Колективізація сільського господарства в Україні: Історія, методи проведення, наслідки

Варто зазначити, що під час Голодомору, крім українців, гинули і представники національних меншин, які оселилися в Україні з деяких історичних причин. Вони також ставали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду був спрямований не проти них, а проти української нації. Саме українські селяни як основна її частина, а не представники національних меншин, були живильним ресурсом і рушієм народних повстань і національно-визвольних рухів, відігрівали в них провідну роль. Тому й стали об'єктом Голодомору.

Те, що від Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може бути підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Голокост проти євреїв, нацисти водночас винищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру та інших місць масового вбивства людей. Але при цьому ніхто не заперечує, що Голокост є геноцидом єврейського народу.

Представники національних меншин України стали невинними жертвами українського Голодомору просто тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. "Вони немовби опинилися на лінії вогню, - пише дослідник В. Василенко, - коли мали намір вбити конкретну особу, а постраждали й інші. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавити життя"1.

Антибільшовизм українського селянина у поєднанні з його ментальністю був підґрунтям українського сепаратизму і становив загрозу єдності та й існуванню Радянського Союзу. Відтак сталінський тоталітарний режим винищував українське селянство як питому складову нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

22 травня 2009 р. Служба  безпеки України порушила кримінальну  справу за фактом вчинення  геноциду в Україні у 1932-1933 рр., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Це - закономірна, хоча дещо запізніла реакція на давні вимоги української громадськості провести розслідування злочинів комуністичного режиму, серед яких своїми трагічними масштабами і наслідками вирізняється Голодомор.

В Україні перша публічна згадка про Голодомор як злочин проти української нації була ще 1989 р. - у преамбулі Програми Народного руху України за перебудову. Після проголошення незалежності нашої держави порушення кримінальної справи за фактом Голодомору ініціювала Асоціація дослідників Голодомору, яка подавала клопотання до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Києва. Тоді органи прокуратури відповіли відмовою.

У 2001 р. ухвалено новий Кримінальний кодекс України, ст. 442 якого зафіксувала склад злочину геноциду. Наступного року Верховна Рада України провела присвячені 70-м роковинам трагедії слухання, в документах яких Голодомор на офіційному рівні названо геноцидом. 2006-го ухвалено Закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", ст. 1 якого характеризувала Голодомор як геноцид українського народу. Впродовж 2007-2008 рр. СБУ разом з Українським інститутом національної пам'яті та міжнародним благодійним фондом "Україна 3000" вжила заходів, спрямованих на виявлення, розсекречення та оприлюднення величезного масиву документів стосовно цієї трагедії. Нарешті, до 75-х роковин Голодомору опубліковано 18-томну "Національну книгу пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні". Вона містить як документи, так і свідчення тисяч людей з усіх постраждалих від голоду регіонів України.

Порушення СБУ кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні, зазначає В. Василенко1, не суперечить ні принципу заборони зворотної дії закону, ні принципу "немає злочину без визначення його законом". Воно ґрунтується на принципах загального міжнародного права і нормах Конвенції 1948 р., які є частиною кримінального законодавства України.Варто зазначити, що кримінальну справу порушено не проти конкретних осіб, а за фактом злочину. Головні його ідеологи, організатори та виконавці відомі. Але їм не можна висунути їм обвинувачення і притягти їх до справедливого земного суду, оскільки вони давно вже пішли з життя. Розслідування має на меті покарати когось за злочин чи висунути претензії, а насамперед з'ясувати всіх обставини трагедії Голодомору. Тому безпідставними є спекуляції на тему антиросійської спрямованості офіційного розслідування трагедії. Результатом його має стати реабілітація (скоріше за все, посмертна) осіб, репресованих тоді за спротив владі та спроби самодопомоги чи полегшення долі інших голодуючих.

У червні 1929 р. було введено обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільради мали право штрафувати в межах п'ятикратної вартості хліба, що підлягав здачі. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розкладці, ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за статтями Карного кодексу УСРР, в яких передбачалися значно тяжчі покарання: конфіскація всього майна й депортація засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть коштів, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Таким чином забезпечувалася корислива зацікавленість незаможників у проведенні в життя нових законів.

Сталінська команда усвідомлювала загрозу деградації господарства, зумовлену «уральсько-сибірським методом» хлібозаготівель. Виходом із ситуації, яка створювалася штучно, був не відступ від комуністичної доктрини, а, як вважав Й. Сталін, її остаточне втілення в життя -- суцільна колективізація.

Виходячи з цих міркувань, Сталін водночас із запровадженням продрозкладки зробив спробу взагалі ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах і на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом й іншими продуктами по картках. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було заборонено як таку, що негативно впливає на хлібозаготівлі. Призначені для села промислові товари передавалися у фонд «отоварювання» (виникло й таке слово) хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактація (договір держави з колективами або окремими господарствами на поставку продовольчої продукції та на зустрічну поставку селу промислової продукції) втратила добровільний характер і стала обов'язковою, зрозуміло, лише для селянської сторони, оскільки зобов'язання держави щодо постачання промислових товарів виконувалися в межах наявних фондів. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» від 26 серпня 1929 р. цей договір розглядався як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Спроба ліквідувати ринкові відносини суперечила інтересам селян, а тому призводила до насильства у відносинах з ними з боку держави. Найвідсталіші регіони, де переважало натуральне сільське господарство, а також наймитсько-бідняцькі двори в розвинених регіонах не мали товарного хліба й не брали помітної участі в хлібозаготівлях. Владі можна було розраховувати тільки на заможні та середняцькі господарства в розвинених регіонах. Проте вони не хотіли існувати без ринку незалежно від того, чи зберігали самостійність, чи були об'єднані в колгоспи. Внаслідок цього опір хлібозаготівлям чинили не лише одноосібники, а й колгоспники. Штучне функціонування планового продуктообміну потребувало постійного вжиття позаекономічних, кріпосницьких за своєю природою форм примусу. Українське селянство опинилося в самому епіцентрі подій, пов'язаних із суцільною колективізацією, адже Україна була найбільшою житницею Радянського Союзу.

«Ліквідація куркульства як класу». Щоб подолати опір «соціалістичним перетворенням», суспільство треба було розколоти. Майстер політики «поділяй і володарюй» И. Сталін запровадив у практику два тавра -- «шкідник» і «куркуль». Першим таврувалася опозиційно налаштована інтелігенція, другим -- селяни, які виступали проти колективізації. Куркулями називали підприємницький прошарок селянства. Від найзаможніших селян очікувався найсерйозніший опір суцільній колективізації. Проте влада переслідувала також найбідніших селян, якщо ті не записувалися у колгоспи. Їх називали «підкуркульниками».

За статистичними даними, у 1927 р. в Україні було 205 тис. підприємницьких, тобто «куркульських», селянських господарств, що становили менш як 4 відсотки їхньої загальної кількості. Політика «обмеження й витіснення капіталістичних елементів», що здійснювалася в 1928--1929 рр., зменшила зазначену цифру до 73 тис. (1,5 відсотка). Переважна більшість селян, яких статистика зараховувала до куркулів, перейшла на господарювання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без куркуля. Селяни могли змиритися з колгоспами тільки за реальної загрози руйнування власного господарства. Як уважали стратеги колективізації, їх треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому зменшення частки підприємницьких господарств не популяризувалося. Навпаки, «куркульський» прошарок штучно розширювався за рахунок селян, які користувалися найманою працею у минулому або перебували в роки громадянської війни у петлюрівських, гетьманських чи білогвардійських військах.

У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено таємною постановою ЦК ВКП(б) «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 р. За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники антирадянських виступів, на них чекала тюрма або концтабір. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір». Разом із сім'ями їх депортували у віддалені північні та східні регіони. До третьої категорії зараховувалися ті, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. У постанові вказувалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто заздалегідь було відомо, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір кампанії розкуркулення. Насправді наведені цифри були своєрідною інструкцією для місцевих органів влади. Останні не мали права відступити від затверджених лімітів.

Перша хвиля розкуркулення тривала до початку березня 1930 р. Вона охопила в УСРР 309 районів (з 581 наявних). Було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 відсотка.

Офіційне проголошення безпосереднього переходу до суцільної колективізації відбулося на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Нова політика щодо селянства була конкретизована в постанові ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. За цією постановою Україна зараховувалася до регіонів другої черги, де суцільна колективізація мала завершитися восени 1931 або навесні 1932 р.

Утворена після листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) комісія під головуванням Я. Яковлєва запропонувала обрати основною формою колгоспу сільськогосподарську артіль. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Наркомзему СРСР доручалося виробити зразковий статут сільськогосподарської колгоспної артілі «як перехідної до комун форми колгоспу».

Наркомзем СРСР і Колгоспцентр опублікували 6 лютого 1930 р. зразковий статут сільськогосподарської артілі, в якому принципову для селян різницю між артільною та комунною формами колгоспу було навмисно стерто. Згадана в статуті норма щодо присадибного господарства виявилася декларативною: розміри ділянки не зазначалися, не вказувалося, чи може колгоспник тримати корів і дрібну худобу.

Реорганізація сільського господарства: перший етап. Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично в комуній формі спричинила жорсткий опір селянства, який найчастіше матеріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати в колгоспі. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» -- повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на корову, дрібну худобу та птицю. У багатьох селах спалахнули збройні повстання. Виявилося, що чекісти не до кінця вилучили зброю, яка залишалася в сільській місцевості ще з часів громадянської війни. Готуючи передумови для суцільної колективізації, Й. Сталін у 1927 р. розпорядився провести операцію з вилучення зброї на селі.

У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни. Проти них було кинуто армійські підрозділи. Військова сила була застосована для придушення збройних виступів на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі. Тим часом у Червоній армії, яка складалася в основному із селян, поширювалися антирадянські настрої.