функції  поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація  Держплану (22 лютого 1921 р.) передбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перспективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні плани, установлювали семи-, п’яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п’ятирічних строків.

Перші народногосподарські  плани, що охоплювали річний період, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна  ідея полягала в тому, щоб об’єднати  в єдиному плані господарське проектування окремих державних  відомств і держбюджет, а також  передбачати напрямки розвитку стихійних  процесів господарського життя країни в умовах функціонування багатоукладної економіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди: 1925/25 р.; 1926/27 р.; 1927/28 р.; 1928/29 р.; 1929/30 р. До розробки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п’ятирічні плани не зв’язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп приросту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням наприкінці п’ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі партійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розробили два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, напружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з’їзд Рад оголосив його державним законом. За оптимальним варіантом середньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього моменту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково необґрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928/29—1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені планові завдання, які нав’язали Й. В. Сталін і його прибічники. Середньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929/30—1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директивами ХV з’їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталінські вказівки директивного характеру про різке збільшення видобутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.

В цілому ж промисловість  України зробила значний крок вперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного  і якісного зростання кадрового  потенціалу і зростання випуску  продукції) як за першу п’ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та третю п’ятирічку (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п’ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітників. У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, в тому числі: в чорній металургії — 99,4%, в хімічній промисловості — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайнобудуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.

Разом із промисловістю певні  здобутки у своєму розвитку в 20—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами  міського життя переміщали селян  на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися  в Україні та інших республіках  на основі рішень ХV з’їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому  йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних  форм обробітку землі на основі нової  техніки, а не навпаки. Рішеннями  з’їзду не визначалися ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політика всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступово деформувалася  в політику підтримки виключно одного різновиду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна  поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її невміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну  торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а  також бажання взагалі позбутися  своїх численних контрагентів шляхом їх об’єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Будучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі  забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельникам  на вільному ринку. Виникли певні  труднощі в хлібозаготівлях, які  були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібозаготівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів  державних закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відповідно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устаткування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проблему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забезпечення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», заборона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільгами) в обов’язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольованих державною колгоспів.

З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до форсування організації колгоспів. Улітку 1929 р. було оголошено заклик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929 р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територіальна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав’язаній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні селяни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис. селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. господарств. Станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Конфісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподільних фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.

 

Висновок

Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Через відсутність  у колгоспників матеріальної зацікавленості у підвищенні громадського виробництва  колгоспів, низький рівень механізації  і машинізації, отоварювання трудоднів  за залишковим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п’ятирічці обсяг державних заготівель ставав усе меншим.

Промисловий потенціал України  формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні  райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо  заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно  було зламано Механізм саморегуляції  економіки. Наростаюча централізація  економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У  цей час особливо чітко виявляється  тенденція фактичної монополізації  центром управління промисловістю  республіки. Вже в 1927—1928 pp. важка  промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювала  відчуженість робітничого класу  від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ

1. Господарство України до утворення СРСР
2. Промисловість України після 27 лютого 1917 року.
3. Промисловість в умовах НЕПу.
4. Стан промисловості після скасування НЕПу.
5. Висновок
6. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури.

1. Гринчуцький В. Промислові трести України в 20-ті роки. – К., 1997.
2. Калініченко В. Селянське господарство України в період НЕПу:

історико-економічне дослідження. – Харків, 1997. 

3. Лукашевич Л.М. Україна: історико-економічний огляд. – К., 1997. С. 157.
4. Кульчицький С.В. Між двома війнами (1921-1941 рр.) // Сторінки історії України: ХХ століття. С. 64.
5. Орленко В.І. Історія України: ХХ століття. Вип. 2 (1920-1945 роки). – Київ: ІСДО, 1999. С. 14.
6. Кульчицький С.В. Нова економічна політика: уроки для сьогодення // Маршрутами історії. – К., 1990. С. 143.