Iмператор Юлій Цезар

    Диктатор отримав величезну кількість почесних прав і титулів. Серед них був титул imperator. Спочатку титул imperator був республіканським і давався військом полководцеві, здобув перемогу. Те, як його взяв Цезар, символізувало і постійне командування військами, і непереможність Цезаря . Але для Цезаря титул imperator став його особистим ім'ям - його преноменом: imperator Caius Julius Caesar. Але це було не тільки ім'ям: і сам Цезар, і сучасники, і нащадки стали вкладати в термін «імператор» поняття носія вищої, зокрема, військової влади. Як імператор, Цезар став носієм «імперія» . З цим значенням термін перейшов до наступникам і послужив основою для утворення поняття імперії в сенсі військової монархії.

    Крім того, Цезар отримав почесний республіканський титул батько вітчизни (pater patriae). Після Мундо він отримав особливе позолочене крісло, право сидіти між двома консулами, на честь диктатора влаштовувалися молебню, призначалися гри, приносилися жертви. Після Іспанської війни у ​​Цезаря з'явилася почесна варта з сенаторів і вершників. Клятва його ім'ям отримала юридичну силу; на святах Цезар був у тріумфальному вбранні.

    Нарешті, чималу роль відігравала і релігійна влада Цезаря і що створювалися навколо нього елементи культу. Великим понтифіком (pontifex maximus) він був з 63 р., а ставши правителем Риму, Цезар реально стає головою релігії. У його честь будувалися храми, його зображення ставиться серед зображень богів. Крім того, родовід пов'язує диктатора з Венерою, Енеєм, Ромулом і Марсом . Уже на самому початку своєї політичної діяльності Цезар говорив, що рід Юліїв сходить до самої богині Венері. Цезар використовував поширену в той час легенду про те, що засновником могутності в Лапіуме був син богині Еней, який прибув з палаючої Трої. Син же Енея - Юл вважався родоначальником роду Юліїв. Венера була однією з найпопулярніших в Римі богинь. Образ її поєднувався з різними елліністичними божествами. Цезар побудував і з великим торжеством посвятив у 46 р. храм Венері прародительки, якої відплачувалися особливі почесті. Отже, божественне походження роду, його благочестя, жрецьке свою гідність - ось риси, які Цезар прагне підкреслити поруч із зазначенням на свої військові заслуги . Але чисто зовні були ознаки і характеризують монархізм Цезаря. Після тріумфів він з'являється в пурпурової одязі, який, за традицією, носили римські царі. Статуя Цезаря була поміщена в храмі Квиріна (ім'я Ромула після обожнювання) на Палатині. Його статуя стояла поруч із статуями семи легендарних римських царів; над його будинком був зроблений звід, як над храмом . Таким чином, ще за життя Юлій Цезар вважався обожненим. Аппіан розповідає, що, коли в 44 р. Цезарю була надана довічна диктатура і присуджені інші почесті, сенат на чолі з консулом Марком Антонієм прийшов до нього, щоб його привітати, Цезар прийняв їх сидячи. Це було не в римській традиції. 15 лютого під час святкування Луперкалій Марк Антоній всенародно запропонував Цезарю корону, оповиту лавровим вінком, але диктатор відмовився від неї, що викликало бурхливі оплески присутніх. Цей факт, безсумнівно, свідчить про антимонархічних устремліннях римського плебсу, але проголошення його царем було найближчим майбутнім.

    Монархічні початку влади, юридичне і релігійне підставу яких у Цезаря відігравало велику роль, були соціально обумовлені і не були вираженням будь-яких честолюбних устремлінь. Цезар йшов до єдиновладдя не тому, що любив монархію як таку, а так як зрозумів інтереси тих груп рабовласників, на які спирався.

    Цезар, як і всякий видний політичний діяч Риму, мав якесь політичне оточення, якусь «особисту партію». Його прихильники, що входили в цю партію, були об'єднані зв'язками самого різного штибу: родинними, клієнтськими, дружніми, службовими, кар'єрними і чисто політичними. Саме вони займали магістратури, особливо посади консулів. Але опора подібного роду могла бути необхідною і достатньою, поки мова йшла про політичні інтриги та боротьбу в межах сенату або навіть грі на протиріччях між сенатом і коміцій. Однак, коли постало питання про управління, та ще фактично одноосібному, величезною державою, слід було подумати про більш широкої базі. Мабуть, саме в цьому аспекті і треба розглядати політику Цезаря по відношенню до армії, його колонізаційної і цивільно-правову політику і політику милосердя. Фактична влада Цезаря грунтувалася на його армії, на десятках тисяч його ветеранів, які отримували земельні наділи в провінціях і в Італії, на підтримці всадничества, на симпатіях міського плебсу. Будь-яка організована опозиція була зломлена, що теж було однією з передумов диктатури. Що ж стосується юридичного обгрунтування влади Цезаря, то тут він йшов по стопах Сулли як з точки зору «правових» основ диктатури (ідея верховенства народу), так і в сенсі конкретного її оформлення. Серед соціальних груп, в інтересах яких діяв Цезар , можна назвати різні групи рабовласницького суспільства, але вони не були пов'язані єдністю інтересів. Цезар висунувся, передусім, як вождь популяров. Закони, проведені ним в 59 р., були за своєю формулюванні демократичними. Офіційно він почав громадянську війну на захист демократичних принципів. Але докладніше розглянути проблему соціальної опори Цезаря логічніше в наступному розділі, оскільки саме спробою знайти підтримку деяких верств суспільства і треба пояснювати його реформи.

    Підводячи підсумок, слід ще раз вказати на те, що диктатура Цезаря носила суто римський характер, вона виросла з попереднього розвитку елементів авторитарної влади. Це в свою чергу викликало якісний перелом у бік римської монархії (її специфічна форма), що зберігає елемент дуалізму. Диктатура була основою влади Цезаря, але зовсім не єдиною його владою, оскільки саме він займав досить республіканських посад. Таким чином, монархічна по суті влада Цезаря юридично виникла з зосередження в його особі вищих республіканських магістратур.

4. Внутрішня політика і зовнішньополітичні плани диктатора

   Вивчення внутрішньої і зовнішньої політики Цезаря є надзвичайно важливим, оскільки тільки так можна простежити, на які соціальні сили він прагнув спертися і знаходив у них підтримку.

    Перш за все, в його внутрішньополітичної і реформаторської діяльності вражає надзвичайна інтенсивність і розмах діяльності відразу після битви при Тапсе (6 квітня 46 р.). Після тріумфу Цезар розпочав реалізацію однієї з найважливіших завдань - до наділення ветеранів землею, причому коли поставало питання про невідчужуваності ділянок, керувався, очевидно, своїм же аграрним законом 59 г . Першим аграрним законом Цезаря передбачався розділ державних земель, а також покупка землі за рахунок коштів від податків з нових провінцій і військової здобичі Помпея, але лише в осіб, згодних продавати її за ціною, встановленою при складанні цензових списків. Земельні наділи, які могли бути отримані за цим законом, не можна було відчужувати протягом 20 років. Другим аграрним законом, прийнятим пізніше, «під розділ підпадали тепер землі, вилучення яких спеціально обумовлювалося першим законом. При наділення землею перевагу віддавалася батькам сімейств, що мали трьох і більше дітей ».

    Цезар заснував багато колоній своїх ветеранів в провінціях. Були засновані колонії на місці Карфагена і Коринфа, вони з'явилися в Іспанії, південній Галлії, Македонії і навіть на південному узбережжі Понта.  Колонізація провінцій була обумовлена ​​як недоліком вільної землі в Італії, так і прагненням Цезаря до романізації провінцій. Саме Цезар почав політику надання римського громадянства цілим провінціях. У 49 р. права громадянства отримали жителі Транспаданской Галлії та іспанської               р. Гадеса. Розвиток нової провінційної політики почалася саме з Цезаря.

   У сфері податкової політики також були внесені істотні зміни: у багатьох провінціях збір прямих податків було відібрано у публіканов і переданий громадам під наглядом агентів Цезаря. Відкупна система залишилася, головним чином, для збору митних зборів, орендної плати з державних земель і т.п. Багато громади взагалі звільнялися від податків, повністю або частково. Провінційних намісників Цезар позбавив військової влади, залишивши їм тільки суд і цивільну адміністрацію під своїм контролем. На чолі провінційних військ стояли легати Цезаря в званні претора.

    Законом Цезаря про провінціях управління консульськими провінціями обмежувалося дворічним терміном, а преторскими – однорічним.

    Далекий від того, щоб проводити касацію боргів, Цезар, тим не менш, в 47 р. вжив заходів до врегулювання боргового питання. Правила, що стосуються оцінки майна за цінами, що існували до громадянської війни, були відновлені, а, крім того, було визначено, що відсотки, внесені позикодавцю, зараховувалися в рахунок боргу, таким чином кредитори втрачали близько чверті відданих під зростання грошей, що, безсумнівно, було відчутно для римських лихварів. Так же Цезар встановив, що ті мешканці, які платили на рік 2 тис. сестерціїв, а в містах Італії - менш 500 сестерціїв за квартиру, звільнялися від боргів по квартирній платі за один рік. До цього потрібно додати щедрі роздачі і видовища. Понад десяти модиев хліба і десяти фунтів масла, одержуваних регулярно бідними громадянами, Цезар розподілив між плебеями по 300 сестерціїв, додавши ще сотню за зволікання в часі роздач. Видовища, дані їм народу, відрізнялися різноманітністю і пишністю. Ці заходи, звичайно, не могли дозволити ні боргової, ні квартирне питання, але вони підтримували в масах ілюзію, що Цезар є захисником римської бідноти. Згодом до таких заходів часто вдавалися римські імператори. Плебс зберігав ще політичний вплив, але не міг уже надати підтримку, яка могла б забезпечити політичну влада їх вождю. Але при цьому Цезар проводить, причому дуже енергійно, обмеження контингенту осіб, які отримують хліб, знизивши його з 320 000 та 150 000 чоловік.

   В якості верховного жерця Цезар видав едикт про розпуск відновлених Клод релігійних колегій (за винятком найдавніших), оскільки ці колегії здавна були осередком плебсу і осередками демократичної агітації ». Цезарю належать спроби упорядкувати і прискорити судочинство, а також відновити твердий порядок в сенсі дотримання термінів при відправленні магістратур. Був проведений закон, за яким суди знову повинні були складатися лише з сенаторів і вершників. Тому демократичні кола мали всі підстави бути незадоволеними Цезарем-диктатором. Не менше невдоволення виявляли і вершники. Провінційна політика Цезаря, особливо обмеження відкупної системи, завдала чутливий шкоди по їх інтересам. До цього додалася економічна криза 40-х років, ділове життя слабшала, в чому звинувачували Цезаря . Таким чином, в 40-х рр.. намітилося деяке звуження тієї соціальної бази, на яку спирався Цезар.

    В якості носія цензорські повноважень Цезар справив поповнення сенату. При цьому до складу сенату були прийняті не тільки проскрибованої при Сулле, а й ті, хто був позбавлений звання цензорами чи засуджений свого часу за звинуваченням у підкупі. Число сенаторів було доведено до 900 человек. Не можна говорити при цьому, що Цезар ставив метою підняти авторитет сенату, навпаки, скоріше, прагнув всіляко послабити його, звівши до ролі державного ради, тобто дорадчого органу при собі. Зі збільшенням кількості сенаторів було пов'язано і збільшення числа посадових осіб. Число квесторів з 20 було доведено до 40, Еділов - з 4 до 6, преторів - з 8 до 16. Тим більше, що як раз по відношенню до квесторам, еділам і преторам Цезар отримав право «рекомендувати» народу, т. е. просто призначати половину магістратів. Також однією з цілей збільшення числа магістратур можна назвати прагнення диктатора в короткий термін задовольнити масу своїх прихильників, а для верхівки потрібні були тільки магістратури і місця в сенаті.

    Мабуть, до середини 44 р. диктатор планував грандіозний похід проти парфян і гетів. На Балканах була зібрана величезна армія. Похід переслідував кілька цілей. Велика війна повинна була завершити об'єднання держави. Парфія була єдиною державою, яка протистоїть Риму, і, ймовірно, Цезар мріяв про світову державу і підкоренні ойкумени. У березні 44 р. він повинен був виїхати з Риму і почати кампанію. У зв'язку з цим походом в суспільстві посилено ходили чутки про те, що в Сівілліних книгах є пророцтво про те, що перемогти парфян може лише цар, чого ніяк не могло схвалювати римське суспільство і республіканські сили. Ймовірно, поштовхом до змови також послужило призначення Цезаря постійним диктатором, остаточно зруйнував ілюзії щодо реставрації республіки. 15 березня 44 р. було призначено засідання сенату. Ходили чутки, що Цезарю дадуть титул царя. Переляканий поганими знаменования, Цезар коливався: йти йому в сенат чи ні, проте змовники надіслали Децима Брута, який зумів його умовити. Коли диктатор увійшов в курію, його оточили змовники. Каска завдав першого удару, і змовники накинулись на нього з мечами, захованими в тогах. На тілі Цезаря виявили 23 рани, але тільки одна була смертельна.

    На закінчення варто сказати, що у внутрішній політиці Цезар в основному переслідував три мети: посилення своєї особистої партії, загальну стабілізацію, вирішення проблем по трансформації Риму в імперію. Серед реформ Цезаря особливо важливе і прогресивне значення мали його заходи, спрямовані до впорядкування провінційного управління. Як раз в цій галузі, більш ніж в якій-небудь інший, Цезар заклав фундамент майбутньої імперії. Диктатура Цезаря позначала перелом у боротьбі нових тенденцій територіальної монархії і тенденції консервативною, полисно-республіканської. Цезар послідовно проводив цю лінію, після чого збереження старої республіки стало неможливим. Ймовірно, дії Цезаря не могли бути іншими, і це визначило його долю.

Висновок

    Цезар - одна з головних фігур історії Стародавнього Риму, оскільки саме він зумів здійснити перехід від демократії до монархії не тільки на рівні своєї особистості, але держави в цілому.

     Цезар поступово збирав політичну владу в своїх руках. У 60-ті рр.. участь Цезаря на ранніх етапах змови Катіліни взагалі змусило його відійти на деякий час від політичних справ. Однак, в свою чергу, це в деякій мірі зблизило його з Помпеєм і Крассом, з ким Цезар в 60 р. «створили» перший тріумвірат, в якому він не грав першої ролі, вона була віддана Помпею, хоча і той, і інший прагнули до одноосібної влади. Тому очевидно, що їхня коаліція була не довгою. Піднесення Цезаря було дуже стрімким. Консульство зробило Цезаря одним з перших політиків республіки, але він міг втратити владу після закінчення терміну магістратури. Тому було необхідно закріпити положення, отримавши Галльські провінції. Так, з 58 по 56 р. Цезар вів війни в Галлії, підсумком яких стало приєднання всієї території між Альпами, Рейном і Піренеями до Риму. До того ж ці перемоги дали Цезарю головне - любов римського народу. Але термін намісництва закінчувався, а згідно лукскому угодою тріумвірів, Цезар висував свою кандидатуру в консули через 10 місяців. Оскільки і Помпей, і Цезар прагнули до одноосібної влади, але перший представляв меншу небезпеку для сенаторів, тому вони пішли на союз з Помпеєм. Напруження внутрішньополітичної обстановки переріс у громадянську війну, в якій Цезар здобув перемогу, що зробило його самим сильним політиком Риму. Громадянська війна привела до загострення соціальної боротьби і поставила перед пануючими класами питання про військову диктатуру, а найімовірнішою фігурою для цього був Цезар. Диктатура Цезаря носила суто римський характер, вона виросла з попереднього розвитку елементів авторитарної влади. Таким чином, правомірно говорити, що монархічна по суті влада Цезаря юридично виникла з зосередження в його особі вищих республіканських магістратур. Ставши диктатором, Цезар у внутрішній політиці, в основному, переслідував три мети: посилення своєї особистої партії, загальну стабілізацію, вирішення проблем по трансформації Риму в імперію.